Всеньку ніч над дев'ятьма димарями спалахували червоні омахи. Цього вечора батько, якому ніколи навіть було пообідати – він пильнував роботу цехів, – дуже здивувався. Його Тісту прибіг на завод і неквапом походжав біля ящиків із зброєю, залазив на візки, нахилявся до моторів, снував між великими гарматами.
"Молодець Тісту! – подумав батько. – Видно, хоче виправити свій подвійний нуль! Отже, не все ще втрачено!"
Тісту справді був як ніколи поважний і заклопотаний.
Скуйовджені кучерики стирчали в усі боки. Щомиті він сягав до кишені й витягав якісь папірці.
"Певне, записує, – радів батько. – Аби тільки він не прищикнув собі пальців, засовуючи їх у кулемет. Ні він таки розумний хлопчина!"
Але ви вже здогадалися – батька чекали дивовижні несподіванки ..
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
в якому надзвичайні новини обганяють одна одну
Усі знають, що газети пишуть про війни тільки великими літерами. Ці літери вкладають до спеціальної шафи.
Саме перед такою шафою стояв розгублений редактор "Мірепуальської блискавки" – популярної щоденної газети. Він озирався, зітхав, витирав піт з чола – певна ознака хвилювання. Він то хапав із шафи одну з великих літер – ними друкують повідомлення про визначні перемоги, – то знову кидав її назад. Потім вибирав меншу – їх уживають, аби сповістити, що не все гаразд на війні, – мовляв, точаться тривалі бої або війська відступили. А те й ці літери не годилися.
Якусь мить редактор наче вагався, чи не взяти найменші літери – ними друкують невтішні новини, приміром: "Дорогу для цукру закрито", або "Новий податок на варення". Але ці літери й поготів не підходили, тож редактор зітхав щоразу частіше. На нього й справді впав великий клопіт. Редактор мав повідомити мірепуальцям, своїм прихильним читачам, таку несподівану й поважну за своїми наслідками новину, що не знав з якого боку до неї підступитися. Річ у тім, що війна між Вазі й Ватан припінилася. Але як! Без переможців і без переможених, без міжнародної конференції, без нічого!
Бідолашний редактор волів би надрукувати на першій шпальті сенсаційний заголовок, наприклад: "Блискавичне просування армії Вазі", або "Невідпірні атаки армії Ватан". Але про це не могло бути й мови: всі репортери, виряджені до пустелі, сповіщали: "Війни немає; вона припинилася через те, що мірепуальський завод поставив неякісну зброю". По суті, це була катастрофа.
Що ж насправді сталося? Диво дивне, незбагненне: в ящиках із зброєю повиростали виткі рослини – плющ, виноград, березка, рястка, пташиний гірчак, повитиця. Звідки вони взялися? Цього ніхто не міг пояснити. Але вони обснували всі гвинтівки, кулемети, автомати й револьвери, ще й склеїлися між собою глеєм чорної блекоти.
Ящиків не можна було відкрити, зброї – витягти.
Надто докладно описували репортери шкідливу дію реп'яхів, маленькі червоні ягоди яких укриті гачечками. Реп'яхи присмокталнся до багнетів. Багнети можна викинути на смітник – вони вже не можуть колоти.
Так само непотрібні стали чудові ваговози в сірих і жовтих смугах. Колюча ожина, жалка кропива буяли на сидіннях, збуджуючи у водіїв кропивну пропасницю. Власне, водії – єдині жертви цієї війни.
Найбільшого ж лиха заподіяла квітка, яку в народі називають "Нетерплячий, не торкайся!" Ця квітка має безліч малесеньких коробочок, які тріскаються й стріляють при найменшому дотикові.
"Нетерплячий" розквітнув у моторах, карбюраторах кулеметних бронемашин, у резервуарах мотоциклів. Пер ший оберт стартера, перший тиск на педаль – і залунали глухі вибухи; вони не завдали шкоди, але посіяли паніку й похитнули моральний дух військ.
Щодо танків – їхні башти та механізми блоковані кущами шипшини, перевитими болотними рослинами. Вони теж не можуть зрушити з місця.
Жодного виду зброї не пощадила таємнича навала! Чіпкі та в'язкі рослини повиростали всюди, так, мовби кинулись на машини та зброю за чиїмось велінням.
У протигазах буяв чхальний деревій. І коли солдати підходили до них бодай на метр, то чхали разів п'ятдесят поспіль.
Сморідні трави – ведмежий часник та смердючий ромен – позалазили в рупори й ріжки. Офіцери не могли віддавати команд та розпоряджень.
Армії Вазі й Ватан, онімілі, паралізовані, знешкоджені, стояли одна проти одної.
У лихих новин довгі ноги. Вже за годину батько Тісту знав про все. Він був у розпачі. Його зброя заквітувала, паче акація навесні!
Лишалася єдина надія – на гармати, славнозвісні мірепуальські гармати!
– Ще можуть розпочатися бої між двома нерухомими арміями, коли вони мають добрі гармати, – сказав батько.
Почекали до вечора. Та останнє повідомлення розвіяло й цю сподіванку.
Мірепуальські гармати, звичайно, вистрелили, але вистрелили… квітами! Злива наперсника, дзвоників і волошок залила вогневі позиції Ватан, які в свою чергу засипали позиції Вазі жовтецем, стокротками, зірочками. Шайку в генерала збило букетом фіалок!
Вазі й Ватан нічого іншого не лишилося, як протягом години заключити мир. Обидві армії покинули поле битви, й рожева пустеля лишилася під своїм небом вільна та самотня.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
в якому Тісту сміливо признається у всьому
Буває така тиша, від якої прокидаються. Цього ранку Тісту скочив з ліжка, бо великий гудок на заводі мовчав. Тісту підійшов до вікна. Завод не працював. Дев'ять димарів не диміли.
Тісту побіг у сад. Мусташ читав газету, що було не в його звичці.
– А, це ти! – вигукнув він – Добра, добра робота, не гріх і похвалити. Зроду б не подумав, що ти на такездатен!
Мусташ сяяв з утіхи. Він пригорнув Тісту й поцілував його. А потім додав – трохи сумно:
– Я вже нічого не можу тебе навчити. Ти вже знаєш стільки, скільки і я, але ти підеш далі.
Тісту, радий та веселий, побіг до стайні.
– Чудово! – шепнув він на вухо поні Гімнастові. – Я зупинив квітами війну!
Гімнаст, здавалося, й трохи не здивувався.
– Між іншим, – промовив він, – в'язка білої конюшини мені теж не завадила б. Дуже вона мені смакує на перший сніданок. А на лужку її щодалі меншає. Потурбуйся цим при нагоді.
Тісту сторопів. Не тому, що Гімнаст говорив – це не була несподіванка, – а тому, що поні знав про його чарівні пальці!
"Добре хоч, що Гімнаст ні з ким, опріч мене, ніколи не розмовляє", – промайнуло Тісту в голові. Замислений, повернувся вій додому.
В Осяйному Домі все було не так, як завжди. Не так яскраво блищали вікна. Амелі не наспівувала біля плити своєї улюбленої пісеньки. Служник Каролюс не глянсував поруччів. Мати вийшла до їдальні, але навіть не торкнулася своєї кави з молоком.
Батько не пішов на завод. Він сидів у великій залі з мосьє Трунадісом. Обидва, власне, не сиділи, а бігали, натикаючися один на одного. А розмова їхня скидалася на громові перекоти.
– Руйнація!.. Ганьба!.. Безробіття!.. – волав батько.
– Змова!.. Саботаж!… – гучною луною вторив мосьє Трунадіс.
– О! Мої гармати, мої чудові гармати! – відгуку, вався батько.
Тісту, стоячи на порозі, не важився мовити слова.
"Он які вони, ці дорослі, – думав він. – Мосьє Трунадіс твердив, що весь світ проти війни, але що вона – неминуче зло, якого ніхто не годен одвернути. Мені пощастило перепинити війну; тож вони б мали радіти з цього, а вони сердяться".
Аж тут батько, штовхнувши плечем мосьє Трунадіса, вигукнув нестямно:
– О! Попався б мені до рук той негідник, що посіяв квіти в моїй зброї!
– О! Попався б він мені! – підхопив мосьє Трунадіс.
– А може, ніхто в тім не винен, може, це якась надприродна сила.
– Треба провести розслідування.
Тісту, як ви знаєте, був сміливий хлопчик. Він одчинив двері, зайшов до зали, став на килим під кришталевою люстрою навпроти дідусевого портрета й, набравши в груди повітря, сказав:
– Це я посіяв квіти!
І заплющив очі, чекаючи ляпаса. Але, не дочекавшися, розплющив. Що ж він побачив! Батько стояв в одному кутку зали, Трунадіс – у іншому. Вони дивилися на Тісту, але, здавалося, не бачили його. Може, вони не почули або не збагнули того, що він сказав?
"Вони мені не вірять!"
І Тісту заходився розповідати про свої подвиги.
– Квіти в бідняцьких кварталах – це я! Квіти у в'язниці – це я! Ковдра з барвінку для хворої дівчинки – я! Баобаб для левів – я!
Батько й мосьє Трунадіс і досі стояли закляклі.
"Вони гадають – я брешу!"
Тісту підступився до дідусевого портрета й приклав великий палець до гармати, на яку спирався шановний засновник мірепуальського заводу. Полотно затремтіло, і з гарматного дула виткнувся паросток конвалії. Мить – і він пустив листочок, тоді другий, а тоді білі дзвіночки.
– Бачите, – мовив Тісту. – Мої великі пальці – чарівні.
Він сподівався, що мосьє Трунадіс почервоніє, як жар, а батько збіліє, мов стіна. Але вийшло навпаки: лице батькові запалало, і він упав у крісло, а мосьє Трунадіс, блідий, як крейда, осунувся на килим.
І Тісту, дивлячись на них, зрозумів: вирощувати квіти в гарматах – значить неабияк псувати життя дорослим.
Він вийшов із зали, так і не діставши ляпаса, – незаперечний доказ того, що мужність завжди винагороджується.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
в якому кілька дорослих відмовляються від готових понять
Батько Тісту – я вже про це казав – енергійний, рішучий, розумний чоловік. Та навіть йому знадобився цілий тиждень, щоб обміркувати становище. Він провів чимало засідань із кращими своїми інженерами, в яких брав участь і мосьє Трунадіс. Він зачинявся у себе в кабінеті. Він писав і одразу шматував написане.
Отже, становище таке: у його сина Тісту великі пальці – чарівні, і цими чарівними пальцями він зупинив завод. Бо ж військове міністерство одразу анулювало всі замовлення на зброю, яка квітувала.
Деякі особи, позбавлені фантазії, пропонували кинути Тісту до в'язниці, повідомити пресу, що злочинця знешкоджено, замінити гармати, повиті квітами, зброєю сучасного зразка й послати оповіщення всім замовникам, що завод знову виготовляє воєнну продукцію.
Але мосьє Трунадіс, – так, так, мосьє Трунадіс! – рішуче запротестував.
– Після такого удару зразу піднятися не можна, – мовив він. – Підозра ще довго тяжітиме над нашою зброєю. До того, заточити Тісту у в'язницю – марна справа. Він виростить дуби, коріння яких зруйнують стіни, і втече звідти.