Пан де Шарлюс ані всміхнувся. "Тож-бо й воно, серце моє, — провадив він, — з погляду геральдики він мав рацію. Мені це, повірте, байдужки. Я кажу взагалі. Що вдієш, історія це історія, ми нічим тут не зарадимо, підправити нам зась. Цитувати тут кайзера Вільгельма я не буду: у Кілі він і собі повсякчас величав мене "монсеньйором". Я чув, що так він титулує всіх дуків французьких, але це неправильно, напевно, з його боку це просто прояв великого прихилля, але не до нас особисто, а до Франції. "Великого й більш-менш щирого", — вскочив у слово маркіз де Камбре-мер. "Ох, я зовсім протилежної думки. Зауважте, Гогенцоллерн, найплохіший державець, та ще й протестант, загарбник земель мого кузена, короля ганноверського, не може мені подобатись як особистість, — додав пан де Шарлюс, слухаючи якого могло здатися, що Ганновер йому ближчий до серця, ніж Ельзас і Лотарингія. — Але я гадаю, що його симпатія до Франції цілком щира. Якийсь дурбас може вам сказати, що це оперетковий кайзер. А він, навпаки, найрочуд розумний. На малярстві він не знається і змусив Чуді вилучити з національних музеїв Ельстіра. Проте й Людовік Чотирнадцятий не любив голландських майстрів, кохався в усьому помпезному, а був усе-таки великий можновладець. А ще Вільгельм Другий так розбудував військо та флоту, як Людовікові Чотирнадцятому й не снилося, і я маю надію, що кайзер не зазнає зрадливости долі, що потьмарила кінець царювання Короля-Сонця. Республіка допускається, по-моєму, великої помилки, відкидаючи ласкаві пропозиції Гогенцоллерна і вділяючи йому їх зі свого боку видавцем. Він добре знає, чого він хоче, і висловлюється з притаманною йому влучністю: "Мені потрібне не човгання, а рукостискання". Як людина він свиня: найкращих своїх друзів кинув, зрадив, зрікся за таких околичностей, коли його мовчанка була така сама підла, як їхня мовчанка — шляхетна, — тягнув пан де Шарлюс; він уже сів на свого коника і, завівши мову про справу Ейленбурґа, згадав, що йому сказав якийсь високопоставлений оскаржений: "Чи не тому, що цісар вірив у нашу порядність, він і наважився допустити такий процес? І він не помилився, розраховуючи на наш гарт. Ми б не пустили пари з уст і на ешафоті". — Але я відбіг, я хотів сказати, що в Німеччині нас, медіатизованих княжат, титулують Durchlaucht[27], а у Франції нас офіційно визнано високостями.
Сен-Сімон доводить, що ми присвоїли собі це звання неправ-но, але він глибоко помиляється. Він спирається на той доказ, що Людовік Чотирнадцятий заборонив нам титулувати його найхри-стианішим королем і велів іменувати просто королем, та хоч ми залежали від нього, звідси не випливає, що ми не мали права на титул княжат. Інакше довелося б позбавити цього звання дука Лотаринзького й багатьох інших. Зрештою багато наших титулів перейшло на нас із дому лотаринзького через Терезу д'Епінуа, мою прабабусю, доньку дамуазо Коммерсі".
Зауваживши, що його слухає Морель, пан де Шарлюс розвинув ширше обґрунтування своїх претензій. "Я вказав моєму братові, що дані про наш рід треба викласти як не в третій частині Готського альманаху, то принаймні у другій, але аж ніяк не в третій, — міркував він, забувши, що Морель уявлення не має про Готський альманах. — Але це братів клопіт, він старший, і якщо він вважає, що так і має бути, якщо він не проти цього, то мені залишається тільки заплющувати на це очі". "Пан Брішо дуже мене зацікавив", — сказав я пані Вердюрен, яка рушила до мене; при чому я заховав листа маркізи де Камбремер до кишені. — "Він світла голова і славна людина, — холодно відповіла вона.
— Звичайно, йому бракує оригінальносте й смаку, зате в нього страхітлива пам'ять. Про предків наших сьогоднішніх гостей, про емігрантів, було сказано, що вони "нічого не забули". Але вони мали бодай ту вимовку, — видала вона Сваннову думку за свою, — що нічому так і не навчилися. А Брішо все знає і за обідом жбурляє нам у голову словник за словником. Я переконана, що віднині вам відоме значення назв геть усіх сіл і міст". Слухаючи пані Вердюрен, я думав, що збирався її про щось запитати, але про що саме — геть забув. "Б'юся об заклад, що ви говорите про Брішо, — озвався Скі. — Ге! Тут вам і Сорочий Брід, і Фресіне — все перебрав. Я за вами стежив, кохана Прин-ципалко. Я все примічав і мало не пирхнув". Тепер я вже не міг би сказати, як того вечора була вбрана пані Вердюрен. Може, й тоді не зумів би описати її вбрання, бо людина я не спостережлива. Я тільки відчував, що виряджена вона не без претензій, тож сказав їй щось приємне і навіть висловив захват. Як сливе всі жінки, вона уявляла, що комплімент точно передає наше враження і що цей безсторонній суд нестримно йде просто від душі, ніби ходиться лише про твір мистецтва, а кому він належить — байдуже. Ось чому вона цілком поважно — ця поважність змусила мене, лицеміра, почервоніти — поставила мені наївне й горденьке питання, звичайне в таких випадках: "Вам подобається?" — "Щоб я був проклятий, якщо ви не говорите про Сорочий Брід", — сказав пан Вердюрен, підходячи до нас. Серед усього збіговиська лише я, думаючи про зелений люстрин та про запах дерева, не зауважив, що Брішо зі своїми етимологіями людським посміхом ходив. Виходить, мене вражало зовсім не те, що могло вразити інших людей, увагу інших те, що цікавило мене, не зупиняло, вони навіть не хотіли його помічати; отже, якби я ділився з кимось своїми враженнями, ніхто не зрозумів би мене і навіть поставився б до мене зневажливо, мої захоплення були тут недоречні: пані Вердюрен, мабуть, мене дурнем клала, бо я "злюбив" Брішо, хоча, зрештою, зі мною це було не вперше: дуркала мене і дукиня Ґермантська, бо я любив учащати до віконтеси д'Арпажон. Що ж до Брішо, то тут справа стояла інакше. Я не належав до гурту. А в кожному гуртку, байдуже, чи то гурток світський, чи то літературний, чи то політичний, виробляється срамотня навичка примічати в розмові, у виступі, в новелі, в сонеті те, що людина незіпсута зроду не зауважила б. Скільки разів, під враженням від оповідання, красно написаного якимсь старомодним академіком, тільки трохи напушистою мовою, у розмові з Блоком або з дукинею Ґермантською я ладен був вигукнути: "Як гарно!" — а вони, не давши мені рота розтулити, кожне своїм суржиком, скрикували: "Якщо вам хочеться посміятися, прочитайте оповідання такого-то. Що не скаже, то все півтора людського!" Блокова зневага викликалася переважно тим, що певні стилістичні ефекти, самі собою приємні, трохи застаріли, а зневага дукині Ґермантської тим, що оповідання доводило щось зовсім протилежне тому, що мав на увазі автор, — мені б така суперечність не колола очей, а от дукиня, з її художньою доскіпливістю, витягала її за вухо там, де сухо. їдь, прихована під видимою ґречністю, яку виявляли Вердюрени до Брішо, вразила мене не менше, ніж за кілька днів, у Фетерні, слова Кам-бремерів, яким я похвалився, як мені сподобалася Ла-Распельєр: "Дозвольте нам не повірити — адже вони такого там накоїли!" Щоправда, посуд вони таки похвалили. Проте посуду я не помітив, як не помітив "скандальних" завісок. "Принаймні тепер, коли ви повернетесь до Бальбека, то вже знатимете, що таке Бальбек", — ущипливо сказав пан Вердюрен. А мене цікавило саме те, що я дізнався від Брішо. Він мав той самий напрям думок, який неабияк цінували колись у кланчику. Говорив він як шовком шив, але нині його слова вже лунали всує, їм доводилося переламувати ворожу мовчанку або незичливе відлуння; змінився не зміст його речей, змінилася акустика салону і настрій слухачів. "Цитьте!" — півголосом промовила пані Вердюрен, показуючи на Брішо. Слух Брішо мав гостріший за очі, тож він тільки глипнув на Принципалку короткозорим поглядом філософа. Якщо очі його були не такі зіркі, то очі духовні обіймали широкі простори. Пересвідчившись, чого варта людська приязнь, він примирився. Правда, йому це боліло. Коли людина, призвичаєна до своєї ролі душі товариства, одного вечора відчує, що видалася надто легковажною, педантичною, нетактовною, нецеремонною тощо, то вона, буває, повертається додому зболілою. Здебільшого це стається тому, що її переконання, її погляди виглядають безглуздими чи назадницькими. Нерідко він добре знає, що ці люди й нігтя його не варті. Він завиграшки міг би розбити софізми, завдяки яким його взяли на зуби; йому кортить поїхати в гості, написати листа; та він уже помудрів і цього не робить — він чекає, що його покличуть на тому тижні. Іноді неласка, замість скінчитися на одному вечорі, триває кілька місяців. Породжена несталістю суджень світу, неласка сприяє тому, що вони робляться ще нестійкішими. Бо той, хто знає, що пані Ікс легковажить його, а водночас відчуває, що в пані Ігрек його цінують, віддає перевагу пані Ігрек і перекидається до її салону. Зрештою, тут не місце малювати цих людей, які стоять вище від світу, але нездатні реалізовувати себе поза ним, щасливих, що їх приймають, і нещасних від того, що їх не визнають, людей, які щороку знаходять нові вади в господині дому, котрій вони раніше кадили, і відкривають таланти в іншій, яку вони досі не поцінували належно, людей, готових вернутися до свого першого культу, коли новий культ починає їм дошкуляти і коли кривди, завдані першим культом, стираються в пам'яті. Ці короткі спалахи неласки можуть дати уявлення про те, як побивався Брішо через неласку, яка впала на нього і якої, як він знав, з нього вже не зняти. Для нього не було таємницею, що пані Вердюрен збиткується з нього, іноді привселюдно, навіть із його нездужань, але зйаючи, чого варта людська приязнь і примирившися з цим, він усе-таки вважав Принципалку за свою найкращу приятельку. Але з рум'янця, яким шаріло обличчя академіка, пані Вердюрен зрозуміла, що він чув її слова, і дала зарік цього вечора примиля-тися до нього. Я не втримався і сказав їй, що вона могла б бути лагідніша з Саньєтом. "Хіба я з ним недобра? Він же нас обожнює, ви не уявляєте, що ми означаємо для нього. Мого чоловіка він іноді дратує своєю глупотою, і, треба визнати, він може вивести з рівноваги, але чому він не тільки не дає відсічі, а ще й низько стелеться? Це не щиро.