Так ось, хто та гарна жінка, з якою я спіткав тебе в Зоологічному саду? З нею йшли добродій, якого я, здається, десь бачив, і довговолоса дівчина". З розмови з пані Сванн я зрозумів, що прізвища Блокового вона не запам'ятала, вона назвала мені якесь інше і прирядила мого товариша до якогось міністерства, а я відтоді так і не перевірив, чи він справді міністерський урядник. Але яким побитом Блок, якого, судячи з того, що пані Сванн мені тоді розповідала, з нею познайомили, міг не знати її прізвища? Мене це так здивувало, що я так і не знав, що йому відповісти. "У кожному разі, віншую, — озвався Блок, — ти з нею, мабуть, не нудився. За кілька днів перед тим, як я побачив її з тобою, я спіткав її в потязі приміської зони. Вона ласкаво згодилася відкрити доступ твоєму покірникові у заборонену зону, я гарно збавив з нею час, і ми вже домовлялися про майбутнє побачення, але на передостанній станції треба ж було нетактовно впертися її знайомому". Я змовчав, і Блокові це не сподобалося. "Я мав надію, — сказав він, — вивідати в тебе її адресу і кілька разів на тиждень заживати розкошів улюбленця богів Ероса, але не наполягаю, якщо ти вирішив шануватися щодо цієї професіоналки, хоча вона віддалася мені тричі поспіль, дуже рафінованим робом, між Парижем і Пуендю-Журом. Ну та рано чи пізно, я таки віднайду її".
Я був у Блока невдовзі по тому обіді, він мене візитував теж, але не застав мене і звернув на себе увагу Франсуази: Блок хоча й приїздив до Комбре, але так траплялося, що вона його ні разу не бачила. Вона лише могла переказати, що мене питав "добродій", якого я знаю, але навіщо я йому потрібен — цього він не "сказав"; що убраний він абияк і особливого враження на неї не справив. Я зрозумів, що погляди Франсуазині на певні соціальні явища так і залишаться для мене неприступними, погляди, сперті на плутанину в словах та іменах, які раз і на все поперемішувалися в голові у Франсуази, і все ж не міг утриматися, хоча вже зарікся розпитувати її при такій нагоді, від даремної зрештою спроби з'ясувати, що ж таке незвичайне для Франсуази у прізвищі Блок. Бо ледве я сказав їй, що молодик, який заходив до мене, це і є пан Блок, вона аж оступилася назад на два кроки, такі великі були її подив і розчарування. "Як? Це і є пан Блок?" — збентежено вигукнула вона, ніби така видатна особа мусила мати зверхність, з якої можна притьмом здогадатися, що перед нами — "можний світу цього", а потім, як той, хто вважає, що якась історична фігура не виправдовує своєї слави, почала схвильовано повторювати на різні лади, і в голосі її вже чулися зароди прийдешнього всескептицизму. "Як? То це і є пан Блок? От уже зроду не скажеш!" Здавалося, вона чула жаль до мене, так ніби я колись "перехвалив" їй Блока. А проте вона з гречности додала: "Гаразд, хай уже пан Блок лишається такий як є, зате панич може собі сказати, що виглядає не гірше за нього".
У Сен-Лу, якого вона божествила, Франсуаза небавом розчарувалася інакше і не так прикро: вона дізналася, що той республіканець. Адже, хоча, приміром, про королеву португальську вона говорила з тією непошаною, яка у простолюду є знаком найбільшої пошани: "Амелія, Філіппова сестра"[171], Франсуаза була роялістка. Проте маркіз, який так зачарував її і який тягнув руку за республікою, здавався їй уже якимсь лжемаркізом. Вона виявляла таке саме обурення, як коли б я подарував їй золоте пуделко і вона палко мені подякувала, а тоді ювелір їй сказав, що золото накладне. Зопалу вона перестала шанувати Робера, але потім знову сповнилася поваги до нього; вона вирішила, що маркіз де Сен-Лу ніякий не республіканець, що він тільки удає його з себе, бо при теперішньому уряді це вигідно, на цьому можна "наскарблюватися". Відтоді холодок у її ставленні до нього зник і на мене вона уже не дулася. Говорячи про Робера, вона називала його "прикидьком" і всміхалася широкою й доброю усмішкою, — мовляв, вона "величає" його, як і колись, вона йому пробачила.
Тим часом, навпаки, Роберові щирість і безкорисливість були стеменнісінькі, і саме завдяки великій душевній чистоті, яка не знаходила цілковитого вдоволення у такому егоїстичному почутті, як любов, і яка, з другого боку, мала хист, — до чого був геть-то нездатний, приміром, я, — знаходити для нього духовну поживу деінде, ніж у самому собі, він міг дружити, а я не міг.
Франсуаза помилялася щодо Робера й тоді, коли запевняла, що Сен-Лу тільки вдає, ніби не гордує простими людьми, що це неправда: досить послухати, як він гримає на візника. Справді, Робер іноді трактував його шорсткувато, але тут давалася взнаки не так станова ріжниця, як станова рівність. "Пощо мені з ним цяцькатися? — відповів він мені на докір, що він різкий з візником. — Хіба ми не рівня з ним? Хіба він не такий близький мені, як мої дядьки чи кузинки? Чи ви гадаєте, ніби я маю бавитися з ним у ввічливість лише тому, що він нібито нижчий за мене? Ви говорите, як великий пан", — додав він спогорда.
Далебі, він ставився необ'єктивно й упереджено лише до одного стану — до вельмож, але так необ'єктивно, аж важко було йому повірити в чесноти світської людини, а в чесноти людини з низів — легко. Якось я забалакав з ним про принцесу Люксембурзьку, яку зустрів колись із його тіткою.
— Дурепа несосвітенна, — сказав він, — як і всі до неї подібні. Зрештою вона доводиться мені далекою ріднею.
Він був упереджений проти людей світських, сам виїздив у світ рідко, і та погорда чи ворожнеча, яку він там виявляв, ще збільшувала згризоту, якої він завдавав своїм близьким кревним інтрижкою з "акторочкою", а згубною цю інтрижку вони вважали, зокрема, тому, що вона розвинула в ньому дух заперечення, злосливий дух, знепутила його, так що він міг пошитися в "декласовані". Отож золота молодь Сен-Жерменського передмістя була немилосердна до Роберової коханки. "Хвойди правлять своє ремесло, — казала вона. — Що з них візьмеш, хвойди як хвойди, але ця, о!.. Ми їй цього не подаруємо! Надто страшного лиха накоїла вона людині, яку ми любимо". Звісно, не він перший попавсь у таку западеньку. Але інші розважалися, як люди світські, підходили, як люди світські, до політики, до геть усього. А Робера вважали в сім'ї за "відмінча". Сім'я не усвідомлювала, що часто справжніми навчителями багатьох молодих салонників, які інакше зосталися б неотесаними, товстошкурими в почуттях, позбавленими доброти і смаку, стають їхні коханки, а такі взаємини — єдиною школою моральности, де набувають вищої культури, де вони пізнають вартість некорисливого знайомства. Навіть у найнижчих верствах (своєю грубістю схожих так часто на вищий світ) жінка, вражливіша, чуйніша, вільніша, тягнеться до гожости, шанує душевну красу, красу в мистецтві, і хоча б навіть вона цього не розуміла, але вона ставить це понад те, що видається чоловікові найпожаданішим, — гроші, становище. Отож молодий клубмен, як от Сен-Лу, чи молодий робітник (приміром, електротехніки сьогодні в лавах справжнього Лицарства) так умліває перед своєю любкою і так її шанує, що не може не умлівати перед тим, перед чим і вона, і не шанувати того самого, що й вона; шкала вартостей для нього перекинута. Кохана — істота слабка, бо вона з білої челяді, у неї трапляються незбагненні нервові розлади, і якби нервувалися так чоловіки чи навіть якісь інші жінки, його тітка чи кузина, то це викликало б посмішку у здорового молодика. Але він не може спокійно дивитися на муки коханки. Молодий панич, який має, як Сен-Лу, полюбовницю, звик, ідучи з нею до ресторану, брати з собою валер'янку, про всяк випадок, він вимагає, твердо і цілком поважно, аби кельнер причиняв двері без грюку і не ставив на стіл вогкого моху, бо його подруга ще зомліє, і ця млість, ним ні разу не звідана, для нього таємничий світ, в реальність якого навчила його вірити вона, млість, яка будить у ньому співчуття, хоча він не уявляв, що це таке, і змусить його співчувати, навіть якщо стане млосно не їй, а комусь іще. Роберова коханка — як перші середньовічні ченці християн — навчила його жаліти звірят, бо сама кохалася в них і нікуди не рушала без свого пса, без своїх канарок і папуг; і Сен-Лу чував над ними з материнською дбалістю, а тих, хто бив звірят, він обзивав бидлом. До того ж "акторочка", чи так звана "акторочка", та, що жила з Робером, — була вона розумна чи ні, не знаю, — впливала на нього так, що в товаристві світських дам він нудив світом і вважав ці прохані вечори за кару; так вона вберегла його від снобізму і вилікувала від вітрогонства. Завдяки їй світські знайомства посідали в житті молодого її любчика менше місця, ніж коли б він був світським левом, в основі приязних взаємин якого, назначених тавром брутальносте, лежать марнота чи розрахунок, — коханка привчила його ушляхетнювати й одухотворювати їх. Наділена жіночим інстинктом, вона особливо цінувала в чоловіках такі душевні прикмети, які Робер без неї, може, й не розгледів би, а то й узяв би їх на жарти; серед Роберових друзів вона вміла зразу вирізнити того, хто йому щиро симпатизував, і віддавала йому перевагу. Вона вміла прищепити Сен-Лу почуття вдячности до нього, змушувала його віддячуватися йому, помічати, що його приятелеві приємне, а що прикре. І незабаром Сен-Лу перестав потребувати її науки, і в Бальбеку, де її не було, задля мене (а вона ніколи мене не бачила і Робер навряд чи встиг про мене написати), без мого нагадування, зачиняв вікно в нашому повозі, прибирав квіти, від яких мене починала обіймати млость, а коли перед від'їздом мав прощатися з кількома особами, то намагався швидше їх здихатися, аби наостанок залишитися сам на сам зі мною, щоб показати ріжницю між ними і мною, щоб виявити до мене особливу ласку. Коханка відкрила йому очі на невидиме, вона внесла в його життя високе, розтопила його серце, але все це проходило повз увагу його сім'ї, там плакали і знай приказували: "Ця мерзотниця, зрештою, занапастить його, а поки що заплямовує ганьбою його ім'я". Щоправда, Робер уже взяв від коханки все добре, що вона могла дати, і нині вона була для нього причинницею всіх його мук, бо розлюбила його і завдавала йому болю.