– Припни язика!
– Не гнівайтесь, отче, – мовила Дикунка. – Я навіть не тямлю, що кажу. Бо мені страшенно сумно, ви ж не знаєте, який був дон Ансельмо.
– Знаю досить добре, нещасна, – пробурмотів отець Гарсія. – Я знав його, коли ти не народилася.
Він сказав ще щось незрозуміле, і знову почувся дивний, хрипкий притлумлений звук. У селищі біля дверей своїх халуп стояли люди. Коли священик проходив мимо, вони віталися з ним, – добрий вечір, – деякі жінки хрестились. Дикунка постукала в двері, і раптом пролунав жіночий голос: зачинено, сьогодні не обслуговуємо. Сеньйоро, це я, отець Гарсія вже тут. Запала тиша, потім почулися квапливі кроки, двері відчинились, і тьмяне світло, що пробивалося крізь клуби цигаркового диму, освітило старече обличчя отця Гарсії та шарф на його шиї. У супроводі Дикунки він увійшов до приміщення. Доброго здоров'я, отче, – привітали його два чоловіки, які сиділи в барі, але він не відповів, а шанобливого перешіптування, що прокотилося за двома столами в кутку зали, мабуть, не розчув. Насупившись, священик зупинився й закляк на місці, а коли перед ним з'явилася невиразна постать, швидко пробурмотів: де він? – і Чунга, яка простягнула йому руку, відсмикнула її і вказала на сходи: там, вас зараз проведуть. Дикунка взяла його під руку, – отче, я вас проведу. Вони перетнули залу, піднялися на другий поверх; у коридорі отець Гарсія вивільнив свою руку. Дикунка обережно постукала в одні з чотирьох однакових дверей і відчинила їх. Пропустила отця Гарсію, зачинила двері й повернулася до зали.
– Холодно надворі? – спитав Болас. – Тебе всю трусить.
– Випийте-но цю скляночку, – запропонував Молодий Алехандро. – Це вас зігріє.
Дикунка взяла склянку, витерла губи.
– Отець раптом розлютився, – промовила вона. – У таксі схопив мене за плече, почав торсати. Думала, почне битися.
– Взагалі у нього поганющий характер, – сказав Болас. – Я був упевнений, що він не прийде.
– Доктор Севальйос ще там, сеньйоро? – спитала Дикунка.
– Нещодавно спускався випити кави, – відповіла Чунга, – повідомив, що все так само.
– Чунгіто, налий мені ще скляночку, щоб заспокоїти нерви, – попросив Болас. – Не маю із собою грошей, потім вирахуєш.
Чунга кивнула головою й наповнила по склянці вина йому та Молодому. Потім із пляшкою в руці підійшла до столиків, за якими перешіптувалися дівиці, – може, хочете чогось випити? Ні, сеньйоро, дякуємо. Тоді вже нема чого сидіти, можете собі йти. Почулося перешіптування, рипнув стілець, – сеньйоро, якщо можна, то ми хотіли б залишитись. А Чунга: будь ласка, – і повернулася до бару. Дівиці завели приглушену розмову, музиканти мовчки пили, час від часу позираючи на сходи.
– Чому б вам не заграти що-небудь? – упівголоса запропонувала Чунга. – Якщо він вас почує, то йому, ясна річ, буде приємно.
Болас та Молодий засумнівались, а Дикунка: так, так, сеньйора має рацію, – і тіні за столами перестали шепотітися. Добре, ми заграємо йому. Підійшовши до кутка, де розміщувався оркестр, Болас сів на ослінчик, приставлений до стіни, Молодий підняв з підлоги гітару. Вони почали з трісте і лише через деякий час зважилися заспівати. Спершу крізь зуби, неохоче, але поволі підвищували голос і врешті знову стали невимушеними та жвавими. Коли виконували одну з композицій Молодого, то з особливим піднесенням вимовляли слова, а Болас від хвилювання навіть збивався з тону й замовкав. Чунга піднесла їм по склянці вина. Вона також виглядала схвильованою й тримала себе не так самовпевнено, як завжди, а ходила навшпиньках, не розмахуючи руками, ні на кого не дивлячись, немовби перелякана чи знічена. Сеньйоро, спускається доктор Севальйос. Болас та Молодий перестали грати, дівиці встали, Чунга й Дикунка підбігли до сходів.
– Я зробив йому укол. – Доктор Севальйос витер чоло хусточкою. – Проте нема чого себе тішити. Отець Гарсія біля нього. Власне, його він зараз найбільше потребує, моліться за його душу.
Він облизав губи, – Чунго, мені страшенно хочеться пити, там нагорі дуже спечно. Чунга пішла до бару й повернулася зі склянкою пива. Доктор Севальйос вже сидів за столом разом з Молодим, Боласом і Дикункою. Дівиці, повернувшись на свої місця, почали знову перешіптуватися поміж собою.
– Таке життя, – сказав доктор Севальйос, випив і на якусь мить заплющив очі. – Кожного з нас це колись спіткає. А мене набагато швидше, ніж вас.
– Він дуже страждає, докторе? – спитав Болас п'яним голосом, але очі його були тверезими.
– Ні, саме для цього я й зробив йому укол, – відповів доктор. – Він непритомний. Іноді на хвилинку приходить до тями, але болю не відчуває.
– Вони грали для нього, – прошепотіла Чунга також зміненим голосом, кліпаючи очима. – Ми подумали, що це йому сподобається.
– В кімнаті нічого не було чути, – сказав доктор. – Але я трошки глухий, може, Ансельмо й чув. Хотів би я знати, скільки йому насправді років? Понад вісімдесят, це напевне. Він старший від мене, а мені вже за сьомий десяток. Налий мені ще скляночку, Чунго.
Розмова урвалась, і вони сиділи так досить довго. Чунга іноді вставала, підходила до бару, приносила пиво чи піско. Дівиці то дзижчали, мов потурбовані оси, то таємниче шепотілися. І раптом всі встали й підбігли до сходів, якими спускався отець Гарсія без капелюха й шарфа, роблячи якісь знаки докторові Севальйосу. Тримаючись за поруччя, той піднявся сходами і зник у коридорі. Отче, що трапилося? – вибухнуло кілька запитань відразу, але, ніби злякавшись галасу, всі одночасно замовкли. Отець Гарсія, затинаючись, бурмотів щось, у нього цокотіли зуби, а непритомний погляд не затримувався на жодному обличчі. Молодий і Болас стояли, обійнявшись, хтось із них плакав. Через хвилину почали плакати, стогнати й ойкати дівиці, обіймаючи одна одну. І лише Чунга та Дикунка підтримували під руки отця Гарсію, який тремтів і витріщував очі. Удвох вони дотягли його до крісла; геть безсилий, він не чинив опору. Згодом очі його, облямовані великими синіми колами, проясніли й втупилися в порожнечу. Трохи пізніше на сходах з'явився доктор Севальйос, який неквапом, з похиленою головою, зійшов униз, витираючи собі шию хустинкою.
– Умер, помирившися з богом, – сказав він. – Тепер це найважливіше.
Дівиці теж заспокоїлись, і за столами в кутку зали почувся приглушений, скорботний шепіт. Два музиканти обнялися й плакали. Болас голосно, Молодий беззвучно, здригаючи плечима. Доктор Севальйос сів, його м'ясисте обличчя набуло меланхолійного виразу. Отче, вам удалося порозмовляти з ним? Отець Гарсія заперечливо хитнув головою. Дикунка гладила його по лобі, а він, зіщулившись на стільці, намагався говорити, – ні, він мене не впізнав, – і з його рота вирвався хрипкий свист, погляд знову почав блукати довкола, – лише згадував "Північну зірку", це єдине, що можна було зрозуміти.
– Тут стояв такий готель, коли я був молодий, – сумно промовив доктор Севальйос, звертаючись до Чунги, однак вона не слухала його. – На Пласа де Армас, там, де тепер Готель туристів.
III
– Ти тільки те й робиш, що спиш, не вмієш натішитися подорожжю, – каже Лаліта. – Не побачиш навіть, як припливемо до порту.
Вона стоїть, спершись ліктями на борт, а Хуамбачано сидить, прихилившись спиною до змотаних канатів. Він розплющує булькаті очі, – якби ж то спав, – потім заплющує.очі, – тільки б більше не блювати, – у нього слабенький голос хворої людини, – Лаліто, я вже все з себе вивернув, але однаково тягне. Це твоя провина, я хотів залишитись у Санта-Марія де Ньєві. Перехилившись через борт, Лаліта жадібно вдивляється в червоні дахи, білі фасади, високі пальми, що їжачаться над містом, у досить виразні постаті людей, які рухаються на пристані. На палубі всі кидаються до борту.
– Важкий, не будь такий лінивий, пропустиш найцікавіше, – розбуркує його Лаліта. – Подивися на моє рідне місто, поглянь, яке воно велике й чудове. Допоможи мені знайти Акіліно.
На похмурому обличчі Хуамбачано з'являється подоба посмішки. Присадкуватий і товстий, він з великими труднощами підводиться. Метушня охоплює всю палубу: пасажири перевіряють свої клунки, закидають їх на плечі, а збуджені загальним пожвавленням свині рохкають, кури квокчуть і ошаліло тріпочуть крилами, собаки, гавкаючи, крутяться по колу, нашорошивши вуха й задерши хвости. Гудок розтинає повітря, чорний дим з труби густішає, сажа запорошує пасажирів. Пароплав уже вплив до порту й просувається через архіпелаг моторних човнів, плотів, навантажених бананами, і каное. Важкий, дивися, куди ми приїхали. Але Важкого знову нудить, – а, чорт забирай! По його тілу пробігають судоми, однак він не блює, лише задовольняється лютими плювками. Його товсте пригнічене обличчя посиніло, очі стали червонястими. З капітанського містка якийсь чоловік, вимахуючи руками, верескливо віддає накази, і двоє босих, голих по пояс матросів, стоячи на носі пароплава, кидають канати на пристань.
– Ти, Важкий, усе псуєш, – промовляє Лаліта, не відриваючи погляду від порту. – Після стількох років я повертаюсь до Ікітоса, а ти розклеївся.
На скаламученій маслянистій воді гойдаються бляшанки, коробочки, газети, недоїдки. Їх оточують свіжофарбовані човни з прапорцями на щоглах, шлюпки, баркаси. На пристані, біля дощаного трапу, збилися в купу носії: вони галасують, гукають до пасажирів, називають свої імена, б'ють себе в груди, і кожен намагається протиснутись наперед. За ними – дротяна сітка, далі – дерев'яні дашки, під якими товпляться люди, що очікують приїжджих. Він там, Важкий, он той, у капелюсі. Дивись, який великий гарний хлопець, помахай йому, – і Хуамбачано, розплющивши осклілі очі, підносить руку й мляво махає. Пароплав зупиняється, два матроси зістрибують на пристань, закріплюють канати. Тепер носії виють, підстрибують, гримасами й жестами намагаючись привернути до себе увагу пасажирів. Чоловік у синій уніформі та білому кашкеті байдуже проходить біля трапа. Люди, які чекають за дротяною стіною, махають руками, сміються, а повітря час від часу розтинають пронизливі звуки сирен. Обличчя Хуамбачано знову набуває природного кольору, усмішка стає не такою вимученою. Тягнучи пузату валізу й сумку, він проштовхується крізь натовп жінок, обвішаних вузлами.
– Акіліно погладшав, правда? – звертається до нього Лаліта.