Нам подобалося таке поєднання голосів, але природи й причини його ми з Георгом не дошукувались, і Адріан, якому тоді було вісім або дев'ять років, мабуть, так само. Чи, може, короткий, швидше глузливий, аніж здивований сміх Адріана, який ми завжди чули, коли у вечірньому повітрі затихало останнє "бім-бам", і який мені так запам'ятався в ньому пізніше, все-таки означав, що він зрозумів уже простий секрет цієї пісеньки, який полягав у тому, що з початку її мелодії другий голос утворював секвенцію, а третя її частина могла служити для обох басом? Жоден із нас не здогадувався, що під керівництвом корівниці ми піднялися на відносно високий ступінь музичної культури, в царину імітаційної поліфонії14, яку нам на втіху відкрило п'ятнадцяте сторіччя. Та коли я тепер згадую той Адріанів сміх, мені здається, що в ньому було щось від знання й іронії втаємниченого. Той сміх був йому властивий завжди, я потім часто чув його, коли сидів поряд з Адріаном на концерті або в театрі і його вражав якийсь мистецький трюк, дотепний, непомітний для загалу хід усередині музичної структури, якийсь тонкий психологічний натяк у діалозі драми. Тоді той сміх ще не зовсім пасував до його віку, але був уже такий самісінький, як і в дорослого Адріана. Він закидав назад голову й тихо видихав повітря ротом і носом, холодно, навіть зневажливо чи принаймні так, наче хотів сказати: "Непогано, кумедно, втішно, цікаво!" Проте очі його дивно насторожувалися, щось шукали в порожнечі, і їхній поцяткований металом сутінок ставав іще темніший.
V
Щойно закінчений розділ, як на мій смак, теж надто розрісся, і мені, видно, не залишається нічого іншого, як попросити читача набратися терпіння. Для мене самого кожне слово в цих записках таке цікаве, що аж серце обпікає, але боронь мене Боже робити з цього висновок, що воно буде не менше цікаве й для сторонніх людей! Хоч, знову ж таки, я не повинен забувати й того, що пишу не для цієї хвилини й не для читачів, які ще нічого не знають про Леверкюна, а тому й не мають ніякого бажання довідатись про нього докладніше; я готую цей життєпис на ті часи, коли для громадського зацікавлення ним з'являться зовсім інші передумови, напевне багато кращі, ніж тепер, і потреба взнати всі подробиці цього разючого життя, незалежно від того, вправно чи невправно воно переказане, стане дійсно нагальною.
Ті часи настануть, коли наша в'язниця, хоч і велика за розміром, а проте тісна, просякнута затхлим повітрям, нарешті відчиниться, тобто коли війна, яка тепер лютує у світі, так чи так скінчиться, — мене жахає це "так чи так", жахають мої власні думки, жахає страхітлива неволя, в яку доля віддала душу німецького народу! Бо я маю на увазі тільки одне з тих двох "так" і лише на нього сподіваюсь і розраховую всупереч своєму громадянському сумлінню. Невтомна офіційна пропаганда глибоко вкоренила в нашу свідомість думку, що поразка Німеччини матиме страшні, нищівні наслідки, і ми вже мимоволі нічого в світі не боїмося так, як її. А проте є щось таке, чого дехто з нас — ті в окремі хвилини, які їм самим здаються злочинними, а ті відверто й постійно — боїться дужче, ніж поразки Німеччини, а саме: її перемоги. Я майже не наважуюсь питати себе, до котрої з цих двох груп належу. Мабуть, до третьої, до тих, хто послідовно й свідомо, хоч їх і мучать докори сумління, прагне поразки. Мої жадання і надії мимоволі постають проти перемоги німецької зброї, бо вона поховала б під собою творчість мого приятеля, може, на ціле сторіччя наклала б на неї тавро заборони й забуття, те, що було скомпоноване для свого часу, розминулося б із ним, і лише майбутнє відновило б історичну справедливість. У цьому полягає особливий мотив моїх злочинних бажань, і їх поділяє зі мною жменька розпорошених по світі людей, яких можна порахувати на пальцях. Але мій душевний розлад — тільки окремий різновид того, який, за винятком випадків надмірної дурості й ницої користі, став долею всього нашого народу. Я схильний добачати в цій долі особливий, небачений досі трагізм, хоч знаю, що й іншим націям уже доводилось задля власного й загальнолюдського майбутнього бажати поразки своїй державі. Але, зважаючи на вдачу німців, на їхню щиросердність і довірливість, на їхню потребу в щось вірити й комусь коритися, я все-таки сказав би, що в нашому випадку ця дилема набуває нечуваної гостроти, тому в моїй душі мимоволі закипає злість на тих, хто довів такий гарний народ до душевного стану, який, на моє глибоке переконання, тяжче спустошує його серце, ніж в інших народів, відчужує його від самого себе. Досить мені тільки уявити, що мої сини з примхи лихої долі довідаються про ці мої записки і змушені будуть, по-спартанському відкидаючи м'якодуху уважливість і шанобливість, виказати мене таємній поліції,— і я просто-таки з патріотичною гордістю усвідомлюю глибину конфлікту, в якому ми опинимося.
Я цілком свідомий того, що від усього сказаного вище і цей розділ вийшов перевантажений, хоч я й сподівався зробити його коротшим, і в мене мимоволі виникає підозра, що причина цьому — в моїй психології: я, мабуть, навмисне шукаю затримок і кружних шляхів, принаймні готовий у душі скористатися кожною такою нагодою, бо лякаюсь того, що маю розповісти. Висловлюючи припущення, що я кружляю навколо, бо в глибині душі боюся завдання, яке взяв на себе з обов'язку й любові, я тим самим доводжу читачеві свою чесність. Проте ніщо, навіть моя власна легкодухість не завадить мені виконувати його далі,— тому я знову повертаюся до свого зауваження, що, наскільки мені відомо, Адріан уперше зіткнувся зі сферою музики в ті часи, коли ми з корівницею Ганною співали канони. Правда, я знаю, що підлітком він ходив також разом з батьками на відправу до сільської церкви в Обервайлері, куди приїздив із Вайсенфельза учень музичної школи і грав на маленькому органі прелюдії до співу парафіян, потім супроводжував його, а коли відправа кінчалася, ще й виконував кілька несміливих імпровізацій. Але сам я майже ніколи не був там, бо ми здебільшого приїздили до Бухеля вже після відправи, і можу тільки сказати, що не чув від Адріана жодного слова, з якого можна було б виснувати, що гра того адепта якось зачепила його молоді почуття, чи, коли цього не могло статися, його хоч би вразив бодай сам феномен музики. По-моєму, ні тоді, ні в наступні кілька років він іще не звертав особливої уваги на музику й навіть собі самому не признавався, що має якийсь стосунок до світу звуків. Я пояснюю це стриманістю його вдачі, але, мабуть, причину можна знайти і в фізіології, бо на чотирнадцятому році життя, тобто в пору змужніння і втрати дитячої невинності, він, живучи у свого дядька в Кайзерсашерні, сам заходився експериментувати на піаніно. До речі, якраз тоді його почала мордувати успадкована мігрень.
Майбутнє його брата Георга як спадкоємця хутора було визначене наперед, і сам він з ранніх років жив у цілковитій гармонії зі своїм призначенням. Питання ж про те, ким стане їхній другий син, для батьків було не вирішене; аж дивно, як рано і в його родичів, і в усіх нас склалася думка, що з Адріана вийде вчений. До з'ясування, який саме вчений, було ще далеко, але ще в дитинстві його моральний образ, його спосіб висловлюватися, його рішуча постава, навіть його погляд і вираз обличчя не викликали, наприклад, і в мого батька ніякого сумніву в тому, що цій гілці на родовому дереві Леверкюнів судилося "сягнути вершин", що Адріан буде першим членом цієї сім'ї з вищою освітою.
Ця думка з'явилася і зміцніла найбільше тому, що Адріан, можна сказати, напрочуд легко поглинав знання, які він діставав у батьківському домі. Йонатан Леверкюн не посилав своїх дітей до звичайної громадської школи — мені здається, не так з усвідомлення своєї соціальної приналежності, як з великого бажання дати їм глибшу освіту, ніж вони могли отримати в сільській школі з дітьми обервайлерських орендарів. Сільський учитель, молодий, ще тендітний чоловік, що так ніколи й не перестав боятися пса Зузо, по обіді, виконавши свої службові обов'язки, приходив до Бухеля — взимку Томас їздив по нього на санях, — давати уроки, і коли тринадцятирічний Георг засвоїв від нього майже всі знання, що мали стати основою для його подальшого навчання, він узявся давати початкову освіту Адріанові, якому йшов восьмий рік. І от він, учитель Міхельсен, і був перший, хто голосно, навіть трохи схвильовано заявив, щоб хлопця "Бога ради" віддали в гімназію і в університет, бо йому, Міхельсенові, ще ніколи не траплявся такий здібний, тямущий учень, і було б соромно не прочистити йому шлях до вершин науки. Він висловив свою думку десь так, трохи по-семінарському, і навіть завів мову про "генія", почасти, звичайно, тому, що хотів похизуватися цим словом, яке справляло досить смішне враження, бо йшлося про осягнення найпростіших знань, але сказано це було зі щирого подиву.
Я ніколи не був присутній на тих уроках і знав про них тільки з чужих уст, але мені неважко уявити собі Адріанову поведінку, яка молодому, ще зовсім хлопчакуватому вчителеві, звиклому то хвалою і заохоченням, то гіркою доганою втовкмачувати учбовий матеріал у ледачі, вперті голови, здавалася часом аж трохи образливою.
— Якщо ти вже все знаєш, — ніби чую я його голос у таких випадках, — то я можу собі йти.
Звичайно, його вихованець знав не "все". Проте в його міміці було щось від всезнайства, просто тому, що він усе схоплював і засвоював швидко й на диво самостійно, ще навіть не дослухавши урок до кінця, — в цьому випадку у вчителя швидко минає бажання хвалити учня, бо він відчуває, що при такому розумі існує загроза для душевної скромності, і той учень може легко й запишатися. Від абетки до синтаксису й граматики, від ряду чисел і чотирьох арифметичних дій до потрійного правила й простих пропорцій, від вивчення напам'ять коротеньких віршів (власне, то було не вивчення: Адріан миттю схоплював їх і до слова запам'ятовував) до письмового викладу своїх думок на природознавчі й краєзнавчі теми — все він сприймав однаково. Прослухає краєчком вуха, відвернеться, і на обличчі в нього з'явиться такий вираз, наче він хоче сказати: "Ну добре, я це зрозумів, годі вже, ходімо далі!" Для душі педагога це мало не бунт.