У сигамбра Кнетеріха була легка форма туберкульозу. Живописець Цінк мав напади бронхіальної астми, під час яких звичайно залишав товариство, а його приятель Баптист Шпенглер хворів, як відомо, на всі хвороби. Фабрикант Булінгер, ще зовсім молодий, виявився, мабуть, незамінним удома як промисловець, і надто важливим елементом у мистецькому житті столиці був цапфенштесерський оркестр, щоб не звільнити від мобілізації всіх його членів, а отже й Руді Швердтфегера. До речі, при цій нагоді, на хвилинний подив знайомих, з'ясувалося, що Руді в дитинстві витримав операцію, яка йому коштувала нирки. Він жив, як раптом усі почули, тільки з однією ниркою, якої йому, видно, цілком вистачало, і жінки швидко забули про це.
Я міг би так провадити далі й назвати ще багато випадків небажання йти на фронт, протекції, обережного здобування пільг серед кола людей, що збиралися у Шлагінгауфенів і в дам Шойрль біля Ботанічного саду, — в колі, де не бракувало принципової відрази до цієї війни, як уже й до попередньої, спогадів про Рейнський союз237, виявів прихильності до французів, католицької антипатії до Прусії і подібних до цих настроїв. Жанетта Шойрль почувала себе глибоко нещасливою і мало не плакала. Брутальні спалахи антагонізму між Францією і Німеччиною, двома націями, до яких вона належала і які, на її думку, мали доповнювати одна одну, а не битися, доводили її до розпачу. "J'en ai assez jusqu'à la fin de mes jours!" [150] — гнівно казала вона, схлипуючи. Хоч мене облягали зовсім інші почуття, я уявляв її стан і співчував їй.
Щоб попрощатися з Адріаном, якого особисто війна і все, з нею пов'язане, нітрохи не зачепило, — мені це здавалося найприроднішою річчю на світі,— я поїхав до Пфайферінга, де синові господарів, Гереонові, вже довелось податися з кіньми на призовний пункт. Я застав там Рюдігера Збройносена, який, тим часом ще вільний, проводив weekend [151] у нашого приятеля. Він служив у флоті, і його взяли пізніше, але через кілька місяців відпустили. А хіба зі мною було не те саме? Зразу кажу, що я пробув на фронті не цілий рік, до боїв у Аргоннах 1915 року, а тоді мене відіслано додому з хрестом, який я заслужив тільки тим, що витерпів купу незручностей і перехитрив інфекцію тифу.
Але я забіг наперед. Погляди Рюдігера на війну визначало його захоплення Англією, як погляди Жанетти — її французька кров. Коли Англія оголосила війну, для нього це було як грім з ясного неба, і відтоді він перебував у найгіршому настрої. На його думку, нам не треба було провокувати цього нападом на Бельгію всупереч договорові. Франція і Росія — півбіди, з ними ще можна помірятися силою. Але Англія! Це страшна легковажність. Схильний до похмурого реалізму, він не бачив у війні нічого, крім бруду, смороду, жахів ампутацій, статевої розбещеності та вошей і злісно глузував із ідеологічних газетних статей, які проголошували це неподобство великою добою. Адріан не заперечував йому, а я, хоч і охоплений глибшим хвилюванням, усе-таки погоджувався, що в його словах є частка правди.
Ми вечеряли втрьох у великій кімнаті зі статуєю Ніки, і, дивлячись на Клементину Нічичирк, що, привітно обслуговуючи нас, то заходила до кімнати, то знов виходила, я надумав спитати Адріана, як живе його сестра Урсула в Лангензальці. Заміжжя її виявилося дуже щасливим, і зі здоров'ям у неї тепер усе гаразд, вона цілком одужала від легеневої хвороби, невеличкого катару верхівок, що був почався в неї після трьох пологів, які йшли швидко одні за одними, 1911, 1912 і 1913 років. Тоді з'явилися на світ Шнайдевайнові нащадки Роза, Ецехіль і Раймунд. До появи чарівного Непомука від того вечора, коли ми сиділи втрьох у Пфайферінзі, лишалося ще дев'ять років.
За вечерею і потім у абатському покої багато говорилося про питання політики й моралі, про міфічний вияв народної вдачі, який буває в такі історичні моменти і про який я говорив дещо схвильовано, щоб трохи врівноважити Збройносенів брутально-емпіричний погляд на війну, на його думку, єдино правдивий; мовилося, отже, про характерну роль Німеччини, про гріх перед Бельгією, що дуже нагадував насильство Фрідріха Великого над формально нейтральною Саксонією238, про галас, який зчинив світ через це, про філософську промову нашого рейхсканцлера239 з його поміркованим визнанням провини, з народно-неперекладним "у біді побудеш — заповідь забудеш", з відвертою зневагою до давнього договірного папірця, якого сам Бог велів знехтувати з огляду на сучасні вимоги життя. Через Рюдігера ми добре насміялися, бо хоч він і не заперечував моїх трохи розчулених міркувань, але, пародіюючи довготелесого мислителя240, що огортав поезією моралі давно опрацьований стратегічний план, виставляв у невідпорно смішному вигляді всю цю добродушну брутальність, сповнене гідності каяття і чесну готовність до злочину, — ще в смішнішому, ніж добропорядно-нестримне ревіння світу, що також давно знав про цей тверезий план походу; а оскільки я бачив, що нашому господареві найприємніший сміх, що він вдячний за нагоду посміятися, то теж реготав разом із ними, помічаючи, що трагедія і комедія зліплені з того самого тіста й досить лише змінити освітлення, як із першої виходить друга й навпаки.
Взагалі ж мої жалі і співчуття важкому становищу Німеччини, її самітності внаслідок загального бойкоту, що був виявом, як здавалося мені, повсюдного страху перед її силою і перевагою в підготовленості до війни (хоч я й визнавав, що ті сила й перевага — мала втіха в нашій ізоляції), — взагалі ж, кажу я, мої патріотичні почуття, які було куди важче боронити, ніж почуття моїх співрозмовників, не поменшали від висміювання наших характерних рис, і я й досі виголошував їх, походжаючи по кімнаті. Тим часом Збройносен сидів у кріслі й смалив свою люльку, в яку ніколи не забував натоптати shag [152], а Адріан, за звичкою, стояв біля свого давньонімецького письмового столу з заглибиною у стільниці, в яку була вставлена дощечка на книжку або на папір. Бо він справді якимось дивом любив писати на похилій площині, як гольбейнівський Еразм241. На столі лежало кілька книжок: томик Клейста242 з закладкою на статті про маріонетки, неодмінні сонети Шекспіра і ще том драматичних творів цього поета — в ньому були "Як вам це сподобається", "Багато галасу з нічого" і, якщо не помиляюся, ще й "Два веронці". А на підставці лежала його теперішня праця — то були окремі аркуші, начерки, початкові фрази якихось частин, нотатки, ескізи в різних стадіях завершення: на деяких він заповнив тільки верхні рядки для скрипки або для дерев'яних духових інструментів і аж унизу партію басів, а посередині лишилося порожнє місце; на інших гармонійні зв'язки та інструментальні групування вимальовувались уже чіткіше, бо були позначені й решта оркестрових партій, і він, з сигаретою в роті, стояв біля тих аркушів і заглядав у них, як дивиться на дошку гравець, що стежить за ходом шахової партії, яка дуже нагадує компонування музики. Наша розмова точилася так невимушено, що він, наче був у кімнаті сам, навіть брав олівець і десь уписував позначку для кларнета чи для ріжка.
Ми добре не знали, що він компонує тепер, після того як його космічну музику на тих самих умовах, що й раніше брентанівські пісні, видали "Сини Шотта" у Майнці. Виявилося, що це сюїта драматичних гротесків, сюжети для яких, за його словами, він брав зі старовинної книжки оповідок та анекдотів "Gesta Romanorum" і з якими експериментував, ще до пуття не знаючи, чи з того щось вийде й чи він на ньому затримається. В кожному разі на сцені мали діяти не люди, а ляльки (он навіщо Клейст!). Що стосується "Див Всесвіту", то вистава цього врочисто-грайливого твору мала відбутися за кордоном, але тепер через війну все завалилося. Ми говорили про це, сидячи біля столу. Любецька вистава "Марних зусиль кохання", хоч вона й не мала успіху, а також поява друком брентанівських пісень усе-таки зробили своє діло, і Адріанове ім'я в тісному колі шанувальників мистецтва почало набувати езотеричної слави, хоч іще й з відтінком непевності,— але найменше в Німеччині, а вже й поготів не в Мюнхені, а в іншому, сприйнятливішому місці. Кілька тижнів тому він отримав від пана Монте243, директора російського балету в Парижі, колишнього члена оркестру Колонна244, листа, в якому той прихильний до експериментів диригент повідомляв йому про свій намір поставити "Дива Всесвіту" разом із кількома оркестровими номерами з "Love's Labour's Lost" у чисто концертному виконанні. Він мав намір скористатися для цього приміщенням "Théàtre des Champs Elysées" [153] і запрошував Адріана приїхати для цього в Париж, а якщо хоче, то й самому керувати репетиціями. Ми не питали свого приятеля, чи він би прийняв запрошення за звичайних обставин. Тепер же обставини склалися так, що про подорож до Парижа не могло бути й мови.
Я й досі бачу себе в тому старому, оббитому панелями покої з пишною люстрою, окутою залізом шафою, пласкими шкіряними подушками на кутовій лаві й глибокою віконною проймою, бачу, як я ходжу по килимі та по мостинах і, жваво жестикулюючи, просторікую про Німеччину, — більше для себе самого і, звичайно, для Збройносена, ніж для Адріана, на увагу якого я зовсім не розраховував. Завдяки звичці навчати і промовляти з кафедри, я, коли розпалюся, стаю непоганим оратором, навіть із задоволенням сам себе слухаю і трохи тішуся, що слово мені таке покірне. Я не обурився тим, що Рюдігер зарахував мої слова до воєнного фейлетонізму, який його так сердив, тільки, жваво жестикулюючи, зауважив, що, по-моєму, певна психологічна симпатія до аж ніяк не позбавленого зворушливих рис національного характеру, яким стала в цю історичну годину звичайно багатоформна німецька душа, цілком природна й дозволена і що тут ідеться, як добре придивитися, про психологію прориву.
— У такого народу, як наш, — проголошував я, — душевне завжди головне і, властиво, визначальне, а політичний акт — вторинний, це — рефлекс, прояв, засіб. Прорив до становища світової держави, до якого нас покликала доля, означає, у своїй глибинній сутності, прорив у світ із самоти, яку ми болісно усвідомлюємо і якої з часів заснування імперії ніякі ґрунтовні втручання у світові справи не змогли порушити.