Чи ж давно я оживав і відчував снагу, як снував нові плани, як думав про те, хто б привів мене до неї і після цієї першої втіхи натішив би ще багатьма іншими втіхами моє дедалі жаждивіше серце? Загнаний на слизьке, я мусив їхати у Донсьєр до Робера Сен-Лу. А тепер його лист схвилював мене, але через пані де Стермар'ю, а не через дукиню Ґермантську.
Додаймо до опису того вечора, що через кілька днів зайшла пов'язана з ним подія, яка непомалу вразила мене і порізнила на якийсь час із Блоком, подія, що виявила одну з тих цікавих суперечностей, чиє пояснення читач знайде наприкінці цього тома {"Содом /"). Отож того вечора у маркізи де Вільпарізіс Блок усе хвалився переді мною доброзичливістю до нього пана де Шарлюса: здибаючи Блока на вулиці, пан де Шарлюс дивився на нього як на знайомого або так, ніби мав охоту познайомитися з ним і добре знав, хто такий Блок. Спершу я тільки посміхнувся: адже Блок так сипав наздогад на пана де Шарлюса в Бальбеку! Мені подумалося, що Блок, так само як його батько знав Берґотта, знає барона "ось так". А баронова привітність була всього-но виявом його розкидливости. Проте Блок удавався в такі подробиці, був такий певний, що барон кілька разів хотів його зачепити, що на згадку, як розпитував мене барон про мого приятеля дорогою від маркізи де Вільпарізіс, я помислив, що Блок не бреше, що пан де Шарлюс знає, що він Блок і що ми приятелюємо тощо. Отож по якомусь там часі у театрі я спитав у пана де Шарлюса, чи не дозволить він рекомендувати йому Блока; діставши згоду, я пішов по нього. Але тільки-но пан де Шарлюс угледів Блока, обличчя його відбило подив, а подив змінився дикою люттю. Він не тільки не подав Блокові руки, а щоразу, як той до нього звертався, барон відповідав з пихатою міною, прикрим і неґречним тоном. Отож-бо Блок, якого, за його твердженням, барон перед цим вечором завжди вітав усмішкою, вирішив, що я його не відрекомендував, а обмовив під час тієї короткої розмови, в якій я з огляду на баронову церемонність коротко схарактеризував, перш ніж підвести, мого приятеля. Блок покинув нас розбитий, ніби щойно укоськував норовливого коня або плив по бурунах, уникаючи підводного каміння, і потім півроку не озивався до мене.
Дні, які залишалися до обіду з пані де Стермар'єю, були для мене не радісними, а тоскними. Зазвичай, чим коротший час, що відокремлює нас-від задуманого, тим довше він повзе, бо ми міряємо його вкороченою мірою або просто тому, що міряємо. Папство он — кажуть — лічить час на віки, а може, навіть зовсім його не лічить, бо його мета — в безконеччі. Моя мета була на відстані трьох днів, а я лічив секунди, уява вже малювала перші милощі, ті милощі, на думку про які ми починаємо казитися, бо з нами немає жінки, яка б довела їх до скутку (саме ці милощі, а не якісь інші). І як правда те, що труднота досягти жаданого, тільки це жадання розпалює (труднота, а не незмога, бо незмога вбиває його), то певність, що чисто плотське жадання справдиться скоро і точно визначеної пори, збуджує не менше, ніж непевність; той, хто вірить, корчиться в чеканні неминучого заласся майже так само, як і зневірений, бо віра робить із чекання одне безперервне заласся, і повтори цих прочувань шаткують час дрібненькими скибочками, як шаткувала б його і туга.
Я рвався посідати пані де Стермар'ю, бо кілька день поспіль моя жага завзято готувала в уяві ці розкоші, саме ці, а до інших (до розкошів з іншою жінкою) я не був готовий, бо розкоші не що інше, як здійснення попередньої жаги, а така жага не завше однакова, вона міняється від безкраїх привередів мрії, від примх спогадів, від фізичного стану, від черговосте нині сущих прагнень, бо ті, що свіжо вконтентовані, спочивають, допоки бодай трохи забудеться розчарування, викликане їхньою загодою; я вже звернув з гостинця загальних бажань і пустився стежкою конкретного прагнення; щоб призначити сходини з кимось іще, мені б довелося дуже довго чимчикувати назад, до гостинця, а вже тоді збочити на іншу стежку; заволодіти пані де Стермар'єю на острові в Булонському лісі, куди я запросив її обідати, — ось про які розкоші я весь час марив. Певна річ, я б не зазнав жодних розкошів, якби пообідав на острові сам-один; але якби я пообідав деінде, навіть із пані де Стермар'єю, то це, мабуть, теж були б уже не ті розкоші. Зрештою нам спершу уявляється, як, у який спосіб ми будемо розкошувати, а вже потім, яка саме жінка надається до такої мети. Тут усім верховодить саме форма, а також місце. Ось чому на нашу свавільну думку почережно спадає така жінка, такий куточок, такий номер, що на них ми іншим разом навряд чи спокусилися б. Жінки — посестри свого оточення, і декотрих із них не уявити поза широким ліжком, де ми любісінько спочиваємо біля них, а інші, будячи в нас хіть інтимніших любощів, вимагають, аби кипіло на вітрі листя, аби струміли-хлюпотали нічні води, вони такі самі легкі й леткі, як і навколишній пейзаж.
Безперечно, задовго перед Роберовим листом, коли я і гадки не мав про пані де Стермар'ю, мені вже ввижалося, ніби острів у Булонському лісі створений для любощів, іноді я ходив туди, аби вволю нажуритися, що не маю з ким зробити з нього для них притулок. Над берегами озера, що ведуть на той острів, де в останні літні дні гуляють парижанки, ті, що ще не від'їхали, над берегами озера, не відаючи, де вона, не відаючи, чи вона ще в Парижі, ти блукаєш із надією таки спіткати її — дівчину, в яку закохався на останньому в цьому році балу і з якою більше не зійдешся на жодному вечорі аж до весни. Відчуваючи, що кохана от-от виїде, якщо вже не виїхала, ти йдеш над берегом розхвильованого озера прегарною алеєю, де вже перший червоний лист квітне, наче остання троянда, дивишся на видноколо, де внаслідок оптичного обману, зворотного тому, що демонструється в панорамі, під чиєю банею воскові фігури на першому плані надають мальованому полотну облудної глибини й бриластости, твої очі, перебігаючи від штучного парку до природних висот Медона й до гори Валер'єн, не знають, де провести межу, і прирізають сільську місцину до витворів рук садівника, натомість рукотворну красу викидають ген поза саду; так рідкісні птахи, зрощені на волі в зоологічному саду, щодня за примхою крилатих своїх мандрів вносять навіть до сусідніх лісів екзотичну ноту. Від останнього літнього свята й аж до зимового вигнання тривожно шастаючи цим романтичним царством непевних побачень і любовної меланхолії, ти здивувався б, побачивши його поза географічним Усесвітом, не більше, ніж коли б, піднявшись у Версалі на ротонду, круг якої у блакитному небі клубляться хмари, як під пензлем Ван дер Мелена і, виламавшись отак із природи, довідався, що там, де вона починається знову, край Великого Каналу, сільця, які тільки мріють у сліпучому, як море, овиді, звуться Флерюс і Німвеґен.
А як поїхав останній екіпаж і в тебе на душі защеміло, бо вона вже не прийде, ти рушаєш на острів обідати; над тремтливими тополями, не зовсім утаємниченими в вечірні секрети, але відповідальними за них, рожева хмарина кладе останній відсвіт життя на втихомирене небо. Дощові краплі нечутно падають на воду, вона, та вода, прадавня, але у своєму божественному маленстві береже властиву їй синь і миттю забуває обриси хмар та квітів. І потому як журавельник, яскравлячись своїми барвами, охляне в марному борюканні з густиною смерку, туман криє дрім-острів; ти сновигаєш у вологій пітьмі над водою, а на воді, тобі на подив, тихесенько пливе лебідь — так, буває, дивно бачити в нічній постелі у нібито вже заснулого праведним сном дитятка широко розплющені на мить очка та усмішку. Тоді ти ще дужче затужиш за коханкою, бо відчуєш себе самотнім як палець і закинутим на край світу.
Але з якою радістю я повіз би пані де Стермар'ю на цей острів, навіть улітку часто обгортуваний млою, саме нині, у негоду, пізньої осени! Якби сльота, що запанувала з неділі й не перетворила країв, де буяла моя уява, на сіряві, морські, — подібно до того, як інші пори року робили їх чимось запахущим, променястим, італійським, — надія мати пані де Стермар'ю могла б по двадцять разів на годину підносити заслону мли в моїй монотонно-тоскній уяві. Так чи інакше, а з туманом, упалим вчора й на Париж, я не тільки жив у рідній стороні цієї очікуваної молодої жінки, а й, оскільки Булонський ліс, а надто озеро ввечері туманилися ще більше, ніж місто, мріяв, що на Лебединому острові мені ввижатиметься щось від островів Бретані, чиє морське, млисте повітря завше ніби овіювало блідий силует пані де Стермар'ї. Коли ми молоді, коли ми в тому віці, в якому я ходив у мезеґлізьку сторону, наше прагнення, наша віра позичають строєві жінки чогось окремішного, чогось неповторного. Ми женемося за дійсністю. Вона тікає від нас, але зрештою ми помічаємо, що за всіма нашими марними потугами, за якими зяє ніщо, зостається щось тривке, саме те, чого ми шукали. Ми починаємо схоплювати, пізнавати те, що кохаємо, ми намагаємося здобути його бодай коштом якоїсь визворотки. І ось тоді, як віра зникне, через добровільні самообдурини її заступає одіж. Я ж бо знав, що за півгодини їзди від дому я не знайду Бретані. Але, прогулюючись попід руку з пані де Стермар'єю у моро-ках острова, над водою, я вчинив би як ті, хто позбавлений змоги проникнути до монастиря, вбирає перед любощами коханку за черницю.
Я міг навіть гріти надію, що завтра ми з пані де Стермар'єю почуємо гомін хвиль, бо сьогодні віяв вітер. Я сів голитися, перш ніж поїхати на острів замовити кабінет (хоча о цій порі року острів безлюдний і ресторан порожнює) й обрати меню для за-втрішнього обіду, аж це Франсуаза сказала, що прийшла Альбертина. Я звелів її впустити: мене вже не обходило, що мій чорний заріст побачить та, для якої в Бальбеку я так старанно чепурився і яка наражала мене на такі самі клопоти й хвилювання, як оце нині пані де Стермар'я. Мені дуже залежало на тому, аби в моєї дами склалося найкраще вражіння від завтрішнього вечора. Ось чому я попросив Альбертину негайно вирушити зі мною на острів і допомогти мені скласти меню. Ту, якій віддається все, так швидко заступає інша, аж дивно, що ти повсякчас віддаєш їй те нове, що в тобі є, без жодних сподівань на прийдешнє.