Будденброки

Томас Манн

Сторінка 73 з 120

Трохи розтулені губи також ворушилися, наче пробували щось вимовити. Подеколи обличчям знизу догори перебігала болісна судома: спершу починало тремтіти підборіддя, далі той рух захоплював чутливі ніздрі і завмирав у м'язах вузенького чола… Довгі вії не могли затулити синюватих тіней у куточках очей..

– Йому щось сниться, – зворушено мовила пані Перманедер.

Тоді знову нахилилася, обережно поцілувала дитину в теплу від сну щічку, дбайливо засунула завіску й вернулася до столика, де Іда в жовтому світлі лампи натягла на грибок нову панчоху, оглянула дірку й почала вже зашивати її.

– Ти все церуєш, Ідо. Дивно, я тебе інакше й не уявляю, як не за цією роботою!

– Еге ж, Тоні, еге… Відколи він пішов до школи, на ньому все як горить.

– Справді? Таж він така тиха, тендітна дитина…

– Тиха, а от бачиш…

– Він любить ходити до школи?

– Ой ні, Тоні! Хотів би й далі вчитися в мене. Та й я хотіла б, бо вчителі не знають його змалку, як я знаю, і не вміють до нього підійти… Йому буває важко стежити за уроком, він швидко стомлюється…

– Сердешний! Йому вже перепадало лінійкою від учителів?

– Та де! Муй боже кохани… Чого б вони були такі жорстокі до нього! Досить хлопчикові глянути їм у вічі…

– А що він робив, як його вперше відвели до школи? Плакав?

– Звичайно, плакав. Він швидко плаче… Не голосно, тільки схлипує… Вчепився за сурдут пана сенатора і все просив його не йти додому…

– То його брат відводив?.. Так, це важка хвилина, Ідо, повір мені. Я пам'ятаю свій перший день, ніби це було вчора. Я ревла… далебі, ревла, мов корова! Як мені було тяжко! І чого? Того, що вдома гарно жилося, як і Ганно. Діти з аристократичних домів усі плакали, я це відразу помітила, а решті хоч би що, вони дивилися на нас і щирили зуби… Господи, що з ним, Ідо?..

Її рука, піднята вгору, завмерла в повітрі. Вона злякано обернулась до ліжечка, бо звідти почувся крик, тривожний крик, у якому бриніла дедалі більша мука й жах. Ось він пролунав ще раз, а тоді майже поспіль утретє, вчетверте, вп'яте. "Ой-ой-ой!" – сповнений ляку, обурення і відчаю протест проти якоїсь почвари, що привиділась малому Ганно вві сні… За мить він підвівся на ліжку й замурмотів щось незрозуміле, вдивляючись широко розплющеними золотаво-карими очима в якийсь інший світ і не помічаючи того, що його оточував…

– Нічого, – мовила Їда. – Це pavor[68]. Ох, часом буває куди гірше! – Вона спокійно відсунула роботу, важким, сягнистим кроком підійшла до Ганно і, лагідно втішаючи його, вклала назад у ліжко і вкрила ковдрою.

– Ага, pavor… – проказала пані Перманедер. – Він прокинувся?

Ні, Ганно не прокинувся, хоч його очі й далі були втуплені в щось невидиме, а губи не переставали ворушитися.

– Що? Ну… ну… Не балакаймо вже, спімо… Що ти кажеш? – запитала Іда.

Пані Перманедер теж підійшла до ліжечка, дослухаючись до тривожного мурмотіння дитини.

– Я вийду… в свій… садочок… – казав Ганно, ледь повертаючи язиком, – тюльпани поливати…

– Він читає віршика, – пояснила Іда Юнгман, хитаючи головою. – Ну… ну, досить, спи вже, дитино моя!

– Аж там… горбатий карлик… Їх хоче всі зірвати, – докінчив Ганно і зітхнув.

Раптом вираз обличчя в нього змінився, очі трохи примружились, і він, соваючи по подушці головою, проказав тихим, скорботним голосом:

Місяць на небі сяє,

Дитя в колисці ридає,

Годинник на вежі дванадцяту б'є,

Господь всім стражденним втіху дає.

Після цих слів він схлипнув, з-під він виступили сльози, поволі покотилися по щоках… І збудили його. Він обняв Іду, озирнувся довкола заплаканими очима, вдоволено промурмотів щось про "тітку Тоні", вмостився зручніше і спокійно заснув.

– Дивно! – сказала пані Перманедер, коли Іда знову сіла до столика. – Що то були за віршики, Ідо?

– У нього є така читанка, – відповіла панна Юнгман. – Зветься "Хлопчиків чарівний ріг". Чудні віршики… Цими днями йому треба було вивчити їх напам'ять, і він усе балакав про той з горбатим карликом. Ти не знаєш його? Моторошний вірш. Той горбатий скрізь товчеться, розбиває горщика, з'їдає кисіль, краде дрова, ламає прядку… з усіх глузує… І врешті ще й просить, щоб за нього молилися! На хлопчину це справило таке враження, що він думав про карлика цілими днями. І знаєш, що він казав мені? Кілька разів казав: "Правда ж, Ідо, він робить так не через те, що лихий, не зі злості?.. Просто йому сумно. І як він зробить щось погане, то стає ще сумніший… А коли за нього помолитися, йому вже не треба буде так робити". Ще й сьогодні ввечері, коли мама, збираючись на концерт, прийшла побажати йому на добраніч, він спитав, чи не помолитись йому за горбатого карлика…

– І помолився?

– Вголос ні, а про себе, мабуть, помолився… А ось про другий віршик, "Няньчин годинник", він зовсім нічого не говорив, тільки плакав над ним. Він ледь що, то й плаче, а тоді довго не може заспокоїтись.

– А що в тому віршику таке сумне?

– Хіба я знаю… Він ніколи не міг перейти далі як за початок, за те місце, над яким навіть оце вві сні схлипував… І над візником, що о третій ранку встає з своєї солом'яної постелі, також плакав…

Пані Перманедер зворушено засміялася, та зразу ж споважніла.

– Але я скажу тобі, Ідо: це недобре, їй-богу, недобре, що відтак близько бере все до серця. Візник устає о третій годині… Господи боже, на те він і візник! Дитина – я вже на цьому розуміюся, будь певна, – дуже до всього доглядається, надто все жаліє. Повір мені, це не може не підточувати її здоров'я. Треба колись серйозно поговорити з Грабовим… Та лихо в тому, – вела вона далі, схрестивши руки, схиливши набік голову і невдоволено постукуючи по підлозі носком, – що Грабов старіється, а ще… хоч яка він щиросерда, чесна, справді чудова людина, та що стосується його лікарських талантів, то я їх, Ідо, не вельми ціную, хай простить мені господь, коли я помиляюся! Ось хоча б приклад з Ганно. Дитина неспокійна, схоплюється вві сні, бачить страшні привиддя… Грабов знає про це. І що ж він робить? Каже нам, як це зветься латиною: pavor nocturnus… Дуже нам від того полегшало, господи боже мій! Ні, він гарний чоловік, добрий приятель нашого дому, що завгодно, але не світило науки. Видатна людина має інші прикмети, і вже замолоду видно: в неї за душею щось є. Грабов пережив сорок восьмий рік і був тоді молодий. Але, думаєш, його хвилювала свобода, справедливість, боротьба з становими привілеями і сваволею? Він учений, проте я переконана, що тодішні нечувані закони Німецького союзу про університети й пресу нітрохи його не обурювали. Він ніколи ні разу не розпалився, ніколи не зробив нічого недозволеного… Завжди те саме довгобразе, лагідне обличчя, завжди він приписує голуба і французьку булку, а в найважчих випадках – ложку настою з проскурняка… На добраніч, Ідо… Ох ні, мені здається, що на світі є зовсім інші лікарі!.. Шкода, що я не дочекалась Герди… Так, дякую, в коридорі ще світиться. На добраніч…

Коли пані Перманедер, проходячи повз двері до їдальні, відчинила їх, щоб гукнути й братові до вітальні "На добраніч", вона побачила, що обидві кімнати освітлені, і Томас ходить туди й сюди, заклавши руки за спину.

Розділ четвертий

Зоставшись сам, сенатор знову сів до столу, витяг пенсне і хотів далі читати газету. Але вже хвилини за дві підвів очі і, не міняючи постави, втупив їх між портьєри в темряву салону.

Як невпізнанно мінялось його обличчя, коли він залишався сам! М'язи рота й щік, завжди дисципліновані, звичні до послуху його твердій волі, відчужувалися й обм'якали; вираз чуйності, обережності, люб'язності й енергії, віддавна вже не природний, а роблений, спадав, ніби маска, поступаючись місцем болісній втомі; очі, затуманені, невидющі, втуплюючись в одне місце, червоніли й починали сльозитися. І, не маючи відваги ошукувати ще й себе самого, він з усіх думок, які тяжко, безладно й тривожно облягали йому голову, спромогався вхопитись тільки за одну, найсумнішу: що Томас Будденброк у сорок два роки пропаща людина.

Він глибоко зітхнув, поволі провів рукою по лобі й очах, машинально закурив нову цигарку, хоч знав, що це йому шкодить, і крізь дим далі дивився в темряву… Який контраст між страдницькою млявістю його рис і елегантністю, майже військовою ошатністю напаханих і витягнених щипцями вусів, старанно виголених щік і підборіддя, дбайливо зачесаного на ледь полисілу маківку волосся, яке біля вузьких скронь, де воно відступало двома довгастими дугами, вже не кучерявилося, як колись, а було підстрижене дуже коротко, щоб не надто проглядала сивина…

Томас Будденброк сам відчував той контраст і добре знав, що в місті кожному впадала в око суперечність між його жвавими, пружними рухами і бляклим, блідим обличчям.

Не те, щоб він став у громаді не такою важливою і незамінною особою, як раніше. Приятелі всім розказували, а заздрісники не заперечували, що бургомістр доктор Ланггальс ще категоричніше повторив слова свого попередника Евердіка: "Сенатор Будденброк – права рука бургомістра". Але що фірма "Йоганн Будденброк" була вже зовсім не та, знало, мабуть, ціле місто, навіть пан Штут із Дзвоноливарної розповідав про це своїй дружині за тарілкою юшки з салом… І це для Томаса Будденброка була найбільша мука.

А проте сам він найдужче був винен, що склалася така думка. Він був багата людина, і жодна його втрата, навіть найтяжча, шістдесят шостого року, не могла поставити під загрозу існування фірми. Та хоч він, певна річ, і далі належним чином підтримував честь свого дому й на обідах у нього подавали стільки страв, скільки й сподівалися гості, а все ж переконання, що його покинуло щастя, яке грунтувалося швидше на внутрішній певності, ніж на видимих ознаках, довело його до стану такої підозрілої нерішучості, що він, як ніколи досі, боявся випустити з рук гроші й почав ощадити майже на дрібницях у приватному житті. Він сотні разів проклинав свій новий дім, що так дорого обійшовся і, здавалося йому, крім лиха, нічого не дав. Літні подорожі скасовано, і маленький садочок коло дому замінив їм тепер морське узбережжя й гори. Обіди й вечері, які сенатор споживав разом з дружиною та малим Ганно, на його неодноразовий суворий наказ стали такі скромні, що в просторій їдальні з налощеним паркетом, з високою, пишною ліпною стелею і розкішними дубовими меблями здавалися просто сміховинними.

70 71 72 73 74 75 76