А проте, хоча я був під крилами смерти, мені хотілося дізнатися, як виглядають зблизька, насправді, найладніші дівчата, яких тільки життя могло мені подарувати, хоча б навіть не я, а хтось інший, а то й зовсім ніхто, — скористався цим даром (адже я таки не усвідомлював, що моя цікавість завдячує хоті посідання). Я насмів би вступити до танцювальної зали, якби Сен-Лу був зі мною. Але позаяк я був сам, я стояв біля Ґранд-отелю в чеканні, коли пора буде йти до бабусі, аж це майже наприкінці надбережжя з'явилося якоюсь химерною рухливою плямою п'ятеро-шестеро дівчат, так само несхожих — і виглядом, і поведенцією — на всіх докучних мені у Бальбеку, як різнилася б від них прибула невідомо звідки зграя чайок, які дрібочуть по пляжу — відсталі пурхають, наздоганяючи решту, — причому мета цієї прогулянки настільки ж загадкова для літників, яких вони ніби не помічають, наскільки ясно снується вона в їхніх пташиних мізках.
Одна з незнайомок вела ровер; дві несли ключки для гольфа; їхні строї аж брали на себе очі, не те що строї бальбецьких дівчат, з яких дехто хоч і брався до спорту, але спортивної одежі не носив.
О цій порі панії і панове гуляли по надбережжю під убивчим вогнем, який відкривала по них, наводячи на них лорнет, ніби вони були якимсь усипищем пороків, які вона мала докладно вивчити, пані головиха, котра врочисто засідала перед відкритою естрадою, посеред грізного ряду стільців, на які скоро посідають, з акторів пошившись у критики, самі погуляльники, щоб судити тих, хто проходитиме мимо. Усі ці люди, які ходили по надбережжю, погойдуючись ніби на чардаку корабля (вони не вміли підняти ногу так, щоб не ворухнути при цьому рукою, не позирнути вбік, не звести плечей, не врівноважити допіру зробленого поруху порухом зустрічним і не почервоніти з натуги), бажаючи показати, що їх ніхто не обходить, удавали, ніби не бачать тих, хто йшов поряд чи в протилежний бік, хоч нишком усе-таки позирали на них із побоювання зіткнутися, та ба! однаково стикалися і якийсь час не могли розчепитися, бо ж і з боку тих інших були предметом тієї самої таємної уваги, прихованої під тією самою позірною байдужістю; любов до юрби, — а отже, і страх юрби, — то одна з найбільших рушійних сил у всіх людей, байдуже, хочуть вони сподобатися, здивувати чи висловити погорду: у схимника спонукою майже цілковитого усамітнення, що триває довіку, часто буває безтямна любов до юрби, яка виявляється настільки сильніша за інші його почуття, що, не годен викликати захоплення у придверника, у перехожого, у візника, він воліє за краще зовсім їх не бачити і зрікається всякої діяльносте, аби лиш не виходити з дому.
Деякі з цих людей були захоплені якоюсь думкою, але думкою стрибучою, що виявлялася в них у поривчастих рухах, у блудних поглядах, і ця поривчастість і це блукання очей були такі самі незграйні, як і рахубне хибання сусідів; і лише дівчатка, яких я зауважив, ішли просто себе, з тією певністю рухів, яка завдячує досконалій гнучкості членів і щирій погорді до всієї людськости, йшли, не гойдаючись і не напружуючись, роблячи лише ті рухи, які їм хотілося робити; їхні руки й ноги були цілком самостійні, а голова і корпус вражали своєю нерухомістю, тією нерухомістю, якою славляться добрі вальсівники. Вони були вже близько. Кожна являла собою зовсім окреміший тип, але врода була в усіх; щоправда, я дивився на дівчат усього лише кілька хвильок, не зважуючись дивитися в живі очі, і ще не встиг схопити своєрідности кожної з них. Якщо поминути ту, що впадала в очі своїм рівненьким носиком і смаглістю, — так на середньовічному полотні впадає в очі завдяки своїй арабськості мудрець, — в одної з них мене різонули лише цупкі, уперті й веселі очі, у другої — щічки, чий рум'янець, шаріючи міддю, нагадував герань; та навіть і ці риси ще не пов'язувалися у моїй голові саме з цією дівчиною, а не з іншою; і коли (в тому ладу, в якому розгортався переді мною цей дивовижний гурт, де сусідували найрозмаїтіші подоби, де буяли всілякі барви, але злиті між собою, як музика, бо в музиці я не зумів би виокремити і впізнати фрази, за першого прослуховування вирізнені мною і одразу ж забуті) переді мною зринав білий овал личка, очі чорні, очі зелені, я вже не знав, чи це вони щойно обворожили мене, я не міг наділити цими рисами якусь дівчину, щоб відрізнити від інших і впізнати. І ось через цей брак у моєму сприйманні граней, які я мав невдовзі провести, в дівочому гурті спостерігалося розмірене колихання, безперервне яскріння плинної, збірної, рухомої краси.
Можливо, не тільки випадок добрав і поєднав таких гожих подружок; можливо, ці дівчата (уже сама їхня поведенція говорила про те, що вони зухвалі, грайливі й затяті) не терпіли нічого смішного, нічого бридкого, виявляли духовну і моральну глухоту, відчували мимовільну нехіть до тих своїх однолітків, у яких мрійливість і вражливість давалася взнаки в сором'язливості, в несміливості, в незграбності, в тім, що ці дівчата, мабуть, називали "моветоном", не сходилися з ними і, навпаки, зближувалися з тими, в кому їх вабило поєднання грації, спритности й тілесної гожости, тобто єдина форма, яка, на їхню думку, могла мати в собі щирість щасливої вдачі і заповідь приємного дозвілля, проведеного разом. Можливо, і клас, до якого вони належали і який я не міг визначити, був ще в тій фазі свого розвитку, коли чи то завдяки заможності й дозвіллю, чи то завдяки новомодному захопленню спортом (це захоплення перекинулося навіть на деякі верстви простого люду) і фізичною культурою, до якої поки що не прилучилася культура духова; можливо, їхнє суспільне середовище, подібно до тих гармонійних і плідних течій у скульптурі, які ще не прагнуть віддати страдницького виразу, легко і рясно плодить гарні тіла з гарними ногами, з гарними клубами, з личками здоровими і сумирними, із жвавим і лукавим поглядом. І чи не явились мені біля моря шляхетні й безжурні моделі людської вроди, схожі на статуї, поставлені колись на сонце на грецькому узбережжі?
Отож-бо, рій цих дівчаток, які світлистою кометою верстали свою путь надбережжям, гадав, ніби навколишній натовп складається з істот зовсім іншої раси, — і навіть страждання цих істот навряд чи могли б викликати в ньому співчуття; дівчата просто не бачили юрми, змушуючи тих, хто стояв на шляху, роздатися, як перед запущеною без керма машиною, від якої годі чекати, що вона об'їде пішохідців, і лише в крайньому разі, якщо якийсь підстарок, існування якого вони нехтували і знати його не хотіли, тікав від них, вони, дивлячись на його рвучку й кумедну жестикуляцію, сповнену перестраху й люті, ззиралися й пересміхалися. Вони не хизувалися погордою до всього, що було за межею їхнього гурту, — щирість їхньої погорди була й так очевидна. Але, побачивши якусь перепону, вони не могли утриматися від того, щоб не взяти її з розгону або одним махом, бо в них буяла, кипнем кипіла молодість; і ця молодість так і рветься шумувати, навіть коли їй сумно чи нездужається, улягаючи радше потребам віку, ніж теперішньому гумору; і вона не змарнує жодної нагоди з неабиякою вмілістю стрибнути чи шаснути, уриваючи, перебиваючи повільний свій крок, — наче Шопен наймеланхолійнішу фразу, — чарівними арабесками, у яких примха поєднується з віртуозністю. Жінка старого банкіра після довгих вагань усадовила нарешті чоловіка на лежак, лицем до набережжя, біля естради, яка затуляла його од вітру й сонця. Переконавшись, що вона влаштувала його як слід, жінка пішла по газету, аби потім почитати йому вголос; ці її п'ятихвилинні відгоди здавалися їй задовгими, але вона дозволяла їх собі частенько: хай старий муж, про якого вона хоч і турбувалася, але непомітно, думає, ніби він ще здатний жити, як живуть усі, і опіки не потребує. Підмостки естради височіли над ним природним і спокусливим трампліном, і ось туди без найменшого вагання і пустилася гоном найстарша в рою; вона перестрибнула через переляканого дідугана, збивши своїми борзенькими ніжками його морського кашкета, на превелику радість решти дівчат, надто — пари зелених очей на рум'яному личкові, які палали захватом і веселощами, крізь які, як мені здалося, прозирала сором'язливість, ніякова і задерикувата, — прозирала лише у неї самої. "Горопашний дідуньо, шкода його, ще б трохи, і ноги задер би", — насмішкувато й хрипкувато кинула одна з дівчат. Вони ступили ще кілька ступнів, потім, незважаючи на те що заступили шлях, зупинилися порадитися, утворюючи неправильної форми збіговисько, щільне, примхливе й щебетливе, подібне до пташиної зграї на вилеті; після чого вони знову рушили в свою повільну надморську прохідку.
Тепер їхні гарні риси вже не були нерозрізненні й сукупні. Я розподілив їх і обдарував ними (через брак невідомих мені імен) найвищу, ту, яка стрибнула через старого банкіра; найменшу, чиї повні рожеві щічки і зелені очі світили на тлі морської далечини; смаглявку з рівним носиком, одразу помітну серед інших; ще одну з личком білим, наче яйце, з кирпою, задертою, як дзьобик у курчатка, — такі личка мають деякі молодесенькі хлопці; ще одну, росляву, в пелерині (у якій вона здавалася вбогою дівчиною і яка так розминалася з гожістю її постави, що пояснити цю супроть можна було хіба тим, що її батьків, людей родовитих і не вельми охочих ради бальбецьких пляжників вичепурювати своїх чад, зовсім не обходило, що їхня донька, відпущена гуляти по узмор'ю, на суд усякої там низоти, вбрана скромненько); врешті дівчину з блискучими веселими очима, з пухкими матовими щоками, в чорному начоленому поло, — ведучи ровер, вона так хвацько вихала клубами, уживала таких неподобних словець (серед яких я розчув заяложене "ловити кайф"), так цокотіла, що, порівнявшись із нею, я відкинув здогад, на який мене навела пелерина її товарки, і подумав, що, десь-найпевніш, ці дівки з тих, хто одвідує велодроми, що це молодесенькі любки перегонників. Принаймні я не допускав і думки, що ці дівчата порядні. Я одразу — вже з того, як вони зі сміхом перезиралися, з пильного погляду дівчини з матовими щоками — збагнув, що вони ледащиці. Зрештою бабуся прищепила мені надто суворі погляди на моральність, ось чому те, чого не слід робити, уявлялося мені чимось єдиним, отож-бо, — міркував я, — якщо дівчата не шанують старощів, то що ж тоді може змусити їх утриматися від спокус більших, ніж стрибок через голову вісімдесятилітка?
Тепер я їх уже відрізняв одну від одної, а проте розмова, яку провадили між собою їхні погляди, пожвавлені самовдоволенням і духом товариства, в яких іноді спалахувала цікавість або зухвала байдужість, залежно від того, ішлося про подругу чи про перехожих, а також і відчуття близькости, яка гуртує на прогулянку разом, "цілою зграйкою", встановлювали між їхніми тілами, незалежними й відрубними, поки вони поволеньки посувалися вперед, якийсь зв'язок, невидимий, але гармонійний, огортали їх теплою хмаркою, оточували особливою атмосферою, творячи з них єдину цілість, настільки ж однорідну, наскільки вирізнялися вони від решти юрби, серед якої чвалали.
На мить, коли я розминався з кругловидою чорнявкою, яка вела велосипед, мій погляд схрестився з її поглядом, зизим і веселим, який стріляв з глибини того нелюдського світу, в якому жило це маленьке плем'я, з неприступної безвісти, куди уявлення про мене, звісно, не могло б просмикнутися, де для нього не знайшлося б місця.