– Я зроблю все, про що б ви мене не попросили, віддам вам усе своє майно, докторе, своє життя, докторе.
– Ви хочете мене розчулити? – хрипить отець Гарсія, дивлячись на доктора Севальйоса з-за миски, яку далі обнюхує. – Може, мені теж заплакати?
– Зрештою це вже не має значення, – усміхається доктор Севальйос. – Усе давно минуло. Але з вини Чунгіти сьогодні вночі ця історія ожила в моїй пам'яті й не дає мені спокою. Я кажу про неї, щоб позбутися спогадів, не звертайте уваги.
Отець Гарсія кінчиком язика перевіряє, чи гарячий бульйон, дмухає, відпиває ковточок, відригує, тоді хрипить якісь слова пробачення й відпиває далі маленькими ковточками. Через хвилину Анхеліка Мерседес повертається з мискою пікео й соком лукуми. Вона покрила собі накидкою голову, – ну як, докторе, вам смакує? – і він намагається відповісти природним голосом: дуже смакує, кумо. Трошки загарячий, але нехай лише остигне, то я вже допадуся, а як апетитно виглядає пікео. Зараз я зварю вам кави, і коли щось буде треба, то тільки гукніть мене, отче. Доктор Севальйос пальцем похитує миску, прискіпливо вивчаючи мутну тремтливу поверхню бульйону, а отець Гарсія вже починає відрізати шматочки м'яса й завзято їх жувати. Та раптом припиняє, – чи всі про це знали? – і сидить з відкритим ротом, – усі заблудлі душі, які там були?
– Дівиці знали про цей роман від самого початку, річ зрозуміла, – бурмоче доктор Севальйос, обережно водячи пальцями по краю миски. – Однак я не думаю, щоб про це знав ще хто-небудь. Там були сходи, які вели на задній двір, і ми піднялися ними на вежку, отож відвідувачі не бачили нас. Внизу чувся страшний галас – мабуть, Ансельмо звелів дівицям так розважати відвідувачів, щоб ні в кого не виникло підозри.
– Ви добре знали це місце? – запитує отець Гарсія, починаючи знову жувати. – Гадаю, ви пішли туди не вперше.
– Я був там десятки разів, – відповідає Севальйос, і очі його на мить пустотливо зблискують. – Мені тоді було тридцять років. Самий розквіт, отче.
– Це бруд і дурощі, – хрипить отець Гарсія, опускаючи виделку, яку вже підніс до рота. – Тридцять? Я мав тоді приблизно стільки ж.
– Звісно, адже ми – одне покоління, – каже доктор Севальйос. – Ансельмо також, хоча він був трохи старший від нас.
– Наших одноліток мало залишилося, – похмуро промовляє отець Гарсія. – Багатьох поховали!
Однак доктор не слухає його. Він ворушить губами, мугикає, хитає миску так, що кілька крапель бульйону падають на стіл. Боже мій, хіба я міг собі це уявити, я не здогадався навіть тоді, коли побачив її тіло на ліжку, та й хто б міг здогадатись.
– Не розмовляйте самі з собою, – бурмоче отець Гарсія, – не забувайте, будь ласка, що ви не самі. Чого ви не могли собі уявити?
– Що його дружиною була майже дитина, – каже доктор Севальйос. – Коли я увійшов, то побачив біля її узголів'я ту товсту й руду, на прізвисько Світляк, яка зовсім не виглядала хворою, і я вже хотів був пожартувати, аж раптом побачив тіло на ліжку й кров. Отче, ви навіть не уявляєте собі тієї картини, кров на простирадлах, на підлозі, вся кімната в крові. Немовби когось зарізали.
Отець Гарсія люто відрубує ножем шматки м'яса, настромлюючи їх на виделку. Шматок, з якого капотить жир, застигає на півдорозі до рота, – всюди кров, – і отець хрипить, як від раптової задухи, – кров тієї дівчини?..
Хосефіно підносить палець до рота: тільки без крику, хіба ти не знаєш, скільки тут сусідів, хіба не чуєш, як вони розмовляють? Але Дикунка верещить ще дужче, Хосефіно виймає хустинку, схиляється над ліжком, затуляє їй рот. Незворушна донья Сантос далі орудує поміж двома темними стегнами якимсь інструментом…
І тут я побачив її обличчя, отче, і в мене затремтіли ноги та руки. Я забув, що вона вмирає і що я тут для того, щоб урятувати її, лише вдивлявся в неї – так, так, сумніву немає, це була Антонія, боже мій. Дон Ансельмо вже не цілував її; впавши навколішки, він знову пропонував мені всі свої гроші і своє життя, – докторе Севальйос, врятуйте її…
А Хосефіно злякався, – доньє Сантос, може, вона вмерла? Чи, може, ви її вбили, доньє Сантос? – і вона тихо: Дикунка просто зомліла. Так навіть краще, не буде галасувати, і я швидше закінчу, змочи їй лоба мокрою ганчіркою…
Доктор Севальйос тицяє йому в руки мідний таз, – нехай ще нагріють води, і чого ти, дурню, плачеш, замість того, щоб допомогти. Доктор Севальйос закасав собі рукави, розстібнув комір і майже заспокоївся. Ансельмо не може втримати таз, який випадає йому з рук, – докторе, тільки б вона не померла, – він підхоплює його і навкарачках доповзає до дверей, – докторе, в ній все моє життя.
– Розтуди тебе, – бурмоче доктор Севальйос. – Що за божевілля, Ансельмо, як ти міг, чоловіче, що за підлість!
– Подай мені торбу, – каже донья Сантос. – А зараз я дам їй трохи мате, і вона опритомніє. Візьми це й ретельно десь закопай, так, щоб ніхто не бачив.
– Чи була якась надія врятувати її? – хрипить отець Гарсія, шматуючи в мисці м'ясо.
– Хіба що в лікарні, – відповідає доктор Севальйос. – Але бідолашну не можна було рухати. Я змушений був оперувати її майже в темряві, знаючи, що вона вмирає. Чунгіту вдалося врятувати якимсь чудом, вона народилася, коли мати вже померла.
– Чудо, чудо, – хрипить отець Гарсія. – У нас у всьому вбачають чудо. Коли вбили родину Кірогів і дівчинка вижила, то теж казали – чудо. Для неї було б краще, якби вона тоді померла.
– Ви, отче, не згадуєте тієї дівчини, коли проходите площею? – питає доктор Севальйос. – Я завжди згадую, мені здається, що я бачу, як вона сидить там на сонці. Але тієї ночі я дужче жалів Ансельмо, ніж Антонію.
– Він не заслуговував на це, – хрипить отець Гарсія. – Ані на жаль, ані на милосердя.
– Коли б ви, отче, бачили, як він повзав на колінах, як цілував мені руки, щоб я врятував дівчину, то теж би змилосердилися, – каже доктор Севальйос. – А ви, отче, знаєте, що, якби не Анхеліка, Чунгіта б також померла? Вона допомогла мені врятувати її.
Вони мовчать. Отець Гарсія підносить шматок м'яса до рота, однак гримаса огиди перекривлює його обличчя, і він опускає виделку. Анхеліка Мерседес повертається з новим глечиком соку, ставить перед ними.
– Чула нас, кумо? – звертається до неї доктор Севальйос. – Ми згадували ту ніч, коли вмерла Антонія. Це вже здається сном, правда? Я саме казав отцеві, що ти допомогла мені врятувати Чунгу.
Анхеліка без здивування чи хвилювання, з непроникним виглядом дивиться на нього, немовби не розуміючи.
– Я нічого не пам'ятаю, докторе, – тихо озивається вона. – Я була тоді куховаркою в Зеленому Домі, але нічого не пам'ятаю. Не треба зараз про це говорити. О восьмій я піду на месу помолитися за дона Ансельмо, щоб він спочивав спокійно. А потім сидітиму біля його тіла.
– Скільки років тобі було тоді? – хрипить отець Гарсія. – Я щось не пригадую, як ти виглядала. Ансельмо й повій пригадую, а тебе ні.
– Я була ще дитиною, отче. – Рука Анхеліки Мерседес швидко і вправно відганяє мух від пікео та соку.
– Не більше п'ятнадцяти, – каже доктор Севальйос. – І якою ти гарною була, кумо. Ми всі мали тебе на оці, однак Ансельмо попередив: спокійніше, це не повія, дивитися можна, а торкатися забороняється.
– Я була дівчиною, але отець Гарсія не хотів мені вірити. – Грайливий блиск пожвавлює очі Анхеліки Мерседес, проте її обличчя далі лишається непроникним. – Я завжди йшла на сповідь, тремтячи всім тілом, а отець завжди казав: іди з того диявольського дому, бо ти на шляху до смерті. Хіба ви й цього, отче, також не пам'ятаєте?
– Те, що говориться в сповідальні, таємниця, – хрипить отець Гарсія, і в його голосі відчувається весела нотка. – Свої історії тримай краще при собі.
– Диявольський дім, – промовляє доктор Севальйос. – Ви, отче, все ще вважаєте, що Ансельмо був дияволом? Від нього справді тхнуло сіркою чи ви казали це лише для того, щоб настрахати віруючих?
Анхеліка Мерседес і доктор усміхаються, а з-під шарфа долинає щось невиразне, ніби якесь поєднання кашлю й стримуваного сміху.
– Тоді диявол був лише там, у Зеленому Домі, – хрипить отець Гарсія. – Тепер він скрізь. У будинку того бабиська, в кінотеатрах, на вулицях, уся П'юра стала диявольським осередком.
– Але не Мангачерія, отче, – уточнює Анхеліка Мерседес. – Сюди він ніколи не входив, ми не впустили його, свята Домітіла нам допомогла.
– Вона поки що не свята, – заперечує отець Гарсія. – Здається, ти збиралася зготувати нам кави?
– Так, уже зготувала, – киває головою Анхеліка Мерседес. – Зараз принесу.
– Це вперше за двадцять років я проводжу безсонну ніч, – промовляє доктор Севальйос. – А сьогодні мені зовсім не хочеться спати.
Як тільки Анхеліка Мерседес відвертається, щоб піти, мухи миттю починають злітатись і сідати темними плямами на пікео. Повз двері знову пробігають діти в лахмітті, крізь щілини в тростиновій стіні видно перехожих, які, голосно розмовляючи, проходять вулицею, і старих, що гріються на сонечку біля халуп.
– Чи він хоч відчував розкаяння? – хрипить отець Гарсія. – Чи давав собі звіт у тому, що дівчина померла через нього?
– Він вибіг за мною, – далі розповідає доктор Севальйос. – Повзав по піску, хотів, щоб я вбив його. Я завів Ансельмо до себе додому, зробив йому укол і відпустив. Мовляв, нічого не знаю, нічого не бачив, іди собі з богом. Але він не пішов до Зеленого Дому, а спустився на річку, почав чекати там на пралю, яка виростила Антонію.
– Він завжди був схибнутий, – хрипить отець Гарсія. – Сподіваюся, що він розкаявся і бог пробачив йому.
– Навіть якби й не розкаявся, то досить того, що він стільки вистраждав, – каже доктор Севальйос. – Потрібно знати всю правду, щоб стверджувати, чи насправді він заслуговував на кару. Що, коли Антонія була не його жертвою, а лише спільницею? Якщо вона кохала його?
– Ви ще жартуєте, – хрипить отець Гарсія. – Я можу подумати, що ви здитиніли.
– Я завжди ставив собі це питання, – промовляє доктор Севальйос. – Повії розповідали, що, коли він пестив її, дівчина була щасливою.
– Значить, це здається вам нормальним? – хрипить отець Гарсія. – Викрасти сліпу дівчину, помістити в будинку розпусти, зробити вагітною. Все це дуже добре? Найнормальніша річ? Навіть належало б винагородити його за таку ласку?
– Я й не стверджую, що це нормально, – заспокоює його, доктор Севальйос.