– Поглянь лишень, як він одягся задля нашого приїзду. Щоб сказав йому щось, не будь невдячний, хіба ти не розумієш, як багато він для нас робить?
– Так, він погладшав і одяг білу сорочку, – механічно відповідає Хуамбачано. – Слава богу, нарешті припливли, подорожувати водою – це не для мене, не для моїх нутрощів. Я мало не вмер.
Чоловік у синій уніформі забирає квитки і випускає кожного пасажира, дружньо підштовхуючи його до мавпоподібних носіїв, які кидаються до нього, видирають з рук пакунки і вузли, благають, а якщо він відмовляється віддати свій багаж, то лають його на чім світ стоїть. Їх чоловік десять, однак вони галасують, як цілих сто. Всі брудні, розчухрані, худі, вдягнуті лише в залатані штани, тільки на декому обтріпані майки. Хуамбачано відпихає їх, – хазяїне, за будь-яку плату, – пішли геть, – хоч п'ять реалів, хазяїне, – геть з дороги, щоб я вас не бачив. Він залишає їх позаду і, похитуючись, підступає до турнікета. Акіліно виходить йому назустріч, вони обіймаються.
– Ти ба, вуса собі відпустив, – дивується Хуамбачано, – ще й брильянтином намастився. Ну й змінився ти, Акіліно.
– Тут не те, що там, у місті треба добре вдягатися, – сміється Акіліно. – Як доїхали? Чекаю на вас з самого ранку.
– Твоя мати доїхала добре, вона задоволена, – каже Хуанбачано. – Але мене щохвилини нудило, увесь час блював. Адже я стільки років не сідав на пароплав.
– Треба випити, і хвороба мине, – радить Акіліно. – Що там робить мати, чому вона залишилась?
Товста, з довгим, злегка посивілим волоссям, розпущеним по плечах, Лаліта стоїть в оточенні носіїв. Нахилившись до одного з них, вона приглядається до нього з якоюсь викличною цікавістю, губи її ворушаться. І Хуамбачано: що ж це, чорт забирай, сліпі вони, чи що, хіба не бачать, що вона без валізи? Чого вони хочуть, її саму понести? Акіліно сміється, витягає пачку "Інка", частує Хуамбачано, дає прикурити. Тепер Лаліта поклала руку на плече носія і жваво щось до нього промовляє; він слухає її з кам'яним обличчям, заперечливо хитає головою, а потім раптово задкує, змішується з іншими і знову починає стрибати, галасувати, бігати за пасажирами. Лаліта з розкритими обіймами підходить до сітки легкою дівочою ходою. Поки Акіліно обіймається з нею, Хуамбачано дивиться на них крізь кільця диму; його обличчя набуло здорового вигляду.
– Ти вже дорослий чоловік, скоро одружишся і невдовзі подаруєш мені онуків. – Лаліта то стискає Акіліно в обіймах, то змушує його відступити й повернутись. – Який же ти елегантний, який гарний.
– Знаєте, де ви зупинитеся? – каже Акіліно. – У родичів Амелії. Я знайшов був готель, а вони: ні та й ні, поставимо їм ліжко в сінях. Це добрі люди, ви з ними заприятелюєте.
– Коли весілля? – питає Лаліта, – Я привезла з собою нову сукню, в той день одягну її вперше. А Важкий повинен придбати собі новий галстук. У нього він зовсім старий, і я не дала йому взяти його з собою.
– В неділю, – відповідає Акіліно. – Вже все готово, за вінчання заплачено. Завтра в мене парубоцька вечірка. Але ти нічого не розповіла мені про братів. Все гаразд?
– Так, у них все гаразд, вони просто марять про приїзд до Ікітоса, – озивається Хуамбачано. – Навіть найменший хоче втекти, як і ти.
Вони виходять на бульвар, Акіліно несе на спині валізу, а під пахвою – сумку. Хуамбачано курить, Лаліта жадібно дивиться на парк, на будинки, на перехожих, на автомобілі. Поглянь, Важкий, хіба це не гарне місто? А яке стало велике, нічого не лишилося. з тих часів, коли я була дівчинкою, – і Хуамбачано неохоче: авжеж, на перший погляд здається гарним.
– Коли ви служили в жандармерії, то не були тут? – запитує Акіліно.
– Ні, я служив лише на узбережжі, – відповідає Хуанбачано. – А потім у Санта-Марія де Ньєві.
– Пішки нема чого йти, родичі Амелії живуть далеко, – каже Акіліно. – Візьмемо таксі.
– Хочу як-небудь сходити туди, де я народилася, – промовляє Лаліта. – Чи мій дім ще стоїть там, Акіліно? Я заплáчу, коли побачу Белен. Можливо, дім стоїть такий самий, як був.
– Як твоя робота? – цікавиться Хуамбачано. – Добре заробляєш?
– Поки що мало, – каже Акіліно. – Але власник дубильні обіцяв наступного року дати нам надбавку. У нього я взяв гроші наперед, щоб купити вам квитки.
– Що таке дубильня? – питає Лаліта. – Хіба ти працюєш на фабриці?
– Це там, де вичиняють шкіри кайманів, – відповідає Акіліно. – З них роблять взуття, портфелі. Коли я починав, то нічого не вмів, а зараз учу новеньких.
Він і Хуамбачано гукають до кожного таксі, яке проїжджає мимо, однак жодне не зупиняється.
– Те запаморочення від води вже минуло. – Хуамбачано глибоко зітхає. – А зараз мені паморочиться від міста. Від цієї метушні я також відвик.
– Тому що для вас немає нічого кращого від Санта-Марія де Ньєви, – каже Акіліно. – Це єдине місце на світі, яке вам подобається.
– Це правда, я вже не міг би жити в місті, – погоджується Хуамбачано. – Як на мене, то краще спокійно жити в хижці. Коли я подав у відставку, то сказав твоїй матері, що помру в Санта-Марія де Ньєві, і так воно й буде.
Старезний автомобіль гальмує біля них з таким деренчанням, ніби за хвилину ось-ось має розпастися. Водій кладе валізу на дах, прив'язує її, Лаліта й Хуамбачано сідають позаду, Акіліно – біля водія.
– Я з'ясував те, про що ти мене просила, мамо, – озивається Акіліно. – Дуже намучився, ніхто нічого не знав, посилали мене туди-сюди. Але врешті я дізнався.
– Про що це ти? – Лаліта приголомшено дивиться на вулиці Ікітоса з усмішкою на обличчі й зі сльозами на очах.
– Про сеньйора Ньєвеса, – нагадує їй Акіліно, а Хуамбачано раптом дуже зацікавлено починає дивитись у вікно. – Його випустили минулого року.
– То його тримали стільки років? – дивується Лаліта.
– Мабуть, він поїхав до Бразілії, – каже Акіліно. – Ті, хто виходить з тюрми, завжди їдуть у Манаос. Тут їм не дозволяють працювати. Напевне, він знайшов там роботу, якщо він справді такий хороший лоцман, як про нього розповідають, хоча стільки часу він не був на річці, що, може бути, все забув.
– Не думаю, – заперечує Лаліта, знову зацікавлена виглядом широких людних вулиць, високих тротуарів і фасадів з балюстрадами. – Принаймні добре, що його взагалі нарешті випустили.
– Як прізвище твоєї нареченої? – питає Хуамбачано.
– Марін, – каже Акіліно. – Вона смаглявка. Також працює в дубильні. Ви не отримали фотографії, яку я вам послав?
– Стільки років я не думала про минуле, – промовляє Лаліта, швидко повернувшись до Акіліно. – А сьогодні знову бачу Ікітос, і ти мені говориш про Адріана.
– Від автомобіля мене також нудить, – уриває її Хуамбачано. – Ще далеко їхати, Акіліно?
IV
Поміж дюнами за казармами Грау вже світає, але тіні ще огортають місто, коли доктор Севальйос і отець Гарсія, взявшись під руки, проходять через піски і сідають у таксі, що стоїть на дорозі. Отець Гарсія обмотав обличчя шарфом, і з-під насунутого на лоб капелюха визирає лише м'ясистий ніс та під густими бровами гарячково блищать очі.
– Як ви себе почуваєте, отче? – запитує доктор Севальйос, обтріпуючи манжети штанів.
– В голові паморочиться, – бурмоче отець Гарсія. – Але це минеться, коли я ляжу в ліжко.
– Вам не можна одразу лягати, – радить доктор Севальйос. – Спочатку поснідаємо, щось гаряче нам буде на користь.
Отець Гарсія відмахується, – о цій порі, напевне, все зачинено, – однак доктор Севальйос нахиляється до водія, – як ти думаєш, у Анхеліки Мерседес уже відчинено? Мабуть, відчинено, хазяїне, вона відчиняє з самісінького ранку, – а отець Гарсія хрипить: я не поїду, – його рука труситься перед обличчям доктора Севальйоса, – туди не поїду, – і зникає в складках сутани.
– Годі вам упиратися, – наполягає доктор Севальйос. – Яка вам різниця, куди їхати? Найважливіше – це зігріти шлунок після такої лихої ночі. І не вдавайте, отче, що хочете спати, я добре знаю, ви й очей не склепите, якщо зараз ляжете в ліжко. У Анхеліки Мерседес з'їмо що-небудь і побалакаємо.
З шарфа видобувається хрипке дихання, отець Гарсія мовчки відвертається до вікна. Таксі в'їжджає в квартал Буенос-Айрес, проїжджає повз шале з садами, які тягнуться обабіч шосе, оминає похмурий пам'ятник і мчить до темного громаддя собору. Деякі вікна будинків зблискують у досвітній темряві, сміттєвоз стоїть перед Готелем туристів, а чоловіки в комбінезонах ідуть до нього, несучи урни. Водій керує машиною, тримаючи в зубах цигарку, пасма диму тягнуться до задніх сидінь. Отець Гарсія починає кашляти. Доктор Севальйос трохи відчиняє віконце.
– Ви не були в Мангачерії з часу смерті Домітіли Яри? – запитує він, але відповіді не чути; отець Гарсія сидить із заплющеними очима й легенько похропує.
– Ви знаєте, що арфіста тоді ледве не вбили? – озивається таксист.
– Чоловіче, помовч, – шепоче доктор Севальйос. – Бо як почує, то розізлиться.
– Це правда, хазяїне, що арфіст помер? – запитує таксист. – Це тому вас викликали до Зеленого Дому?
Алея Санчеса Серро тягнеться немов тунель, і в напівтіні раз у раз вимальовується обрис якогось деревця. Вдалині, над дахами і пісками, займається тремтлива ранкова зоря.
– Він помер сьогодні вдосвіта, – повідомляє доктор Севальйос. – Чи ти думаєш, що отець Гарсія і я можемо в нашому віці цілу ніч бавитись у Чунги?
– Тут вік не має значення, хазяїне, – сміється таксист. – Мій товариш віз одну з дівчат, яку послали за отцем Гарсією, її Дикункою звати. Це він мені сказав, що арфіст умирає. От біда.
Доктор Севальйос неуважно дивиться на білі мури, на під'їзди з дверними молотками, на новий будинок Соларі, на новопосаджені ріжкові дерева, тоненькі й охайні. В цьому місті новини розносяться блискавично, – таксист притишує голос, – ви, хазяїне, повинні знати, – дивиться на отця Гарсію в дзеркальце, – це правда, що отець спалив Зелений Дім арфіста? Ви знали цей бордель, хазяїне? Він справді був такий великий, як кажуть, і такий гарний?
– Звідки у п'юранців така впертість? – дивується доктор Севальйос. – Як їм не набридло протягом тридцяти років пережовувати ту саму історію? Отруїли життя бідному священикові.
– Хазяїне, тільки прошу не говорити погано про п'юранців, – каже водій. – П'юра – моє рідне місто.
– Моє також, чоловіче, – промовляє доктор Севальйос.