— Сьогодні пас чекає справа...
Мишо сонно подивився на нього одним оком і знову вкрився з головою. Та не судилося йому цього ранку поспати, як усім людям. Зарко вихопив ковдру з підодіяльником, хлопчик скрутився в клубок і заплющив сонні очі. Тоді Заркові допоміг глечик з водою, і за мить хлопчик уже сидів на ліжку, продерши очі.
— Мамо-о-о! — заревів він хрипло. — Він мене б'є...
Зарко обурено витріщився на нього. Більше над усе на світі він ненавидів і зневажав брехню — навіть не вірив своїм вухам, чуючи якусь безсоромну брехню. Сам він ніколи не казав неправди — вважав це за найбільшу ганьбу.
— Хто тебе б'є? — вигукнув він ображено. — Навіщо брешеш?..
— А ти навіщо облив мене водою?
— Це інша річ...
— Не інша... Мамо-о-о...
Мати просунула голову крізь двері, очі її погрозливо блищали.
— Брехло! — презирливо сказав Зарко. — Обійдеться сьогодні й без тебе...
Тільки тепер Мишо згадав, про що домовлялися учора ввечері, скочив з ліжка й побіг слідом за братом. Зарко спочатку був невблаганний, але, побачивши перелякане й схвильоване обличчя хлопчака, зрештою зласкавився над ним.
— Будеш ще брехати, га? — мирніше запитав вів
— Ні, братику... Ніколи не брехатиму...
— Ти лише обіцяєш, — буркнув невдоволено Зарко. — А потім знову кажеш неправду...
— Якщо хочеш, я поклянусь, — благально проказа хлопчик. — Щоб мене вбило...
Зарко знову розсердився:
— Замовкни! — урвав він його. — "Щоб мене вбило" Хто тебе вб'є... Тільки темні люди так клянуться...
Нарешті Зарко погодився, щоб Мишо допоміг йому. Вчора звечора вони домовились — Зарко збере старших дітей, а Мишо — менших, які ще не ходять до школи...
— Скажеш їм, що це піонерське доручення! — підняв руку Зарко, і його обличчя немов змінилося.
Але зібрати всіх дітей в одному місці виявилося досить складно. В якоїсь дівчини був урок з музики, якомусь хлопчику треба було допомагати матері. Тільки згодом вдалося нарешті зібрати дітей у дворі одного з великих будинків. Уже було близько пів на одинадцяті і Зарко нетерпляче колупав землю. Зібралося дванадцятеро дітей, вони гули, мов бджоли у вулику, з цікавістю поглядаючи на Зарка, який все ще таємниче мовчав.
— Чи всі тут? — нарешті запитав він.
Діти заозиралися, згадуючи своїх товаришів.
— Нема Філіпа! — озвався хтось із задніх рядів. — Він хворий...
— Коли захворів?
— Не знаю, — відповів хлопчик. — Вже з тиждень... а може, й більше...
"Отже, він нам не потрібний, — розмірковував Зарко. — Навіть якщо і прийде, все одно він нічого не знатиме".
— Немає Лілети! — озвалася одна дівчинка. — Казала, що прийде...
Лілета справді прийшла останньою. Це була шестирічна дівчинка, маленька й кучерява, з чорними, як брусниці, очицями. Вона сіла попереду і зацікавлено втупилася в старших хлопчиків. Зарко виструнчився і, як завжди, коли йому треба було щось говорити, обличчя в нього дуже зблідло.
— Дорогі піонери, ми зібралися для дуже важливої справи, — почав він повільно і навіть дещо урочисто.
По гурту пройшов шепіт. Усі з цікавістю слухали. Зарко терпляче розповідав про хлопчика, який загубився, про марні зусилля міліції. Про це їм не треба було розповідати — вони й так усе знали. З ранку й до вечора їхні батьки та матері говорили про Васка — губилися в припущеннях, вигадували найневірогідніші історії. Діти жадібно слухали, вбираючи в себе кожне слово. Вони в свою чергу також взялися вигадувати всякі історії, дивовижнішу одна за одну, а дехто дійшов до того, Що навіть повірив у них. Що їм нового може сказати Зарко?.. Нічого... Тільки марна трата часу...
— Дорогі піонери, міліція покладає на нас великі надії, і ми допоможемо їй! — скінчив Зарко. — Нам треба радіти з того, що нам виявлено таке довір'я... Увечері я розмовляв з одним начальником...
— Де той начальник? — недовірливо озвався високий худорлявий Андрійко.
— Начальник на роботі. Зараз він не може прийти! — спохмурнів Зарко. — Начальник хоче знати, чи бачив хтось малого Васка в той день, коли він зник... Це дуже важливо...
Зарко замовк і вп'яв погляд у дітей. Всі мовчали Обличчя в них були якісь витягнуті й замислені, вони перезиралися між собою, але ніхто не проронив жодного слова.
— Добре подумайте! — нагадав Зарко. — І щоб ніхто не смів казати неправду... Обманути в такій важливій справі — все одно, що стати на бік бандитів...
Діти здригнулися. Вперше було згадане таке дуже страшне слово "бандити". Знов запала мовчанка.
— Отже, ніхто його не бачив! — прикро сказав Зарко. — Ну, нічого... Так і доповімо начальникові... А тепер про інше... Чи бачив хто-небудь, щоб Васко розмовляв з якоюсь дорослою людиною... Будь з ким... Байдужі коли це сталося, — може, навіть місяць тому...
Стояла глибока, гнітюча тиша. Діти перезиралися, шушукались, але мовчали.
— Ніхто не бачив?
— Ніхто! — похмуро відказав Андрійко.
— А ти не відповідай за всіх! — огризнувся Зарко. — Я питаю всіх...
Але й інші нічого не знали, мовчали.
— Чи не бачили ви якоїсь людини, що тинялася нашою вулицею без діла... Просто так — прогулювалась, щось роздивлялась... Чогось чекала... Не бачили?..
— Я бачив! — раптом хтось подав голос.
Ззаду підвівся низенький, кремезний хлопчик в дуже коротеньких штанцях. Зарко впізнав його — це був Чочко-футболіст.
— Що ти бачив? — запитав Зарко, відчуваючи, як закалатало його серце.
— Бачив чоловіка... — трохи невдоволено відповів Чочко.
— Що він робив?..
— Нічого не робив... Ходив туди-сюди, роздивлявся... Чверть години постояв...
— А потім?
— А потім нічого... Я пішов, бо мене покликала мама...
— А він залишився на вулиці?..
— Залишився...
— Коли це було?
— Та в той самий день... коли зник Васко...
Зарко відчув, як у вухах йому зашуміло від хвилювання.
— Чочку, те, що ти сказав, дуже важливе... Можливо, той чоловік був одним із бандитів...
Діти зашуміли.
Чочко витріщив очі.
— Із бандитів? — вигукнув він. — Але він ніби не був схожий на бандита...
— Як він виглядав?
— Та ніяк... Був собі такий... звичайний...
— Ти повинен мені розповісти — як він був одягнений... На скільки років виглядав?
Чочко замовк, опинившись у скрутному становищі. "Найважче визначити вік дорослих людей", — подумав він.
— Певно, років на тридцять...
— А який був на ньому одяг?..
— Найзвичайніший, — відповів Чочко, почервонівши від напруження. — Так, от ще — він був у жовтих черевиках... І з годинником, він поглядав на годинник...
— Він не курив?
— Курив... Ні, не курив... Ні, ні, ні — курив... Зараз я пригадав, що таки курив...
Зарко закидав хлопчика запитаннями, але більше нічого не довідався. Чоловік просто так стояв собі на вулиці, поблизу Васкового будинку, проходив, потім знову вертався. Виглядав якось трохи неспокійно й сердито. Вдягнений був не добре й не погано. На ногах мав нові жовті черевики. Що ще? Ага, чуприна... Здається, без краватки... О котрій годині?.. Мабуть, була десята чи одинадцята — звідки йому знати, в нього немає годинника...
— Якщо ти його побачиш, то впізнаєш? — спитав Зарко.
— А як же не впізнати! — рішуче проказав Чочко. — Навіть якщо побачу його на іншій вулиці, — все одно впізнаю...
Якийсь хлопчик нерішуче підвівся зі свого місця.
— Зарко, здається, і я бачив того чоловіка! — сказав він. — Такий собі, в жовтих черевиках...
— А що він робив?..
— Нічого, чекав...
— А чи не бачив: він ні з ким не розмовляв?.. Ні з ким не зустрічався?
— Та я не звернув уваги, — відповів хлопчик. — Я ж не знав, що це бандит...
Після докладного розпиту в Зарка склалося враження, що це, напевно, був той самий чоловік. Він уже майже не слухав — уявляв собі, як він доповідатиме начальникові ці важливі дані, який той буде задоволений і подивований з його здібностей. Залишившись без контролю, діти зашуміли, зчинили страшенний ґвалт, почали губитися у здогадах.
— Тихо, — гукнув, здригнувшись, Зарко. — А тепер пригадайте — чи не сталося чогось особливого того дня... Будь-чого... Чи нічого особливого ви не бачили, чи нічого не чули, чи нічого не знаходили... Будь-чого, — повторив він.
Але діти вже майже не чули його — вони продовжували жваво гомоніти.
— Нічого такого не було? — перепитав Зарко.
— Нічого! — озвалося кілька дітлахів.
— Подумайте ще! — підвищив голос Зарко. — Це дуже важливо... Важлива найменша деталь...
Але діти його не слухали. Тільки маленька Лілі стояла навпроти нього, дивлячись йому прямо в рот. Вона вся зашарілась, в її погляді з'явилося щось лякливе й винувате. В першу мить Зарко не звернув на неї уваги, але потім вп'явся в неї очима.
— Що, Лілі? — пригадав він її ім'я. — Чого ти на мене дивишся?..
— Нічого! — затремтіла дівчинка.
— Як це так — нічого?..
— Нічого...
— Слухай, мене не піддуриш... Мабуть, хочеш мені щось сказати...
Лілі ще дужче почервоніла. Інші теж прислухались.
— Зарко... я щось знайшла...
— Що знайшла? — суворо подивився на неї Зарко.
— Знайшла три леви...
Діти захихикали.
— І що ти зробила з тими трьома левами? — запитав Зарко.
— Та... нічого...
— Як це так — нічого! — розсердився Зарко. — Що, викинула їх?
— Ні... я купила... цукерки...
Діти знову захихикали.
— Замовкніть! — зауважив Зарко. — Отже, ти купила цукерки... Гарний вчинок... Це тебе так вчила мати?..
Дівчинка присоромлено мовчала.
— Знайдені гроші — те саме що й крадені... Ти що — хочеш бути злодійкою?..
На очах у Лілі виступили сльози.
— Вони не крадені, — сказала дівчинка тремтячим голосом. — Звідки мені знати, чиї вони... коли б я знала чиї, я їх повернула б... Звідки мені знати...
— Якщо не знаєш, треба однести в міліцію... Розумієш?.. Все, що знаходять, відносять туди... А привласнити собі — це все одно, що вкрасти... А крадіїв, якщо хочеш знати, в піонери ніколи не приймають...
Дівчинка раптом розревлася. Тільки тепер Зарко зрозумів, що він пересолив.
Він дивився зніяковіло, не знаючи, що робити, як її заспокоїти.
— Ну, дарма, дарма!.. Невелика біда... Ти не знала — тому так і вчинила... Ти ж не вкрала, — бурмотів він, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
Але дівчинка продовжувала плакати. Інші дві дівчинки підійшли до неї й заходилися гладити її по голівці. Навіть Андрійко розсердився.
— От який! — проказав він сердито. — Довів дитину до сліз...
Лілі нарешті підвела очі, жалібно схлипуючи.
— Я... я поверну ті три леви! — сказала вона крізь сльози.