Його риси, стаючи буденними, наливалися сенсом неглибоким, але зрозумілим, як розбірливе письмо, і вже аж ніяк не скидалися на літерні, страшні для очей закарлюки, що з них складалося його лице, яким воно уявлялося мені першого дня, коли я узрів перед собою чолов'ягу, нині вже забутого або, якщо мені давалося воскресити його в пам'яті, невпізнанного, зовсім не схожого на цю жалюгідну, ввічливу людину, не більш як карикатурою якої він був, карикатурою огидною і вульгарною. Не відчуваючи ні побоювання, ні туги, як у день приїзду, я подзвонив ліфтерові, і ліфтер уже не мовчав, поки ми з ним піднімалися в ліфті, наче всередині огруддя, що пересувалося вздовж хребта, а все приказував:
— Уже не так людно, як минулого місяця. Скоро почнуть роз'їжджатися, дні коротшають.
Це розминалося з правдою, але він уже домовився про перехід до теплішого куточка узмор'я, і йому хотілося, щоб ми пороз'їжджалися якнайхутчій, щоб готель наш закрився і він у такий спосіб вигадав би кілька вільних днів перед "поверненням" на "нове" місце. До речі, "повернутися" на "нове" місце в устах ліфтера не було безглуздям, замість "вступати" він звичайно казав: "повернутися". Мене тільки здивувало, що ліфтер принизився до вживання слова "місце", адже він належав до того новочасного пролетаріату, який намагається витравити зі своєї мови сліди рабства.
Зрештою він за хвилю повідомив мені, що в нових "умовах", у які йому доведеться "повернутися", "уніформу" він матиме кращу й "платню" більшу — слова "ліврея" і "заслуженина" здавалися йому задавненими і противними людській гідності. Але на противагу мові пролетарів мова "хазяїв" уперто чіпляється за поняття нерівности, і тому я розумів ліфтера зле. Мене, скажімо, цікавило одне: чи бабуся у себе в кімнаті? Отож, випереджаючи мої запитання, ліфтер казав мені: "Ця пані допіру від вас вийшла". Мене це щоразу збивало з пантелику: я думав, ніби він має на увазі мою бабусю. "Ні, інша пані, здається, вона у вас службовка". Давньою мовою буржуазії, яку давно пора вивести з ужитку, куховарку не можна назвати службовкою, і я на мить задумався: "Він щось плутає, ми не маємо ні фабрики, ні службовців". Аж це мені зринуло в пам'яті, що найменування "службовець" — це все одно що носіння вусів для кельнерів у кав'ярні: воно почасти тішить самолюбство челяді, і я здогадувався, що пані, яка вийшла з нашої кімнати, — Франсуаза (вона пішла, мабуть, до кафетерію або подивитись, як шиє кравчиня бельгійки), але самолюбство ліфтера цим усе-таки не здобріло: співчуття до свого класу він любив висловлювати через однину: "у робітника" або: "в небагатого", — так само Расін мовить: "убогий". Але я вже був далеко не такий цікавий і сором'язливий, як першого дня, і зазвичай з ліфтером не розмовляв. Нині він уже не діставав відповіді на свої запитання під час короткої поїздки, поки він линув угору по готелю, просвердленому, наче цяцька, готелю, який на всіх поверхах розкривав перед нами розгалуження коридорів, де у глибу світло м'якшало, тьмяніло, скрадало двері та приступки сходів і обертало їх у золотавий бурштин, хисткий і таємничий, ніби смерк у Рембрандта, коли пензель художника вихоплює з нього то підвіконня, то колодязну корбу. І на кожному поверсі золотавий відблиск на килимі ознаймував про захід сонця, а також про те, що тут близько клозетне віконце.
Я загадувався, чи дівчата, яких я оце бачив, бальбецькі і хто вони такі. Коли нас тягне до якоїсь громадки, то все, що з нею пов'язано, спершу нас хвилює, а потім пориває у країну мрій. Я чув, як на пляжі одна дама сказала: "Це приятелька малої Сімоне", і при цьому вона мала таку міну, ніби давала хвальний відгук, скажімо, такий: "Він і малий Ларошфуко — нерозлийвода". Й одразу обличчя особи, яка про це довідалася, засвітилося цікавістю до тієї щасливиці, яка була "приятелькою малої Сімоне". Такої чести, мабуть, сподобилися не всі. Адже велике панство — поняття відносне. В якомусь там Богом забутому закуті син торгівця меблями — законодавець мод і панує над своїм двором, наче юний принц Валійський. Я часто силкувався згодом пригадати, як пролунало для мене на узмор'ї прізвище Сімоне; форма його тоді ще була для мене неясна, воно лише ледь-ледь окреслилося, так само як і його зміст, так само як і те, що воно могло для когось означати; словом, воно мало ту непевність і ту новинечу, які так хвилюють згодом, коли це прізвище, літери якого з кожною миттю усе глибше врізає у нас непослабна наша увага, стане (у моєму житті прізвище малої Сімоне відіграватиме таку ролю лише через кілька років) першим словом, яке нам спадає на пам'ять після сну чи після зомління, ще перш ніж ми усвідомимо, котра година і де ми, майже раніше за слово "я", ніби прізвище цієї істоти — більшою мірою ми, ніж ми самі, наче після кількох секунд безтямного стану раніше, ніж якийсь інший спочинок, завершується спочинок від думок про цю істоту. Чомусь я зразу здогадався, що Сімоне — прізвище однієї з дівчат, а потім усе сушив собі голову, як би мені познайомитися з родиною Сімоне: і то за посередництва людей, на яких сама ця родина дивилася б знизу вгору, аби не могла дивитися звисока на мене, а це, мабуть, буде нелегко, якщо ці дівулі — звичайнісінькі потіпахи. Бо не можна до кінця узнати того, хто нас зневажає, не можна увібрати його в себе доти, доки ти не перебореш його зневаги. А проте, коли в нас увійде образ таких різнорідних жінок, тоді, хіба його витіснить забуття або ж рій інших образів, ми не вгамуємося, поки не обернемо тих захожанок у щось подібне до нас; наша-бо душа тут так само реагує і так само чинить, як і наш організм, який не зносить присутности стороннього тіла й одразу намагається перетравити або ж засвоїти влазня; мала Сімоне мусила бути найгожішою з усіх, утім, мені здавалося, що саме вона могла стати моєю любаскою, бо тільки вона разів з кілька глянула на мене скоса і нібито помітила, що я пряду на неї очима. Я спитав у ліфтера, чи не знає він бальбецьких Сімоне. Не люблячи признаватися, що він чогось не знає, ліфтер відповів, що нібито чув це прізвище. Тільки-но ми піднялися на верхотуру, я попросив його надіслати мені списки останніх прибульців.
Я вийшов з ліфта, але, замість іти до своєї кімнати, рушив далі по коридору; о цій порі коридорний на нашому поверсі, хоча й боявся протягів, відчиняв крайнє вікно, обернуте не на море, а на згір'я й долину, але в це вікно не було нічого видно, воно майже ніколи не відчинялося, а шибки його були тьмяві. Я пристав біля вікна на хвильку, на той короткий час, аби помилуватися краєвидом, що розгортався тепер за згір'ям: біля цього згір'я стояв наш готель, перспектива і вечорове світло не скрадали розмірів будинку, вони оздоблювали його карбівкою, обертали у скриньку з оксамитовим підбоєм, у щось на зразок будівничих мініатюр, храмиків або капличок із золота та емалі, які правлять за ковчежок і виносяться лише в великі дні, щоб до них познаменувалися богомольці. Проте моє замилування, мабуть, затяглося, бо коридорний, який тримав у одній руці в'язку ключів, а другу вітально прикладав до свого підкапка, але не скидав його з побоювання вечорового холодку і свіжости, зачинив, наче дверцята раки, обидві половинки вікна, умкнувши у мого екстазу мініатюрну пам'ятку й золоту реліквію.
Я ввійшов до своєї кімнати. З плином доби року змінювалася завіконна картина. Попервах вікно було яскраво освітлене і лише в негоду ставало темним; тоді в темно-зеленому шклі, яке ніби надимали круглі хвилі, море, оправлене в залізні лутки мого вікна, наче в оливо вітража, мережило весь широкий скелястий бордюр затоки пернатими триріжжями нерухомого шумовиння, вималюваного так тонко, як Пізанелло[172]малював перо чи пух, і закріпленого міцною та густою білою емаллю, з допомогою якої де Ґалле[173] передає на шклі снігове покривало.
Незабаром дні покоротшали, і коли я входив до себе в кімнату, то здавалося, ніби бузкове небо, штамповане гостро викроєною, геометрично чіткою, плинною, пломінкою фігурою сонця (подібною до чудородної ознаки, якоїсь містичної з'яви), нахиленого до моря на завісах обрію, наче запрестольний образ над великим вівтарем, тоді як окремі частини вечірньої заграви, відбиті в шибочках низьких магоневих книжкових шаф, поставлених уздовж стін і подумки сполучуваних мною з чудовою картиною, від якої вони відокремлювалися, скидалися на різні сцени, виконані старим майстром для якогось братства на раці, а нині демонстровані на окремих ракових стулках у музеї, де лише уява відвідувача здатна повернути їх на свої місця.
А через кілька тижнів я вже входив до себе в кімнату після заходу сонця. Червона перепаска неба — подібна до тої, яку я бачив у Комбре над Кальварієм[174], повертаючись із прогулянки і думаючи перед обідом заглянути до кухні, — світила над морем, дебелим і густим, наче холодець, а трохи згодом над морем, уже холодним і синім, мов риба лобань-кефаля, вся ж решта неба рожевіла, мов лососина, яку ми замовимо у рівбельському ресторані, і все це загострювало ще більше ту втіху, яку мені робило одягання, перш як їхати вечеряти. Над морем, близесенько від берега, насилу здіймалася, мостячись одна на одну все ширшими ярусами, чорна, як сажа, і воднораз блискуча, щільна, мов агат, пара, важка навіть на око, — аж здавалося, буцім ще мить, і верхні яруси, навислі над скривленим драглистим відростком і майже збиті набакир від центру ваги тих, що досі їх підтримували, потягнуть за собою всю цю озію, яка вже вигналася майже попід небеса, і скинуть її в море. Стежачи за тим, як даленіє, немов нічний мандрівник, корабель, я переживав те саме враження, якого зазнав колись у вагоні, враження звільнення від примусу спати і від ув'язнення в чотирьох стінах. Зрештою в цьому номері я себе в'язнем не вважав: адже за годину я звідси піду і сяду до карети! Я кидався на ліжко; і, ніби я лежав на ліжнику одного з тих суден, які стояли нині зовсім близесенько від мене і на які з таким подивом дивишся вночі, дивишся, як поволі сунуть вони в пітьмі, наче похмурі, мовчазні, але й безсонні лебеді, — мене обступали образи моря.
Та дуже часто то були й справді чистої води образи; я забував, що за їхньою строкатістю чаїться смутна пустка пляжу, яку підмітає неспокійний вечоровий вітер (цей вітер так знудив мене в перший день приїзду сюди!), та й у себе в кімнаті, збуджений зустріччю з дівчатами, я ніяк не міг заспокоїтися, стати незворушним, а отже, втратив здатність справді глибоко сприймати красу.