Отож у кожному сторіччі відроджується певний реалізм як реакція на досі улюблене мистецтво.)
Салон Сент-Евертів нагадував благеньку вивіску: вона не привабила б нікого, хоча за нею ховалися найбільші артисти і найвпливовіші міністри. Зате збігалися — послухати в одних виступ секретаря, в інших заступника директора кабінету — до нових отюрбанених дам, які своєю крилатою і тріскотливою навалою заполонили Париж. Дами першої Директорії мали свою королеву, була вона молода та гарна і звалася пані Тальєн. Дами другої Директорії мали двох королев, були вони старі та шпетні і звалися пані Вердюрен і пані Бонтан. Хто міг би дорікати пані Бонтан за те, що її муж відіграв у Дрей-фусовій справі ролю, гостро розкритиковану в "Еко де Парі"? Вся ж бо Палата стала в певний момент ревізіоністською, отож довелося серед старих ревізіоністів, як і серед старих соціалістів, рекрутувати партію суспільного ладу, релігійної толерантности і військових приготувань. Колись би пана Бонтана ненавиділи, бо непатріоти ходили у дрейфуса-рах. Але скоро це слово кануло в лету, і їх почали йменувати ворогами закону про трирічну військову службу. А все ж, пан Бонтан, один з авторів цього закону, був патріот.
У великому світі (і це суспільне явище є, зрештою, об'явом далеко загальнішого психологічного закону) всякі новини, шкідливі чи нешкідливі, викликають страх, поки їх не засвоять і не пристосують. От і з дрейфусарством було так, як із одруженням Робера де Сен-Лу з Одеттиною донькою, одруженням, яке наробило стільки галасу. А нині, коли у панства де Сен-Лу бачать усіх "знайомих", навіть якби Жільберта поводилась, як Одетта, до неї однак "ходили б" і хвалили її за те, що вона, як королева-вдова, ганить не засвоєні як слід моральні новації. Дрейфусарство вже стоїть на одній дошці зі справами шанованими і звичними. Жодна душа вже не завагалася б оплескувати його, як давніше — гудити, от і думай тепер, чого воно варте саме собою. Воно перестало бути шокінгом. Власне, інакше й бути не могло. Люди ледве пам'ятали про те, що це явище існувало взагалі, як по якомусь часі ми забуваємо, був батько молодої дівчини злодієм чи ні. Принаймні можна сказати: "Та ні, це стосується шваґра або когось однопрізвищного. Тільки не її батька — про нього я зроду не чув чорного слова". Та й, поза всяким сумнівом, дрейфусарство від дрейфусарства різниться: тож-бо той, хто бував у дукині Монморансі й лобіював закон про трирічну службу, не міг бути покидьком. Кожен гріх прощенний. І забуття, вготоване дрейфусарству, торкнулося a fortiori[1] дрей-фусарів. Зрештою, дрейфусарів у політиці більше не було, бо за колишніх дрейфусарів виставляли себе всі, якщо хотіли увійти до уряду, навіть ті, хто протистояв усім тим новаціям, що їх утілювало в собі дрейфусарство (за часів, коли Сен-Лу ступив на слизьке), таким як антипатріотизм, безбожництво, анархія тощо. Ось чому дрейфусарство пана Бонтана, приховане і конструктивне, як у всіх політиків, випиналося не більше, ніж кості під шкірою. Ніхто йому вже не нагадував, що він був колись дрейфусаром, бо світські люди неуважні й забудькуваті, до того ж уже й чимало літ перевернулось, а вони ще й вдавали, ніби куди більше, ніж чимало, бо тоді вважалося за дуже модний погляд твердити, що повоєнний час відмежовує од війни щось таке саме глибоке і довготривале, як геологічний період — і сам Брішо, цей націоналіст, натякаючи на Дрейфусову справу, казав: "Ще за царя Гороха..."
(Сказати по щирості, ці глибокі зміни, спричинені війною, були обернено пропорційні до розумових здібностей тих, кого вони вразили, принаймні починаючи з певного рівня. На самому споді дурні дуренні, ласі до насолод, нехтували війну взагалі. А на верхівлях ті, хто жив внутрішнім життям, мало зважали на значущість подій. Те, що могло перевернути їхній напрям думок, радше було чимось, що саме собою не мало жодного значення і що перебило для них перебіг часу, роблячи їх сучасниками іншої життєвої пори. Це можуть зримо засвідчити чудородні сторінки, натхнені таким перенесенням, сторінки, де йдеться про спів птаха у парку Монбуасьє або про легіт, насичений запахом резеди, а це ж бо епізоди, мабуть, не такі важливі, як великі дати Революції та Імперії. А проте у "Посмертних записках" вони подвигнули Шатобріана написати сторінки куди більшої вартости.) Такі слова, як дрей-фусар чи антидрейфусар утратили вже глузд, мовили ті самі люди, що здивувалися б або обурилися, якби їм сказали, що, певно, за кілька сторіч, а то й раніше слово бош стане цікавим архаїзмом, як слова санкюлот, шуан чи блакитний.
Пан Бонтан не хотів чути про мир, поки Німеччина не зазнає розбору, як у середньовіччя, поки Гоґенцоллерни не злетять із трону, а Вільґельма II не візьмуть на мушку. Словом, він признавався до тих, кого Брішо охрестив "порішайника-ми", і це було дипломом громадянської зваги, якого тільки можна добути. Певне, перші три дні пані Бонтан було якось ніяково серед тих, хто просив пані Вердюрен познайомити їх із нею, і пані Вердюрен поправляла її трохи шорстко: "Графа, моє серце", коли пані Бонтан казала їй: "Це ж бо ви рекомендували мені дука Осонвільського, правда?" — чи то з цілковитого невігластва і невміння пов'язати ймення Осон-вільський з якимсь титулом, чи то, навпаки, з надміру обізнаносте і за асоціацією з "Партією княжат", до якої, як їй повідомлено на її розпити про неї, граф Осонвільський належав ув Академії.
Але вже четвертого дня вона цілком загніздилася в Сен-Жерменському передмісті. Вряди-годи круг пані Бонтан ще бачили незнані уламки якогось товариства, дивні не більше, ніж шкаралуща круг курчати, для тих, хто знав, з якого яйця вилупилася пані Бонтан. Але за два тижні вона вже струшувала її з себе, а через місяць, коли вона казала: "Іду до Леві", всі розуміли навіть без уточнення, що вона має на увазі панство де Леві-Мірпуа, і жодна дукиня не лягла б спати, не довідавшись від пані Бонтан чи пані Вердюрен, бодай телефоном, про що йшлося у вечірньому комюніке, чого там не згадали, як там розвивається наш спір із Грецією, який готується наступ, словом, не випитавши всього, що публіці стане відомо лише завтра, а то й пізніше, і що в неї скидалося на генеральну репетицію в будинку моди. У цих розмовах, повідомляючи новини, пані Вердюрен казала "ми", маючи на думці Францію. "Отож-бо ми вимагаємо від грецького короля, аби він ушивався з Пелопонесу тощо; ми йому покажемо дорогу тощо". І в усіх цих повідомленнях незмінно згадувалося Г.Ш.[2] ("я телефонувала до Г.Ш."), і, вимовляючи цю абревіатуру, вона зазнавала такої самої втіхи, якою смакували колись жінки, не знайомі з принцом Аґріґентським, перепи-туючи з усміхом, коли мовилося про нього, аби показати, що вони в курсі: "Ґріґрі?" — втіхи, відомої не в надто буремну добу лише світовцям, а за часів великих змін приступної уже й простому людові. Наш шафар, наприклад, коли згадувано про грецького короля, умів кинути — що то газети! — мов той Вільґельм II: "Тіно?", хоча це його панібратство щодо королів не переставало відгонити вульгарністю, як щось суто саморобне, бо вже давненько, починаючи розмову про короля ес-панського, він казав: "Фонфонс". Зрештою, помічалося, що в міру зростання числа ясновельможних осіб, що робили аванси пані Вердюрен, маліло число тих, кого вона взивала "занудами". Наче за помахом чарівної палички, кожний зануда, який візитував її чи набивався в гості, робився раптом якимсь інтелігентним, симпатичним. Словом, через рік число зануд скоротилося в таких пропорціях, що "страх і муки нудьги", які посідали таке місце в розмовах і відігравали таку велику ролю в житті пані Вердюрен, де й поділися. Сказати б, на старість нестерпність нудьги (яка, зрештою, згідно з давнішими її запевненнями, замолоду була їй не відома) менше давалася пані Вердюрен узнаки, подібно до того, як деякі мігрені та нервові астми втрачають у нас на силі з роками. І страх перед нудьгою, мабуть, цілковито покинув би, за браком зануд, пані Вердюрен, якби вона не навербувала їх собі натомість серед колишніх своїх вірних.
А втім, завершуючи розмову про дукинь, які вчащали тепер до пані Вердюрен, — вони являлися сюди, самі про це не здогадуючись, у пошуках достоту того самого, чого давніше шукали дрейфусари, тобто світських розваг, скомпонованих так, що смакування ними не тільки вгамовувало цікавість до політики, а й відгукувалося на потребу коментувати між собою події, вичитані в газетах. Пані Вердюрен казала: "Приходьте о п'ятій погомоніти про війну", як давніше — "погомоніти про Дрейфусову справу", а згодом: "Приходьте послухати Мореля".
До речі, щодо Мореля: йому не випадало там бувати через те, що він не служив у війську. Просто не зголосився до нього і став дезертиром, але про це ніхто не знав.
Усе верталося на свої круги, тож, цілком природно, знову ввійшли в обіг давні слівця "добромисний" і "недобромис-ний". Але на круги свої та не зовсім — і подібно до того, як давні комунари були антиревізіоністами, найзапекліші дрейфусари хотіли постріляти всіх, мавши підтримку в генералів, достоту як генерали під час Процесу насипалися на Ґаліфе. На свої зібрання пані Вердюрен постійно запрошувала кількох зовсім свіжих дам, відомих своєю доброчинністю; за першим разом вони з'явились у пишних туалетах, у великих перлових кольє, на які Одетта, власниця незгіршого кольє, потому як устигла донесхочу накрасуватись у ньому, тепер, прибрана за модою сен-жерменок у "військовий костюм", дивилася несхвально. Але жінки вміють перебудовуватися на ході. На третій чи четвертий раз вони зрозуміли, що на такі шиковні туалети, саме шиковні особи й наклали заборону, і вони поскидали свої золоті сукні й хоч-не-хоч опростилися.
Одною з салонних зірок став Набравхаляви, — цього жука забракувала військова комісія попри все його спортсменство. Тепер він зробився для мене безперечним автором дивовижного твору, хоча досі я думав, що тільки випадково, зіставляючи перехресним курсом два нурти спогадів, я вирішив, що то саме він умкнув од мене Альбертину. До того ж насамкінець цей перехресний нурт із далекої відстані років вивів мене стосовно того, що лишилось у моїй пам'яті по Альбертині, на геть занедбаний шлях.