– Не кричіть так, будь ласка, не забувайте про свою астму. Я кажу лише, що нікому не відомо, про що вона думала. Антонія не знала, що добре, а що погано, та й зрештою завдяки Ансельмо вона стала повноцінною жінкою. Я завжди вважав…
– Замовкніть! – Отець Гарсія трясе кулаками, розганяючи мух. – Повноцінною жінкою! Отже, черниці неповноцінні? Ми, священики, неповноцінні, бо не купаємося в бридоті? Я не дозволю вам говорити таку єресь!
– Ви, отче, воюєте з привидами, – посміхається доктор Севальйос. – Я хотів лише сказати, що, на мою думку, Ансельмо кохав її і що вона, мабуть, його також кохала.
– Ця розмова справила на мене прикре враження, – хрипить отець Гарсія. – Тут ми не дійдемо спільної думки, а з вами я не збираюсь сваритися.
– Цього лише не вистачало, – шепоче доктор Севальйос. – Подивіться, хто сюди йде.
– Ходімо, – хрипить знервований отець Гарсія. – Не хочу бути разом з тими бандитами.
Але брати Леон не дають йому підвестися, кидаються до нього, поплескують по плечах, волосся в них розкуйовджене, очі заспані. Вони стрибають довкола нього, – сьогодні в П'юрі випаде сніг, а не пісок, – намагаються потиснути йому руку, – бо це диво з див, це великий і урочистий день для Мангачерії – приймати такого гостя. Вони у майках, без шкарпеток, у розшнурованих черевиках, спливають потом, а отець Гарсія, поквапом обмотавшися шарфом і насунувши капелюх на лоб, сидить нерухомо, дивлячись на пікео, яке знову атакують мухи.
– Я не дозволю вам такої неповаги до нього, – обурюється доктор Севальйос. – Тримайте язики за зубами, хлопці. Цей чоловік носить рясу і вже сивий.
– Але, докторе, тут не може бути й мови про неповагу, – заперечує Мавпа. – Ми неймовірно щасливі бачити його тут, слово честі, ми лише хотіли потиснути йому руку.
– Негостинний мангач ще не народився, докторе, – каже Хосе. – Добрий день, доньє Анхеліко. Треба відзначити цю подію, принесіть нам що-небудь випити, піднімемо тост за отця Гарсію. Ми помиримося з ним.
Анхеліка, дуже поважна й насуплена, підходить до них, тримаючи в руках дві чашки кави.
– Чому у вас таке сердите обличчя, доньє Анхеліко? – запитує Мавпа. – Ви не раді нашим відвідинам?
– Ви зараза цього міста, – хрипить отець Гарсія. – Первородний гріх П'юри. Хоч би ви мене вбивали, я не вип'ю з вами.
– Не хвилюйтесь так, отче, – просить Мавпа. – Ми справді тішимося, що ви повернулися до Мангачерії.
– Йолопи, волоцюги! – гарчить отець Гарсія, і мухи знову кидаються врозтіч. – Як ви розмовляєте зі мною?
– Ну от, ви самі бачите, докторе Севальйос, хто тут до кого ставиться без поваги, – каже Мавпа.
– Залиште отця в спокої, – кричить Анхеліка Мерседес. – Дон Ансельмо помер. Отець і доктор були біля нього, не спали цілу ніч.
Вона ставить чашки на стіл, повертається до кухні, а в кімнаті чути лише брязкіт ложечок, сьорбання доктора Севальйоса й важке дихання отця Гарсії. Брати Леон ошелешено дивляться один на одного.
– Самі бачите, хлопці, – озивається доктор Севальйос. – Сьогодні день не для жартів.
– Помер дон Ансельмо, – вигукує Хосе. – Мавпо, наш арфіст помер.
– Але ж він був чудовою людиною, докторе, – белькоче Мавпа. – Великим артистом і славою П'юри. У мене серце крається, докторе Севальйос.
– Він був для нас усіх як батько рідний, – додає Хосе. – Болас і Молодий, напевне, непритомні з жалю. Це його учні, докторе, щирі друзі дона Ансельмо. Ви навіть не знаєте, як вони про нього піклувалися, докторе.
– Ми нічого не знали, отче, – промовляє Мавпа. – Будь ласка, пробачте мені ці жарти.
– Помер, так раптово? – дивується Хосе. – Адже вчора він почував себе дуже добре. Увечері ми з ним їли тут, і він сміявся та жартував.
– Де він, докторе? – запитує Мавпа. – Ми повинні піти попрощатися з ним. Хосе, треба позичити чорні галстуки.
– Арфіст там, де й помер, – каже доктор Севальйос. – У Чунги.
– Він помер в Зеленому Домі? – вигукує Мавпа. – Навіть не завезли арфіста до лікарні?
– Це землетрус для Мангачерії, – зітхає Хосе. – Без арфіста вона вже не буде такою, як була.
Вони знічено крутять головами і провадять свої монологи та діалоги, у той час як отець Гарсія п'є каву, не відриваючи чашки від рота. Доктор Севальйос уже випив і зараз бавиться ложечкою, силкується втримати її в рівновазі на кінчику пальця. Брати Леон урешті замовкають і сідають за сусідній стіл. Доктор Севальйос пригощає їх цигарками. Коли входить Анхеліка Мерседес, вони мовчки курять, так само приголомшені, пригнічені.
– Тому Літума й не прийшов, – озивається Мавпа. – Мабуть, лишився з Чунгітою.
– Вона вдає з себе байдужу, холодну жінку, – промовляє Хосе. – Але в неї, мабуть, серце також крається. Вам не здається, доньє Анхеліко? Як-не-як рідна кров.
– Можливо, їй і шкода батька, можливо, – знизує плечима Анхеліка Мерседес. – Однак хіба можна стверджувати, що вона була люблячою донькою?
– Чому ти так говориш, кумо? – запитує доктор Севальйос.
– А вам здається, що ви добре зробили б, коли б узяли до себе на роботу власного батька? – в'їдливо каже Анхеліка Мерседес.
– Докторові Севальйосу все здається добрим, – хрипить отець Гарсія. – Під старість він дійшов висновку, що на світі немає нічого поганого.
– У ваших словах звучить сарказм, – усміхається доктор Севальйос. – Але погодьтеся, що в цьому є дрібка правди.
– Дон Ансельмо давно помер би, якби не грав на арфі, – каже Мавпа. – Митці живуть своїм мистецтвом. Що поганого в тому, що він там грав? Чунгіта йому добре платила.
– Допивайте швидше каву, мій друже, – квапить отця Гарсію доктор Севальйос. – Мені раптом захотілося спати, просто очі заплющуються.
– Ось іде наш двоюрідний брат, Мавпо, – каже Хосе. – Але у нього сумне обличчя.
Отець Гарсія занурює ніс у чашку. Коли ж Дикунка, в якої підмальовані очі й нафарбовані губи, схиляється над ним і цілує йому руку, він видає глухе хрипіння. Літума обтрушує пилюку зі свого сірого костюма, галстука в зелений горошок й жовтих черевиків. Волосся в нього розкуйовджене, блискуче від брильянтину, обличчя пом'яте; він вітається з доктором дуже урочисто.
– Будемо вшановувати його тут, доньє Анхеліко, – промовляє Літума. – Чунгіта просила, щоб я вас про це повідомив.
– У моєму домі? – дивується Анхеліка Мерседес. – А чому не залишати його там? Чому потрібно рухати бідолаху?
– Хочеш, щоб його вшановували в будинку розпусти? – хрипить отець Гарсія. – Ти маєш голову чи ні?
– Я охоче надам для цього свій дім, отче, – каже Анхеліка Мерседес. – Просто я думала, що гріх тягати небіжчика туди-сюди. Хіба це не святотатство?
– Чи ти знаєш, що таке святотатство? – хрипить отець Гарсія. – Не вживай слів, яких не розумієш.
– Болас і Молодий пішли купити труну і залагодити усе на цвинтарі, – Літума сідає поміж братами Леон. – А пізніше вони принесуть небіжчика. Чунга за все заплатить, доньє Анхеліко, і за напої, і за квіти, просить лише, щоб ви надали приміщення.
– Мені, здається, дуже добре, що вшанування відбудеться в Мангачерії, – каже Мавпа. – Він був мангачем, нехай його брати його й поминають.
– Чунга також хотіла, щоб ви, отче, відправили службу. – Літума намагається говорити невимушено, однак у його голосі вчувається невпевненість. – Ми були у вас удома, щоб повідомити про це, але нам не відчинили. Щастя, що ми застали вас тут.
Порожня миска падає на підлогу, над столом здіймаються чорні рукави сутани. Як ти смієш! – отець Гарсія стукає виделкою в миску з пікео, – хто тобі дозволив звертатись до мене? – і Літума схоплюється на ноги, – ти, палій, що це за тон, палій! Отець Гарсія пробує підвестися й жестикулює, вириваючись із рук доктора Севальйоса, – негідник, шакал! – а Дикунка верещить, шарпає Літуму за піджак, – замовкни, не ображай його, це священик. Отець Гарсія вже бачить Літуму в пеклі, – негіднику, там ти за все заплатиш, а чи знаєш ти, що таке пекло, негіднику? В отця Гарсії набрякло обличчя, губи перекривилися, і він тремтить усім тілом. Літума відштовхує Дикунку, проте вона його не відпускає, – палій, я тебе не ображав, не називав негідником, палій. Отець Гарсія на хвилину втрачає голос, потім гарчить: ти гірший, ніж ця нещасна, коштом якої ти живеш, – і простягає в порожнечу свою нервову руку, – ти паразитуєш на покидьках, шакале, – а Літума: я розіб'ю пику цьому старому грибу, хоч він і священик, брудний палій. Дикунка починає плакати, Анхеліка Мерседес трясе перед носом Літуми табуреткою, готова щомиті розбити її в нього на голові, коли він посунеться хоч на міліметр. У дверях і крізь шпарини в очеретяних стінах видніються збуджені, зацікавлені обличчя мангачів, чується гомін, який усе зростає, звучать імена арфіста, непереможних, отця Гарсії, притлумлювані криками хлопчаків: палій, палій, палій. Отець Гарсія заходиться кашлем; він стоїть з піднесеними догори руками, з вибалушеними очима, червоний, мов розпечене вугілля, з висолопленим язиком і бризкає довкола себе слиною. Доктор Севальйос притримує його за руки, Дикунка обмахує йому обличчя, Анхеліка Мерседес легенько вдаряє його по спині. Літума знічується.
– Кожен наговорить бозна-чого, коли його з доброго дива ображають, – промовляє він тремтячим голосом. – Це не моя вина, ви ж бачили, він сам почав.
– Але ти образив його, а він уже старенький, братику, – каже Мавпа. – Цілу ніч очей не склепив.
– Ти не повинен був заводитися, Літумо, – додає Хосе. – Вибачся перед ним, бачиш, до якого стану ти його довів.
– Пробачте, – белькоче Літума. – Заспокойтеся, будь ласка, отче. Нема чого так гніватись.
Але отець Гарсія далі труситься від кашлю, конвульсійно хапаючи ротом повітря, обличчя в нього вимазане шмаркотинням, слиною й сльозами. Дикунка витирає йому лоб спідницею, Анхеліка Мерседес умовляє його випити скляночку води. Літума блідне, – я вибачаюсь, отче, пробачте мені, – і починає кричати, – ну що ви ще від мене хочете? – заламує собі руки, – я не бажав вашої смерті, отче, нехай буде проклятою моя доля.
– Не лякайся, – каже доктор Севальйос. – Це його астма душить, і пісок потрапив у горло. Зараз пройде.
Але Літума вже не може опанувати себе. Голос його тремтить ще дужче, – отець ображав мене й сам рознервувався, – губи сіпаються, здається, що він ось-ось заплаче. Брати Леон обнімають його, – заспокойся, братику, ми тебе розуміємо, – а він, б'ючи себе в груди: мені довелося роздягти арфіста, обмити його, одягти знову, хто таке може витримати, адже я теж людина.