Адже ми відбуваємо на сафару, хай ми будемо са-фарою!" — але до його пропозиції ніхто не приєднався, можливо, малозрозуміла "сафара" програвала на фоні енергійної "хунти",— так ось другою особою хунти став якийсь Мишаш, а коли повністю — Мишко-Шабашник, тип, треба сказати, мав бичачу лють, він міг послати якомога далі навіть самого Обера. Звичка Мишаша приказувати з кожного приводу "бля" була для нього що вдих, що видих. Ідею зв'язати і кинути Авдія у кузов машини подав саме він. Що й було одразу ж виконано хунтою.
Найскромніше місце у цій хунті займав артист Гамлет-Галкін, який спився, передчасно зійшов зі сцени і перебивався випадковими заробітками, отоді й підвернулась така пожива — кидай за ноги в кузов якихось чи то антилоп, чи то сайгаків, яка йому різниця, і одержуй стільки, скільки за місяць не заробиш, і на додаток ще премію від Обера, хоча й за рахунок відрахувань від усього підряду,— ящик горілки на всю братію. І, нарешті, найбільш поступливий і сумирний серед них — місцевий хлопець із найближчих моюнкумських околиць, Узюкбай, або попросту — Абориген. Абориген-Узюкбай, що в ньому було дуже цінне, був начисто позбавлений самолюбства, все, що скажеш йому, на все згоден і за пляшку горілки готовий рушити хоч на Північний полюс. Коротка історія Аборигена-Узюкбая зводилась до такого. Раніше був трактористом, потім почав безпросипно пити, кинув трактор серед ночі на проїжджій дорозі, врізалась в нього машина, загинула людина. Узюкбай відсидів пару років, дружина з дітьми тим часом від нього пішла, і він опинився в місті як не облічена робсила, подвизався вантажником у продмазі, випивав у під'їздах, де й надибав його сам Обер, і Узюкбай пішов за ним без оглядки, та й не було на що йому оглядатися... Оберу-Кандалову не можна було відмовити — він справді мав соціально орієнтований нюх...
Отак і зійшлися вони на чолі з Обером-Кандаловим, отак і з'явились на хвилі облави в Моюнкумській савані...
І якщо говорити про долю і про долі, про різного роду житейські обставини, які визначають події, то, бачить Бог, у Обера-Кандалова не було б ніяких турбот з Авдієм, з якого не вийшов семінарист, коли б тому довелося свого часу довчитись і дослужитись до висвячення у відповідний сан. До речі, колишні однокашники Авдія по семінарії, колись такі ж легковажні, як і всі учні, обравши одного разу життєвий шлях, виявились куди стійкішими, а найголовніше — розсудливішими, ніж Авдій, син покійного диякона, і вже успішно просувалися після завершення духовної освіти по сходинках церковної кар'єри. Будь між ними й Авдій,— а спочатку він значився серед найбільш високообдарованих, шанованих отцями-богословами юнаків,— тоді Оберу-Кан-далову і Авдію навряд чи довелося б зустрітись, хоча б тому, що Обер-Кандалов щиро вважав попів непорозумінням часу і ніколи в житті не переступав церковного порога навіть із цікавості.
Якби та якби... Однак хто міг знати, що таке станеться. Коли б знати заздалегідь... Але хто в кого просить заповнити анкету, коли вербує на один виїзд — податися за компанію підробити. Це ж все одно, що поїхати з колективом на картоплю. Хіба що замість бульби належало збирати вбитих на облаві тварин... Знав би Обер-Кандалов, що бурлака Авдій, який зустрівся йому на вокзалі,— чокнутий, ненормальний, не довелося б йому в моюнкумських пісках сушити собі голову, як з ним вчинити, куди його подіти, як позбутися без шкоди для себе цього дикого Авдія, який мало не зірвав усе те, що він влаштовував з такою старанністю, за допомогою чого сподівався реабілітувати своє минуле. Хто б міг подумати, що так дивно, неймовірно, до того ж так безглуздо все зв'яжеться в один вузол. Від цих думок Оберу-Кандалову дуже хотілося випити, що називається вдарити по-чорному, а він здорово це вмів — півсклянки залпом, потім ще і ще по півсклянки, заглушити, накрутити себе так, щоб ніяких тобі перепон, щоб повністю свідомість відключити... і тоді дати прикурити... Але й цього він боявся, тому що знав, як важко буде потім...
І де він узявся, цей Авдій, на його голову! І знову, коли говорити про долю і долі, про різного роду життєві обставини, які визначають причини інших подій, то все це зав'язувалось задовго до цього і віддалік звідси...
Опинившись поза духовною семінарією як єретик-ново-мисленик, Авдій працював у ту пору позаштатним співробітником обласної комсомольської газети. Редакція газети була зацікавлена в ньому, в недавньому семінаристові, який непогано писав на улюблені теми читачів. Відданий церквою анафемі, він був зручний для наочної антирелігійної пропаганди. Невдаху семінариста, в свою чергу, зацікавила
можливість виступати в молодіжній пресі на близькі йому морально-етичні теми. Дещо незвичні йому роздуми, що пропускались при цьому на сторінки газети, безумовно приваблювали читачів, і не тільки молодих, особливо на фоні тужливо-дидактичних закликів і соціальних заклинань, що заполонили обласну пресу. І поки що начебто взаємні інтереси збігалися, але мало хто знав, вірніше, за винятком однієї душі ніхто не знав, які помисли виношував цей молодий та ранній обновленець. Авдій Калістратов сподівався з часом, зміцнивши своє журналістське ім'я, знайти якусь прийнятну форму, якусь прикордонну ідеологічну смугу, яка дала б змогу висловлювати йому такі актуальні й такі життєво важливі, за його переконанням, новомислячі уявлення про Бога і людину в сучасну епоху на противагу догматичним постулатам архаїчного віровчення. Вся сміховинність полягала в тому, що перед ним стояли дві абсолютно неприступні і незламні фортеці, сила яких базується на їхній взаємній непорушності і тотальній взаємонеприйнятності, з одного боку — непідвладні часу, тисячолітні незмінні пасхальні концепції, які старанно оберігають чистоту віровчення від будь-яких, нехай навіть добродумних новомислень, і з іншого боку — могутня логіка наукового атеїзму, що в корені відкидає релігію як таку. А він, нещасний, між ними був все одно як між жорнами. І, одначе, в ньому горів свій вогонь. Охоплений власними ідеями "розвитку в часі категорії Бога залежно від історичного розвитку людства", єретик Авдій Калістратов сподівався, що рано чи пізно доля надасть йому можливість трохи розкрити людям суть своїх умовиводів, адже, як він вважав, все йде до того, що людям і самим захочеться дізнатись про свої стосунки з Богом в постіндустріальну епоху, коли могутність людини досягне найкритичнішої фази. Умовиводи Авдія носили поки що не відстояний, дискусійний характер, але й такої свободи думки офіційне богослів'я не вибачило йому, і, коли він відмовився покаятися в єресі новомислення, чини єпархії вигнали його з духовної семінарії.
В Авдія Калістратова було бліде високе чоло; як багато людей його покоління, він носив волосся до пліч і відпустив густу каштанову борідку, що, зрештою, якщо й не дуже прикрашало, зате надавало його обличчю милостивого виразу. Його сірі витрішкуваті очі гарячково зблискували, в них виражався неспокій духу і мислі, який був притаманний його натурі, що приносило йому велику втіху від власних пізнань, а також багато тяжких страждань від людей, що оточували, до яких він ішов з добром...
Ходив Авдій здебільше в картатих сорочках, у светрі і джинсах, у холод натягав пальтечко і стару хутряну шапку, ще батьківську. Таким він і з'явився з Моюнкумській савані...
І те, що він лежав у той час зв'язаний у кузові машини, наводило його на різні невеселі думки. Але найгостріше він відчував цього разу свою самотність. Йому пригадався напівзабутий вислів якогось східного поета: "І серед тисячного натовпу — ти самотній, і перебуваючи з собою наодинці — ти самотній". І тим гіркотніше і нестерпніше думалось йому про неї, про ту, яка з деякого часу стала найближчою істотою на світі, що повсякчас супроводжувала його в думках, як іпостась його власної суті,— і в цей час він не міг відділити її від себе, не міг не звертати до неї свої почуття і переживання, і якщо справді існує телепатія як надчуттєве спілкування близьких натур в особливо напруженому стані, вона неодмінно мала тієї ночі зазнавати дивну духовну нудьгу і передчуття лиха...
Тепер йому нарешті відкрилася справедливість парадоксальних слів все того ж східного поета, над якими він раніше посміювався, не вірив, що можна твердити: "Хай не полюбиться тому, хто істинно любити може..." Що за абсурд! А тепер він тихо плакав, думаючи про неї, усвідомлюючи, що, не відай він про її існування, не люби її так утаємничено і відчайдушно, як власне життя перед смертю, не було б цієї нестихаючої болі, цієї журби, цього незборимого, божевільного і болісного бажання негайно, тієї ж миті вирватись, звільнитись і бігти до неї серед ночі через савану на ту загублену в трансконтинентальній далечині залізницю, на станцію Жалпак-Саз, щоб опинитись, як і тоді, хоч на півгодини, біля її дверей, в тій прилікарняній хатині на кордоні великих пустель, в якій вона живе... Але не маючи сили звільнитись, Авдій проклинав свою, можливо, і не потрібну їй відданість — адже заради неї він повернувся, приїхав удруге в ці азіатські краї, опинився тут, у Моюнкумах, де й лежав тепер зв'язаний, ображений і принижений. Але його почуття до неї були тим гостріші, чим нездійсниміше було бажання бачити її, тим боліснішим було усвідомлення самотності, і почуття ці відкривали йому разом з тим і всю благость злиття з Богом, бо тепер йому відкрилось, що Бог, являючи себе через любов, дарує таким чином людині найвище щастя буття, і щедрість Бога тут нескінченна, як нескінченний біг часу, а призначення любові неповторне у кожному випадку і в кожній людині...
— Слава Всевишньому! — прошепотів він, дивлячись на
місяць, і подумав: "Якби вона знала, яка велика божа милість, коли він вселяє в серце любов..."
І раптом біля машини почулися кроки, і хтось, сопучи і зригуючи, поліз у кузов. То був Мишаш, а слідом за ним показалася і голова Кепи. Здається, вони вже встигли піддати — різко вдарило в ніс горілкою.
— Ти чого, бля, лежиш? Ану давай вставай, сука-піп, Обер кличе тебе на килим, перевиховувати буде,— говорив Мишаш, як ведмідь у берлозі, сунучись через сайгачі туші в машині.
Кепа, хихикаючи, в свою чергу додав:
— Килима не буде, на власному заду, на земельці моюнкумській посидиш.
— Килим йому ще,— пробасував Мишаш, відригую чи,— та за такі справи, бля, в Сибір! Охмурити нас задумав, мало не монахами вирішив зробити, та не на тих, бля, нарвався!
IV
За цей час Авдій Калістратов відправив Інзі Федорівні кілька листів на станцію Жалпак-Саз, і вона відповідала йому до запиту на міську пошту, бо ж на той час постійної адреси у нього вже не було.