Зночували б ніч, як я, на ловах у Сорочому Броді, кладу голову до пня — заснули б і так, без жодного сновійного". — "Так можуть мовити тільки невігласи, — заперечив професор. — Тріонал часом чудово підвищує нервовий тонус. Ось ви кажете про тріонал, а чи знаєте, із чим його їдять?" — "Я... я чув, що це сновійне". — "Ви не відповідаєте на моє запитання, — сказав професор тоном екзаменатора. — Я не питаю, сплять від нього чи не сплять, я питаю, що це таке. Ви можете мені сказати, який відсоток у ньому амілу, а який етилу?" — "Ні, — відповів маркіз де Камбремер знічено.
— Я волію чарочку витриманого коньяку або в гіршому разі портвейну номер триста сорок п'ять". — "Це вдесятеро ток-сичніше", — урвав його професор. "Про тріонал, — бовкнув маркіз де Камбремер, — ви б ліпше побалакали з моєю дружиною — вона заживає всякої всячини". — "І знає про неї не більше, як ви. Коротко, ваша дружина заживає тріоналу, щоб заснути, а моя дружина, як бачите, його не потребує. Нумо, Леон-тино, прочумайся, а то анкилоз розвинеться. Ти колись бачила, щоб я пухнув після обіду? Що ти робитимеш по шістдесятці, як уже тепер спиш, мов стара баба? Зогряднієш, у тебе порушиться кровообіг. І не чманає!" — "Ловити окуні по обіді — це ж бо шкідливо, правда, докторе? — спитав маркіз де Камбремер, аби реабілітувати себе у професорових очах. — Коли добре попоїси, потрібен моціон". — "Дурниці! — відповів доктор. — Однакову кількість їжі було взято на аналіз зі шлунка собаки, який лежав спокійно, й зі шлунка собаки, який бігав, і що ж: у першого травлення відбувалося швидше". — "Виходить, травленню шкодить сон?" — "Залежить, про який орган ідеться: стравохід, шлунок чи кишечник, але пояснюй вам, не пояснюй, для вас це однак темний ліс, якщо ви не вивчали медицини. Ну, Леонтино, кроком руш, пора додому!" Доктор змахлював — він і не збирався їхати, йому кортіло дограти партію, але він сподівався брутально урвати сон цієї німої, до якої він, не дістаючи відгуку, звертався з ученими доганами. Чи то тим, що навіть сонна пані Коттар не переставала борюкатися зі сном, чи то тим, що її голові ні на що було спертися, але голова пані Коттар хилиталася механічно ліворуч-праворуч, вгору-вниз, ніби безвладний предмет у порожнечі, і ті киви то будили враження, ніби вона слухає музику, то наводили на думку, що вона зараз візьме й визівне духа. Умовляння докторові не подіяли — врятувало відчуття того, в якому дурному становищі вона опинилася. "Температура в ванні саме враз! — пробубоніла пані Коттар, — зате пера у словнику!.. — гукнула вона, випростуючись. — Ой лишенько, яка ж я дурепа! Що це я таке верзу? Я думала про свій капелюшок і, мабуть, наплескала бозна-чого; ще трошки, і я б задрімала, це все — той клятий вогонь у коминку!" Всі засміялися, бо ніякого вогню й близько не було.
— Ви мене дуркою загнали, — сказала, сама сміючись, пані Коттар, відтак із легкістю магнетизера і з моторністю жінки, що чепурить собі зачіску, стерла з чола останні сліди сну. — Уклінно перепрошую кохану пані Вердюрен і благаю її, хай вона розкаже мені всю правду. — Але усміх її посмутнів, бо професор, знаючи, що дружина намагається йому подобатися і дуже потерпає, що він її розлюбить, гукнув: "Поглянь у дзеркало, ти вся червона, наче в тебе кропивниця, у тебе вигляд старої селючки". "Ви знаєте, наш професор чарівний, — озвалася пані Вердюрен, — у ньому є премила, пустотлива добродушність. Ба, він вернув мого мужа з того світу, коли весь медичний факультет засудив його на смерть. Він провів біля його постелі три безсонні ночі. Ось чому, аби ви знали, для мене Коттар, — додала вона врочисто, майже згрізна, підносячи руки до двох отінених сивими космиками півкуль, додала таким тоном, наче відбороняла від нас усіх доктора, — Коттар — це щось святе! Я ні в чому не могла б йому відмовити. Зрештою, я титулую його не доктор Коттар, а доктор Бог. Але й цим титулом я його принижую, бо цей бог по змозі рятує нас у нещасті, за яке відповідальний тамтой". "Ходіть козирем", — сказав Морелеві з унебовзятою міною пан де Шарлюс. "Що ж, козирнемо", — промовив скрипаль. "Спершу треба було королем,
— зауважив пан де Шарлюс. — Ви неуважні, хоч і блискучий гравець!" — "Ось він, мій король", — сказав Морель. "Такий, що куди твоє діло!" — підхопив професор. "Що це за штука — оці ось патички? — спитала пані Вердюрен, показуючи маркізові де Камбремеру на чудовий щит, вирізьблений над коминком. — Це ваш гербі — додала вона з іронічною погордою. "Ні, не наш, — відповів маркіз де Камбремер. — У нас на золотому полі три па-смани з зубцями всередину і врозліт, по п'яти в кожному, а над ними золота конюшина. Ні, це герб Рвипапів — вони не нашого коліна, але по них ми одідичили цей дім і ніхто з нас тут нічого не міняв^Рвипалі (колись вони, здається, називалися Гнипалі) мали на золотому полі п'ять червоних кінчастих паль. Коли вони поріднилися з нами, власниками Фетерна, їхній щит змінився, але все-таки в ньому, як і давніше, посеред двадцяти подвійних хрестиків із поперечкою красується манісінька золота паля, а праворуч від палі — горностаєве крило". — "Що, впіймала облизня?"
— шепнула маркіза де Камбремер. "Моя прабабуся була з дому де Рвипалів або Цірвипалів — її можна назвати і так і так, бо обидва прізвища трапляються в давезних грамотах, — тягнув маркіз де Камбремер, зненацька заливаючись краскою, бо щойно тепер до нього дійшов можливий сенс його слів, уже приписаний їм його дружиною, і перестрашився, як би пані Вердюрен не взяла їх на свою адресу, хоча вони зовсім її не стосувались. — Як твердить історія, в одинадцятому сторіччі перший Рвипаль, Масе, так званий Гнипаль, при облогах напрочуд уміло виривав з землі палі.
Ось за це він і здобув прізвисько де Рвипаль, а заодно з прізвиськом і панство, і, як бачите, палі цілі сторіччя красуються на гербі. Це палі, які, щоб зробити фортецю неприступною, всаджувано, втикувано (шануючи слухи ваші) перед нею в землю і скріплювано. Саме ці палі ви й назвали так влучно патиками, але вони не мають нічого спільного з різочками нашого славетного Лафонте-на. Бо вірили, що це найкраща затула для фортеці. Певна річ, нині, коли у нас така могутня артилерія, це може викликати лиш усміх. Але не забувайте, що йдеться про одинадцяте сторіччя". — "Так, сучасністю тут і не пахне, — озвалася пані Вердюрен, — але ота дзвіниця своєрідна". "Вам іде така карта, що аж... тюр-лютютю, — мовив Коттар, як зазвичай, уживаючи свою улюблену приказку замість мольєрівської[29].
— Знаєте, чому дзвінкового короля комісовано?" — "Хотів би я бути на його місці", — сказав Морель, знуджений військовою службою. "О, з вас поганий патріот!" — згукнув пан де Шарлюс і не втримався, щоб не скубнути скрипаля за вухо. "Ні, ви не знаєте, чому дзвінкового короля комісовано, — провадив Коттар, розжартувавшись, — тому, бо він одноокий". — "У вас сильний супротивник, докторе", — сказав маркіз де Камбремер, щоб показати, що він знає, хто Коттар за фахом. "Цей молодик — суще диво, — вскочив у слово пан де Шарлюс, показуючи на Мореля.
— Грає як молодий бог". Ця репліка не сподобалася докторові, й він відрізав: "Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться. Побачимо, хто кого". "Краля, туз", — ознаймив звитяжно Морель
— йому неабияк фортунило. Доктор похилив голову, ніби визнавав свою поразку і, як заворожений, зронив: "Гарно, що й казати!" "Ми дуже раді, що з нами обідав барон де Шарлюс", — сказала пані Вердюрен маркізі де Камбремер. "Ви не були з ним знайомі? Людина він приємна, оригінальна, в ньому відчувається епоха (вона вагалася уточнити, яка сама)", — відповіла пані Вердюрен з удоволеним усміхом шанувальниці всього високого, судді й господині дому. Маркіза де Камбремер запросила мене приїхати з Сен-Лу до Фетерна. Я несамохіть скрикнув від захвату, побачивши, як місяць завис жовтогарячим ліхтарем над дубовим шатром, що починалося біля замку. "Це ще квіточки! За хвилю, коли місяць підіб'ється вище і всю долину заллє його світло, буде в тисячу разів гарніше. Ось чого немає у вас у Фетерні!" — зневажливо кинула пані Вердюрен маркізі де Камбремер, а та аж розгубилася: їй не хотілося кидати тінь на свій маєток, надто при
піднаймачці. "Ви ще поживете в цих краях?" — спитав пані Кот-тар маркіз де Камбремер; у його запитанні вгадувався невиразний намір запросити її, хоч наразі про день зустрічі не домовлятися. "Авжеж, пане! З огляду на дітей мені дуже залежить на цьому щорічному виїзді. Хай би там що, а діти потребують свіжого повітря. Факультет посилав мене до Віші, але там страшенно парить, а про свій шлунок я подбаю, коли ці хлопаки підростуть. Та й те сказати: професор із тими екзаменами як на припоні, а спека його знесилює. Як на мене, тому, хто, як мій чоловік, цілий рік гарує поволячому, треба гаразд відпочити. Принаймні побудемо тут ще з добрий місяць". — "О, тоді ми ще побачимося". — "І ще ось чому я мушу тут зостатися: муж збирається махнути до Савої і повернеться аж за два тижні та ще й затримається на відпочинок". "Краєвид на долину мені подобається більше, ніж краєвид на море, — тягла пані Вердюрен. — Як їхатимете додому, любі мої гості, стоятиме на годині". "Треба все-таки глянути, чи запряжено коней, — на випадок, якби вам конче забаглося повернутися сьогодні до Бальбека, — озвався до мене пан Вердюрен, — хоча я особисто не бачу в цьому ніякої конечности. Відвезли б вас завтра вранці. Видно, що на годину кладеться. Дорога як оксамит". Я сказав, що ночувати ніяк не зможу. "В кожному разі, ще маєте час, — заперечила Принци-палка. — Дай їм спокій, часу ще сила-силенна. Дуже вони виграють, як приїдуть на станцію за годину до потяга? Тут їм краще.
А ви, мій юний Моцарте, — спитала вона у Мореля, не сміючи звернутися просто до пана де Шарлюса, — вам би не хотілося затриматися? Маємо гарні покої вікнами на море". — "Та йому не можна залишатися, — відповів пан де Шарлюс за оглухлого азартного картяра. — У нього звільнення лише до опівночі. Він мусить вернутися й лягти спати, як розумненький, слухняний хлоня", — додав він протекторально, манірно, з притиском, ніби зазнавав якоїсь садистичної втіхи, уживаючи цього невинного порівняння й мимобіж підкреслюючи голосом усе, що було причетне до Мореля, дотикаючись його як не рукою, то словами, немов обмацуючи його ними.
З казані, яку мені виголосив Брішо, маркіз де Камбремер виснував, що я дрейфусар.