– Зрештою я просто думаю вголос.
– Але в цій історії є щось правдиве, – наполягає водій. – Бо коли б не було, то чому б люди стільки балакали і звідки б узялося оте "палій, палій"?
– Не знаю, – стенає доктор плечима. – А ти запитай про це в самого отця.
– З його вдачею? Про це не може бути й мови, – сміється таксист. – Але скажіть мені принаймні, існував той дім чи люди просто базікають.
Зараз вони проїжджають новою частиною алеї: стара дорога скоро зустрінеться з цим новим шосе, отож вантажним машинам, які прибувають з півдня і їдуть далі до Сульяни, Талари й Тумбеса, вже не треба буде проїжджати через саму середину міста. Тут тротуари широкі й низькі, стовпи вуличних ліхтарів свіжопофарбовані, і вже здіймається в небо бетонний кістяк хмарочоса, який буде, мабуть, вищим від Готелю Крістіни.
– Найсучасніший квартал підійде впритул до найстарішого й найбіднішого, – каже доктор Севальйос. – Не припускаю, щоб Мангачерія ще довго протрималась.
– З нею станеться те саме, що з Гальїнасерою, хазяїне, – киває головою таксист. – Знесуть бульдозерами й побудують будинки для білих.
– А куди до біса підуть мангачі зі своїми козами і віслюками? – запитує доктор Севальйос. – А де в П'юрі можна буде випити доброї чічі?
– Мангачі довго сумуватимуть, хазяїне, – промовляє таксист. – Арфіст для них був богом, був навіть популярніший, ніж Санчес Серро. Тепер вони ставитимуть донові Ансельмо свічки, як і святенниці Домітілі.
Таксі звертає з алеї і, підстрибуючи, з деренчанням їде небрукованою дорогою поміж очеретяними халупами. Воно здіймає хмари куряви, дратує бродячих собак, які біжать і гавкають, мало не втрапляючи під колеса. А мангачі правильно кажуть, хазяїне, тут світає раніше, ніж у П'юрі. В блакитному вранішньому світлі крізь хмари куряви видно тих, хто спить на матах біля дверей, жінок з глечиками на голові, віслюків з сонними, млявими поглядами. Приваблені гудінням мотора, діти вибігають з халуп і, голі або в лахмітті, біжать за таксі, махають руками. Що відбувається? – отець Гарсія позіхає. Нічого, отче, ми вже на заповідних землях.
– Вийдемо тут, – пропонує доктор Севальйос. – Пройдемося трохи.
Вони виходять з таксі і, узявшись попід руки, повільно, підтримуючи один одного, спускаються стежкою в оточенні дітлахів, які вигукують: палій, палій, – кричать і сміються: палій, палій, – а доктор Севальйос, вдаючи, що хапає й кидає камінь: паскудники, вишкребки погані, добре, що ми вже прийшли.
Халупа Анхеліки Мерседес більша, ніж решта, а три прапорці, що розвіваються на фасаді з невипаленої цегли, додають їй трохи кокетливого вигляду. Доктор Севальйос і отець Гарсія, чхаючи, входять і сідають за стіл з необтесаних дощок. Свіжовимита підлога пахне вогкою землею, коріандром і петрушкою. Біля інших столів і бару немає нікого. Діти, скупчившись біля дверей, увесь час верещать, просовують брудні кудлаті голови, – доньє АнхелікоІ – худі руки, – доньє Анхеліко! Сміються, шкірять зуби. Доктор Севальйос замислено потирає долоні, а отець Гарсія позіхає й дивиться краєчком ока на двері. Нарешті виходить Анхеліка Мерседес: свіжа та пишна, вона прямує до них, підмітаючи табуретки подолом спідниці. Доктор Севальйос встає, – ой, докторе! – обіймає її, – як я рада, що за диво побачити вас тут, о цій порі, адже стільки місяців ви не заходили. А ти з кожним днем гарнішаєш, Анхеліко, як це ти примудряєшся не старіти, у чому тут секрет? Врешті вони перестають обійматись, – Анхеліко, бачиш, кого я до тебе привів, не впізнаєш його? Немовби перелякавшись, отець Гарсія зсовує ноги і ховає руки. Добрий день, – похмуро хрипить він крізь шарф. Пресвята діво, та це ж отець Гарсія! Притиснувши до серця руки, Анхеліка Мерседес кланяється, очі її блищать від радості, – любий отче, я щаслива бачити вас тут, як це добре, докторе, що ви привели його сюди, – і отець Гарсія простягає свою кістляву недовірливу руку, а тоді відсмикує, перш ніж Анхеліка Мерседес встигає її поцілувати.
– Можеш нам, кумо, приготувати чогось гарячого? – просить доктор Севальйос. – Ми ледве тримаємось на ногах, не спали цілу ніч.
– Звичайно, звичайно, я миттю. – Анхеліка Мерседес витирає стіл подолом спідниці. – Бульйончика й пікео? Кларіто також? Або ні, для цього надто рано, подам вам який-небудь сік і каву з молоком. Але чому ви ще досі не лягали спати, докторе? Так ви мені ще отця Гарсію зіб'єте з праведного шляху.
З-під шарфу чується саркастичне гмикання, криси капелюха підіймаються, запалі очі отця Гарсії дивляться на Анхеліку Мерседес, яка перестає всміхатися. Вона зацікавлено повертається до доктора Севальйоса; стиснувши собі підборіддя двома пальцями, він сидить з пригніченим виглядом. Де ви були, докторе? Її голос несміливий, рука бгає край спідниці. У Чунги, кумо. Анхеліка вигукує: як це в Чунги? – блідне, – як це в Чунги? – і долонею затуляє собі рота.
– Так, кумо, помер Ансельмо, – зітхає доктор Севальйос. – Я знаю, це сумна звістка для тебе. Для нас усіх. Але що вдієш, таке життя.
– Дон Ансельмо? – белькоче Анхеліка Мерседес, похиливши голову на бік. – Він помер, отче?
Ніздрі в неї починають тремтіти, на щоках з'являються ямочки, діти, які стоять у дверях, розбігаються, а вона хитає головою, заламує руки, – справді вмер, докторе? – і плаче.
– Усі помремо, – бурмоче отець Гарсія, стукаючи кулаком по столу. Шарф у нього розмотався, неголене обличчя кривиться, рот тремтить. – Тебе, мене, доктора Севальйоса, – всіх нас це чекає, нікому цього не уникнути.
– Заспокойтесь, отче, – каже доктор Севальйос і обіймає Анхеліку Мерседес, яка плаче, витираючи спідницею очі. – Ти також заспокойся, кумо. Отець Гарсія дуже знервований, краще до нього не озиватись і ні про що не питати. Ну годі, приготуй нам щось гарячого, не плач.
Анхеліка Мерседес, плачучи, киває головою і йде, ховаючи обличчя в долонях. Отець Гарсія поправляє шарф, знімає капелюх: наїжачені сірі пасма волосся лише до половини прикривають його гладкий череп у рудих веснянках. Він спирається підборіддям на кулак, недовірлива зморшка перекреслює його чоло, а зарослі щоки змарнілі й брудні. Доктор Севальйос закурює цигарку. Сонце, яке золотить очеретяні стіни халупи, висушило підлогу, в повітрі дзижчать сині мухи. На вулиці голоси, гавкання, мукання й домашній лемент поступово зростають, а за стінкою Анхеліка Мерседес молиться, змішуючи ім'я святенниці Домітіли з проханнями до бога й діви непорочної. Докторе, це бабисько, Чунга, зробило все навмисне.
– Але чому? – шепоче отець Гарсія. – З якою метою, докторе?
– А хіба це має якесь значення, – відповідає доктор Севальйос, дивлячись, як поволі тане дим цигарки. – Можливо, це й не було зроблено навмисне. Міг бути простий збіг обставин.
– Дурниці, вона навмисне покликала вас і мене, – хрипить отець Гарсія. – Хотіла попсувати нам кров.
Доктор Севальйос знизує плечима. Промінь сонця падає просто йому на лоб, і одна половина обличчя стає позолоченою, а друга – олив'яною.
– Я не вельми проникливий, – каже він за хвилину. – Навіть не подумав про це. Але ви маєте рацію, мабуть, вона хотіла, щоб ми відчули себе у незручному становищі. Дивна жінка ця Чунга. Я думав, що вона не знає.
Доктор Севальйос повертається до отця Гарсії, і його обличчя опиняється в тіні, лише вухо залите жовтим світлом, – про що не знає?
– Про те, що я допоміг їй з'явитися на світ. – Доктор Севальйос підводить голову, і лисина зблискує на сонці. – Хто міг їй сказати? Тільки не Ансельмо, я переконаний. Він думав, що Чунга ні про що не підозрює.
– В цьому пліткарському місті всі про всіх урешті дізнаються, – хрипить отець Гарсія. – Хоча б і через тридцять років, але однаково про все дізнаються.
– Жодного разу вона не зверталась до мене, – каже доктор Севальйос. – Ніколи мене не викликала, а зараз… Якщо вона хотіла зробити мені неприємність, то домоглася свого. Через неї я пережив усе спочатку.
– Тоді все зрозуміло, – хрипить отець Гарсія. – Мовляв, при ньому померла моя мати, нехай при ньому помре й мій батько. Але чому це бабисько покликало мене?
– Що це означає? – запитує доктор Севальйос. – Що з вами?
– Ходімо зі мною, докторе. – Голос чується праворуч і відлунює під стелею. – Ходімте швидше, бо немає часу.
– Думаєте, я вас не впізнав? – вигукує доктор Севальйос. – Вийдіть звідти, Ансельмо. Чому ви ховаєтеся? Ви що, здуріли?
– Докторе, ходімте швидше, – долинає з темряви тремтячий голос. – Вона вмирає, докторе.
Доктор Севальйос підіймає свічку, придивляється і врешті знаходить Ансельмо неподалік від дверей: він не п'яний і не буянить, а корчиться зі страху. Його очі, здається, ось-ось вистрибнуть з-під набряклих повік, і він так притискається спиною до стіни, немовби хоче її завалити.
– Дружина? – питає приголомшено доктор Севальйос. – Ваша дружина, Ансельмо?
– Нехай вони обоє померли, але я з цим не можу змиритись. – Отець Гарсія вдаряє кулаком по столу, і під ним рипить табуретка. – Не можу змиритися з такою бридотою. Хоча б і через сто років, але це залишиться для мене бридотою.
Двері відчиняються, і Ансельмо задкує, ніби бачить перед собою привида. Постать у білому вбранні ступає кілька кроків через дворик, – синку, – зупиняється, не доходячи до дверей, – хто там? Чому не заходять? Це я, матусю, – доктор Севальйос опускає свічку, затуляє собою Ансельмо, – мені треба на хвилинку вийти.
– Зачекай мене на бульварі Малекон, – шепоче він йому. – Я лише візьму свою валізку.
– Пийте бульйончик, я посолила. – Анхеліка ставить на стіл дві паруючі гарбузові миски. – А за хвилинку принесу вам пікео.
Вона не плаче, однак голос у неї скорботний, на плечах чорне покривало. Коли йде на кухню, то вже не так грайливо похитує стегнами. Доктор Севальйос замислено помішує бульйон, отець Гарсія піднімає миску чотирма пальцями, наближає до носа й принюхується.
– Я теж ніколи його не розумів, і в той час, пригадую, мені це також здалося бридотою, – каже доктор Севальйос. – Тепер я старий, багато води з тих пір спливло, і ніщо людське мені вже не здається бридким. Якби ви тієї ночі були біля бідного Ансельмо, то не почували б такої ненависті до нього, отче, присягаюся.
– Бог вам віддячить, докторе, – скімлить Ансельмо, поки біжить, наштовхуючись на дерева й на лавки.