Привіт, Куельяре! Ну, як тобі цей шарварок? Привіт, привіт, а обличчя здивоване: про що мова? Краще сходити покупатися в басейн яхт-клубу, правда, Куельяре? З якого це дива? Погляд запитливий, мовляв, не розумію, а потім у очах подив: ага, здогадався — через оці хвилі? Теж мені, знайшли причину! (Ха-ха, корчить із себе героя, а в самого коліна тремтять, захихотіла Пусі). Море сьогодні просто чудове. А Тересіта кліп оченятами: ти це серйозно? Ще б пак, адже на таких хвилях тільки й кататися! Ти жартуєш? А Качіто: невже ризикнеш з'їхати з такої хвилі? Звичайно, можу просто так, а можу й на матрасику — не вірите? І Тересіта: а тобі не страшно? Ні. Охи та ахи, — то ти купатимешся? Авжеж.
Ми побачили, як він розмотав з шиї рушник, як подивився на Тересіту Аррарте (Вона хоч почервоніла, знітилася? — запитав Лало. Так вона тобі й почервоніє, сказав Чото. А Качіто? Ну, той, звісно, відразу зіщулився), як збіг східцями набережної і, зробивши сальто, стрибнув у воду. Він миттю проскочив перші десять метрів і опинився в кипучій водоверті. Куельяр пірнав під хвилі, що котились йому назустріч, вибирався на поверхню, знову пірнав і плив уперед. На кого він був схожий? На рибу, на дельфіна? Та де ж він? Он там! — рученята, вигуки, ахи, — та не там, а он там! Ми бачили, як Цюрка відпливав усе далі й далі від берега, як перетворився на ледь помітну цятку і як, нарешті, дістався туди, де громадилися водяні гори.
Ой Лало, поглянь, які страхітливі, мало не до неба здіймаються! (Ахи, рученята, схвильовані очі, — он вона, світла цяточка). Ну й нерви, нічого сказати! Його кидає то вперед, то назад, то вкриває піною, то знову виносить на поверхню. На кого він схожий? На паперовий кораблик чи на морського птаха?
Щоб краще його бачити, Тересіта стала на парапет, а за нею всі — Чабука, Чинголо, навіть Чото. Ну, пора! Чого він зволікає? Та ось, нарешті, він повернув голову до берега й махнув нам рукою, а ми у відповідь: бувай, голубе, бувай!
Здійнявся один вал, за ним — другий, а коли почав громадитися третій, ми побачили, вірніше, здогадалися, як він напружився й запрацював ногами. Потім, розпростерши руки, злетів на самісінький гребінь. (Ну, скільки метрів, вісім буде? — допитувався Лало. Вище. Як оцей дах? Вище. Як Ніагарський водоспад? Вище, набагато вище!) і разом із гребенем нараз зник під водяною горою. (Де він, де він?) А тоді знову виринув на гребені височенної хвилі, яка несла його вперед і гула, немов літак, розкидаючи навсебіч клапті піни (Це ж він! Це ж він!) і помалу згасаючи. Ось тоді всі виразно побачили Куельяра, який, наче нічого й не сталося, лежав на цій хвилі, весь обплутаний водоростями. Скільки ж часу він пробув під водою, оце легені! А Куельяр підвівся з піску й попрямував до нас. Ну й відчайдушний!
Він хоч і втомився, як собака, але всім утер носа, казав Лало, не кожному таке до снаги! Від того дня Куельяр знову став дуріти.
У середині року, невдовзі після Дня нації, Куельяр почав працювати на батьковій фабриці. Тепер він візьметься за розум, стане людиною. Та де там! Усе вийшло навпаки. Куельяр ішов з роботи о шостій годині, о сьомій був уже в Мірафлоресі, а о пів на восьму сидів у "Часкі" і, впершися ліктями в стойку, потроху набирався (один "кришталь", дитинко, і один "капітан"), чекаючи на кого-небудь, щоб зіграти в качо. Там, серед попільниць, в яких було повно недокурків, серед гральних костей, серед шахраїв, серед пляшок із холодним пивом він просиджував усі вечори, а ніч проводив у якомусь другосортному кабаре, про яке ходила погана слава, дивлячись на артисточок шоу; а коли не було грошей, напивався в першій-ліпшій забігайлівці, віддаючи в заставу то паркерівську авторучку, то годинника "Омега", то золоті запонки…
Вранці його частенько бачили з підбитим оком, подряпаного, з перев'язаною рукою.
Пропав хлопець, казали ми, злигався з усяким набродом, з педиками, а дівчата: шкода дивитися на його батьків. Але всі суботи Куельяр проводив із нами. Він приходив після сніданку, і якщо нам не хотілося їхати на іподром або, скажімо, на стадіон, то ми завіювалися до Чинголо чи Маньюко і там аж до обіду грали в покер. Потім усі розходилися по домівках, приймали душ, чепурилися, і Куельяр заїжджав за нами, але вже не на форді, а на своєму першокласному "неше", який подарував йому батько з нагоди повноліття.
Синку, тобі вже двадцять один і ти можеш голосувати на виборах, а мати: серденько, не треба їздити дуже швидко, борони боже, розіб'єшся.
У нашій кав'ярні на розі ми завжди перехиляли для настрою по чарці, — гайда в "Китайський ресторан"? — починали сперечатися, куди піти, — ні, краще на вулицю Капона! — розповідали нові анекдоти, — а може, в кафе "Під мостом"; там чудові антикучо![139] — щодо анекдотів Цюрка був чемпіоном, — гайда в Піццерію, — чули, ось цей, про жабу та генерала? Або цей: яким можна стати, якщо невправно голитися? Ха-ха-ха!
Після обіду, розпалені вином та анекдотами, ми вирушали в похід по всяких кабаре, іноді затримувалися в "Embassy" або в "Ambassador", де дивилися першу частину шоу. Найчастіше закінчували свої маневри у Нанети, на проспекті Грау.
О-о! До нас завітали мірафлоресці (нас тут знали). Привіт, хлопці, привіт, Цюрочко (знали навіть на прізвисько), як життя? "Пташки" пирхали і ми — теж. А він: дякую, добре. А іноді Куельяр злився, зчиняв бучу і йшов, грюкнувши дверима, — ноги моєї тут не буде! Але частіше тільки сміявся. Ішов танцювати або сідав із кухлем пива біля програвача і чекав на нас, розмовляючи з Нанетою. Ну, а ми розбирали "пташок" і піднімалися з ними в кімнати, потім верталися до салону. Щось ти дуже скоро, Чинголо, казав він, або: ну як воно тобі, хлопче, або: гей, Маньюко, чого ти так довго? або: у тебе, Лало, волосся росте не там, де треба, — я крізь замкову шпарину бачив. Однієї такої суботи ми один за одним спустилися в салон, але Куельяра там уже не було, і Нанета: він раптом підхопився на ноги, заплатив за пиво і втік, навіть не попрощавшись. Ми вийшли і побачили його в машині — він сидів зігнувшись над кермом і весь аж тремтів. Що з тобою, друзяко? Та він же плаче! Може, хтось насміявся з нього? Хто тебе образив, кажи? Ми вернемось і вріжемо йому! Чи, може, тобі допекли дівки? А Маньюко: та наплюй ти на це, Цюрочко, годі плакати. А Куельяр обняв кермо, очей не підводить, голос безживний: ні, ніхто мене не образив, — ридма ридає, — хай би спробували мене образити! — витирає сльози хустинкою. Ну, годі тобі, старий, годі! То в чім же річ? Може, перебрав? Ні. Може, десь болить? Ні, усе гаразд.
Ми плескали його по плечах: годі, не плач. Краще засмійся і покатай нас на своєму розкішному "неше". Гайнемо наостанок у "Турбільйон", якраз устигнемо на другий відділ шоу, нумо, Цюрочко. Вперед!
Зрештою, Куельяр заспокоївся і, коли ми виїхали на проспект "18 липня", він уже сміявся, — скажи відверто, старий, що з тобою? А він: та нічого, просто сумно стало. Чого сумувати, коли в нас не життя, а мед. А він: у житті всього вистачає. А Маньюко: ну, чого, чого саме, скажи? А Куельяр: приміром, люди часто ображають бога. А Лало: що ти маєш на увазі? А Чото: мабуть, ти хочеш сказати, що всі люди грішні? А він: еге ж, і взагалі життя — це тьху. А Чинголо: ет, облиш, життя — штука приємна. А він: не патякай, коли не знаєш; от, людина, наприклад, щодня працює, не розгинаючи спини, або, навпаки, їздить на інших, розкошує, а тоді раптом — раз! — постаріла і вмерла. Ну, хіба не чортзна-що? А ми: і ти думав про це в Нанети? Про це балакав з веселими "пташками"? А він: еге ж! І через це плакав? Еге ж, і ще через те, що мені шкода всіх убогих: сліпих, кульгавих, жебраків, ось цю дрібноту, яка торгує газетами (правда, я дурень?), і цих шмаркатих чоло, які чистять вам черевики на площі Сан-Мартін (правда, нерозумно?). А ми: ну, звісно, нерозумно, ну, звісно, ти дурень. Але все минулося? Питаєш! Усе позаду? Про що мова! Ану, всміхнися, бо не повіримо! Ха-ха-ха. Поганяй, Цюрко, а то не встигнемо на другий відділ шоу. Хто знає, сьогодні виступатиме та мулатка? Звісно. Як її звуть? Ана. А що ти про неї скажеш, Куельяре? Вогонь, а не дівка! Ну, Цюрочко, якщо все минуло, то всміхнися! І він: ха-ха-ха!
VI
На той час, коли Лало одружився з Чабукою, а Маньюко і Чинголо одержали дипломи інженерів, Куельяр уже побував у кількох аваріях. Його "вольво" ганяв вулицями брудний, пом'ятий і подряпаний. Так не можна, серденько, ти розіб'єшся, казала мати, і батько: всьому є край, хлопче, час братися за розум; ще одна аварія, і я тобі не дам жодного сентаво, схаменися, пожалій хоча б матір, зрозумій, що ти завдаєш нам страждань… І ми: ти ж доросла людина, Цюрочко, навіщо тобі оті шмаркачі?
Бо Куельяр заприязнився з якоюсь шантрапою. Щовечора різався в карти з гультяями у "Часкі" або в "Д'Онофріо", пиячив у "Гаїті" з усілякими покидьками (коли ти працюєш? Чи, може, тільки патякаєш про роботу?), а вдень, виряджений під Джеймса Діна[140], — сині в обтяжку джинси, білі мокасини, строката сорочка, розстебнута аж до пупа, золотий ланцюжок на грудях, порослих світлим пушком, — тинявся вулицями Мірафлореса, грав у дзигу з "кокаколами"[141], у м'яча з хлопчаками, купував їм губні гармошки…
В його просторому автомобілі завжди було повно підлітків років тринадцяти-чотирнадцяти. Щонеділі він приходив у "Вайкікі" (тату, я хочу стати членом цього клубу, там є гавайські плоти — чудова річ, щоб не розтовстіти, та й ви з мамою можете в гарну погоду приходити сюди обідати в ресторан над морем), приходив з цілою юрбою шмаркачів, — подивіться на нього, помилуйтеся, сміх, та й годі, ото знайшов собі товаришів!
Куельяр учив їх водити "вольво", хвацько розвертався на двох колесах, проїжджаючи набережною, і хлопчаки були в захваті. Він возив їх на стадіон, на кориди, на перегони, на бокс, на водне поло, на самбо. Річ ясна, казали ми, він став педиком! Що ж йому залишається? А проте на люди нам показуватися з ним не слід! З Куельяра тепер усі сміються, на нього озираються, тицяють пальцями.