Охоплений люттю, він зривав засиджені мухами завіски, оберемками витягав з одежних шаф дрантя і жбурляв у вогонь. Дірявий солом'яний стільчик ідіота, його жалюгідні іграшки, старий картуз батечка Лашома, який у вогні враз набрав форми голови, — все зникало в полум'ї серед корків, вкритих порохом вірьовок і потрісканих сабо.
Їдкий густий дим здіймався над цією купою манаття й плив понад коморою, стайнею та будинком.
Сімон, з почорнілими від сажі руками, вкритий пилюкою (він увесь час казав сам до себе: "І треба ж таки, щоб мені самому довелося це робити!"), був тут водночас і глядачем і дійовою особою, — його охопила незвідана досі радість, буйна, гірка, живлюща. Сині язики полум'я, що лизали батьків картуз, цей стовп диму, в якому гинули рештки сімейних реліквій, здавалися Сімонові щасливим знаменням на зразок тих, що бачиш уві сні, але тільки в тисячу раз яскравішим, в тисячу раз реальнішим. І сам він діяв, наче вві сні.
Матінка Лашом дивилася своїм єдиним оком, — друге майже зовсім затулила опухла повіка, — на осідаючу купку попелу і все твердила:
— Ще якихось кілька днів! Лише кілька днів!.. Невже ти не міг почекати?
Вона притискала до грудей коробку з-під печива, де зберігала гроші.
Коли посунули буфет, з нього з веселим співучим брязкотом викотилося з п'ятдесят золотих монет. Матінка Лашом, зовсім розгубившись від цього переїзду, який був для неї все одно що кінець світу, забула про свою схованку. На обличчі в неї відбився сором і страх. Сімон із злою іронією глянув на неї.
— От якби ти їх знайшов! — вигукнула вона. — Вже їх ти б у вогонь не вкинув, що й казати.
Коли все повиносили і не лишилося нічого, крім шару павутиння на стінах, — товстого, неначе ковдра, там, де раніше стояли меблі, стара обійшла всі три закурені, запаскуджені кімнати, які стали враз непомірно великими. За допомогою жмутика гілок і кропильниці, що їх вона встигла вберегти від люті Сімона, стара покропила будинок, наче небіжчика.
Потім вона надягла на своє ріденьке волосся, крізь яке світилася шкіра, капелюшок з чорного стеклярусу у формі корони, зав'язала під підборіддям стрічки, і, нарешті, заявила, що вона готова. Але Сімонові довелося ще тричі зупинитися в селі, щоб мати могла розцілуватися з Марі Федеш'єн, Марі Веде, Марі Шосон.
— Чого ти так побиваєшся? — казали їй старі жінки. — Тобі ж пощастило: житимеш тепер у великому будинку! І син у тебе який хороший: у такому гарному автомобілі тебе катає.
— Авжеж, звісно, мені пощастило, — погоджувалася матінка Лашом, з марнославства не бажаючи сперечатися з ними. — Але що тепер буде з моїм ліжком?
— А що з твоїм ліжком? Ти ж узяла його з собою?
— Та взяла, але тут воно в мене стояло як треба — до могили творця. А там звідки я знатиму, де вона, та могила?
— Нічого, кюре скаже, — заспокоїла її Марі Веде.
Нарешті Сімонові пощастило втягти матір у машину; це було так само важко, як втягнути величезний клунок мокрої білизни.
Їзда в автомобілі жахала стару, і це примусило її на якийсь час забути про своє лихо.
— Але ж це не дорога до Жемона! — раптом схаменулася вона.
— Так воно і є, — відповів Сімон, — ми заїдемо спершу в Бурж: я хочу там дещо показати тобі.
Насторожившись, вона забилася в куток машини і раз у раз здригалася від страху, коли вони випереджали яку-небудь двоколку.
В Буржі Сімон зупинив машину перед "Нувель галері". Він вирішив одягти матір у все нове.
— Ох ні, синку, ні, не треба! — почала благати стара. — Ти ж бачиш: я ледве жива. І потім — нічого мені не треба. Ні, ні, я не можу.
Але він безжально тягав цю задихану тушу з відділу до відділу, з поверху на поверх, а вона йшла за ним між прилавками, мов та баржа, навантажена вугіллям, поміж причалами порту.
Він купив матері дві чорні сукні, пальто, комплект простої білизни, туфлі та величезний корсет, твердий мов кіраса.
Коли з'являлася кожна нова річ, матінка Лашом, знеможено опустившись на перше-ліпше сидіння, незмінно повторювала:
— Ну, навіщо такі витрати, коли однаково мені цього не носити! На якихось кілька днів не варто й заходжуватись!
Сімон ні для кого так не старався б, навіть якби треба було одягти яку-небудь фабричну дівчину, котру він хотів зробити своєю коханкою.
Виходячи з крамниці, він вдоволено оглянув стару, яка зразу стала добропристойною літньою селянкою з тих, що плачуть з радощів од кожного нового синового успіху. Він перетворив її на статечну жінку простого роду, яких зображають майстри Епіналя на своїх картинках, і тепер її присутність у Жемоні не тільки не заплямує Сімона, а навпаки — стане мовби підтвердженням того, що він лишається вірним скромному середовищу, яке породило його. Народ завжди розчулено ставиться до хороших синів і цінує у своїх обранцях прив'язаність до сім'ї.
— Слухай, сину, я задихаюся в цьому корсеті, — сказала матінка Лашом, коли вони виїздили з Буржа.
Обличчя її почервоніло від напруження: стальний панцир примушував її сидіти виструнчившись, не давав зігнутися.
— Нічого, мамо, звикнеш.
Стара аж до самого Жемона не сказала більше й слова. В'їжджаючи у містечко, Сімон раптом різко загальмував:
— Ага, ось і перший плакат! — вигукнув він.
І вискочив з машини.
Уздовж сірої стіни шкільного будинку стояли в ряд виборчі панно. За Сімона закликало голосувати третє. "Добра цифра", — подумав він. Клей ще не висох, і простий, кольору соломи папір здавався особливо яскравим.
На плакаті Сімон звелів надрукувати свій портрет у великому плані. Тисяча крихітних чорнильних крапок, виблискуючи свіжою фарбою, передавали його зображення впівоберта: пасмо волосся посеред лоба, голова відхилена назад, за скельцями окулярів — владний, мало не визивний погляд, — загалом, негарне, але, як-то кажуть, інтересне обличчя.
Він побіжно глянув на плакат конкурентів, але зразу ж повернувся до свого панно, — на нього йому було так само приємно дивитись, як на своє відображення у дзеркалі. Він залюбки ще раз перечитав слова, надруковані жирним шрифтом, які рекомендували його виборцям і які він знав напам'ять, бо сам старанно склав, обміркував і відредагував текст:
СІМОН ЛАШОМ
41 рік
Кавалер ордену Почесного легіону
Скінчив університет
Доктор філологічних наук
Колишній викладач паризьких ліцеїв
Помічник начальника канцелярії міністра громадської освіти
Відповідальний секретар "Еко дю матен"
Віце-голова Асоціації журналістів-професіоналів
Лейтенант запасу
Учасник війни
Цей перелік мав викликати пошану виборців, а поки що неабияк сприяв зміцненню у Сімона почуття впевненості в собі. "Все це — я, я, — шепотів він сам до себе. — І всього цього я сам досяг".
У нього було таке почуття, ніби він сам себе народив на світ, ніби немає в нього інших батьків, крім університету, приймалень міністрів, редакційних кімнат, кабінетів директорів. Тільки це й здавалося правдою, тоді як стара, що сиділа в автомобілі, закута в надто цупкий корсет, здавалась йому нереальною, неіснуючою, наклепом на його минуле чи просто помилкою долі, яка не в той бік шпурнула кості. "Треба ж мені було десь народитись..."
— Погано мені, — ледве чутно прошепотіла матінка Лашом, коли Сімон сів у машину. — У мене щось лопнуло в голові.
Аж тепер Сімон зволив уважно подивитися на стару. Око під запухлою повікою почервоніло, і на лобі з того ж боку раптом виразно позначилася густа сітка лілових вен — здавалося, вітер зірвав з дерева сточений осінню листок, від якого лишилися самі прожилки, і наліпив його матінці Лашом на лоба.
"Ну що ж, — подумав Сімон, — вибору не було: я або вона!"
VI
Майор Жілон, тримаючи капелюх на колінах і сидячи боком у низенькому крісельці, оббитому білим атласом і надто вузькому для його широкого заду, з нещасним виглядом дивився на Сільвену Дюаль, що металася по кімнаті.
Почесний командир ескадрону, колишній драгун і колишній ад'ютант генерала де ла Моннері, Шарль Жілон залишив армію незабаром після виходу у відставку свого начальника й оселився у невеликій садибі Монпрелі, де найбільшою втіхою його життя було полювання з мешканцями Моглева. Шарль Жілон належав до тих передчасно постарілих холостяків, котрі, незважаючи на вроджений егоїзм, через неробство, марнолюбство, бажання "бути в курсі подій", виступати в ролі покровителів або розповідати про ті послуги, що їх вони за своє життя зробили всяким невдячним людям, страшенно люблять втручатися в чужі справи і розплутувати чужі утруднення. Саме вони виступають звичайно секундантами на дуелях, саме їх просять повідомити про чиюсь смерть або розрив.
Сільвена Дюаль гнівним жестом змахнула руками — широкі рукава її зеленого шовкового халатика загорнулися, відкривши руки аж до плечей.
— Ні, це просто неймовірно! — вигукнула вона, стукаючи себе по лобі. — Цьому вояці забракло навіть хоробрості самому прийти до мене!
Вона презирливо пхикнула і знову забігала по килиму — од вікна до туалетного столика й назад. Руде, підстрижене кружальцем волосся, блискуче й виплекане, оточувало її голівку вогняним ореолом, схожим на купу мідних стружок, освітлених сонцем. Зелені, глибоко запалі очі блищали.
Сільвені було двадцять п'ять років. Дві крихітні зморшки, коротенькі, мов лебедячий пух, ледь позначилися в кутиках її очей, — по-справжньому вони проріжуться лише через кілька років, а поки що це була тільки заявка на майбутнє.
— Адже ви знаєте, що Габріель у душі людина дуже лагідна, — промовив Жілон, — і йому це завдає не менше горя, ніж вам...
Він почував, що вже вичерпав усі докази і стає банальним, а тому прагнув якнайшвидше довести до кінця свою місію.
"І навіщо тільки я встряв у цю історію!" — казав він сам собі.
Жілон і взагалі не був тонким дипломатом, а зараз його ще й бентежила Сільвена — бентежило її гарне, міцне, молоде тіло, вимальовуючись під халатиком, який за кожним її кроком розгортався, оголюючи довгі стрункі ноги, що на мить відбивались у дзеркалі туалета, бентежив її ледь терпкий аромат... "А Габріелеві, мабуть, не було з нею нудно", — подумав він.
І все, що чув Жілон про молоду актрису: що вона почала своє життя як повія, принаджуючи клієнтів у нічний шиночок, що вона розорила Люсьєна Моблана, зведеного брата вельможних ла Моннері, що вона спала з усією земною кулею, що вона — найогидніша істота (а що тут правда, що брехня, що наклеп і що вигадка — він не знав), — все ладне було розтанути, зникнути.