От я, я дуже радий, що приятелював із лисом...
"Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця..." — помислив я.
Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:
— Мені теж хочеться пити... пошукаємо колодязя...
Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. I все ж ми рушили в дорогу.
Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам'яті все лунали слова маленького принца.
— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.
Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:
— Вода буває потрібна й серцю...
Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.
Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:
— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси...
— Авжеж,— відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.
— Пустеля гарна...— додав він.
Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось...
— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.
Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб.
Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.
— Так,— сказава я,— йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!
— Я дуже радий,— озвався маленький принц,— що ти згоден з моїм приятелем лисом.
Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований.
Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: "Те, що я бачу, це лише оболонка.
Найголовнішого не побачиш очима..."
Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: "Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ троянди, що сяє в ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить..." I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх...
Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.
XXV
— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають,— мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди...
I додав:
— I це все даремно...
Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.
— От чудасія,— сказав я маленькому принцові,— тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка...
Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.
— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає...
Я боявся, що він утомиться.
— Я сам витягну,— сказав я,— тобі це не до снаги.
Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам'яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.
— Мені хочеться цієї води,— сказав маленький принц,— дай напитись...
I я зрозумів, чого він шукав.
Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті.
Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок. Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.
— Люди на твоїй планеті,— промовив маленький принц,— викохують п'ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, чого шукають.
— Не знаходять,— погодився я.
— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води...
— Авжеж,— погодився я.
I маленький принц додав:
— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.
Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.
— Ти повинен виконати обіцянку,— стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.
— Яку обіцянку?
— Пам'ятаєш... обротьку для мого баранця... Я ж відповідаю за ту квітку.
Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.
— Баобаби в тебе схожі на капустини...
— О!
А я так пишався своїми баобабами!
— А в лиса твого вуха... наче роги! I які довгі!
I він знову засміявся.
— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.
— Ні, дарма,— заспокоїв він мене.— Діти й так знають.
I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.
— Ти щось надумав, а я не знаю...
Але він не відповів.
— Бачиш,— мовив він,— завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.
I замовк. Потім додав:
— Я упав зовсім близько звідси...
I зашарівся.
I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура. Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев'ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?
Маленький принц зашарівся ще дужче. А я додав нерішуче:
— Може, тому, що минає рік?..
I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає "так", еге ж?
— О! — мовив я.— Я боюсь...
Але він перейняв мене:
— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут.
Приходь завтра ввечері...
Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.
XXVI
Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам'яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:
— Хіба ти не пам'ятаєш? Це було зовсім не тут.
Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:
— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.
Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:
— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.
До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.
По недовгій мовчанці маленький принц спитав:
— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?
Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.
— Тепер іди,— мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.
Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.
Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.
Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.
— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!
Я розв'язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:
— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.
— Звідки ти знаєш?
Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!
Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:
— Я теж сьогодні вертаюся додому.
Потім додав журно:
— Це куди далі... це багато важче...
Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати...
Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.
— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька...
I він сумно всміхнувся.
Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.
— Ти трохи злякався, хлопче...
Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:
— Куди страшніше буде сьогодні ввечері...
I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.
— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся...
Але він сказав:
— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому...
— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?
Але він не відповів. Сказав лише:
— Найголовнішого не побачищ очима...
— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.
— Авжеж.
— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика... а все та корба й вірьовка... пам'ятаєш?.. вода була чудова.
— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. I тобі подобатиметься зорювати... Всі зорі стануть тобі за приятелів. I потім я тобі дещо подарую...
I він засміявся.
— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!
— Оце й буде мій подарунок... це буде, як із тою водою...
— Що ти хочеш сказати?
— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає...
— Як це розуміти?
— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються.