— А зараз я піду спати.
Я встав, закинув мішок на плечі.
— Що то за зілля? — спитав я ще раз коло хвіртки.
Маріуча. мала дивні, повні блиску очі, але не такі, як у людей у пустелі. Вона відповіла, що коли б завтра я тут випадково проходив, то вона сама приготувала б мені відвар із зілля. На насипу показався якийсь чоловік; він ішов поміж рейками, несучи на плечах залізничний домкрат. Чоловік скидався на колійника.
— То мій батько, — мовила Маріуча, — повертається з роботи. А я забула про суп.
Вона засміялася. Я також розсміявся.
— Що то за робота, коли все розбите? — спитав я.
— Він відбудовує залізницю. Прогон по прогону. Уже невдовзі знов рушать поїзди, — пояснила задоволено Маріуча.
Поїзд. Невдовзі знов тут піде поїзд, і його дудніння по рейках сповнить долину. Знов почуємо ми свист старого паровоза. Маріуча мовила про це дуже впевнено, із веселим сміхом.
— Ну, то зараз я піду. — Але я не міг наважитися. — Завтра, мабуть, я сюди завітаю. Побалакаємо ще про Тоніно.
Вона кивнула.
"Думаю, зільний відвар мені допоможе". Я вже хотів сказати ці слова, але промовчав. Можливо, вона зрозуміла й так, дивлячись, як я повертаюся до неї, йдучи по рейках і піднявши руку на прощання.
За моїми плечима залишився будиночок залізничника: мені здавалося, ніби посеред ночі я знайшов якийсь орієнтир.
[1] Вороги (франц.).
[2] Ти італієць (англ.).
[3] Обережно, міни! (Нім.)