Соромно нам буде, якщо ми допустимо це!
— Ти помиляєшся, пріоре, — заперечив Айвенго, — сили в мене достатньо, і я чудово можу витримати бій із кожним, хто схоче зі мною помірятися. Але хіба я не можу бути корисним в інший спосіб, окрім зі зброєю в руках? А для того, щоб я міг втілити свій намір, прошу тебе: дістань мені верхового коня, крок якого був би м'якішим, ніж у мого бойового.
— Що ж, — відповів поважний абат, — я поступлюся моєю іспанською кобилою: вона ходить інохіддю. Проте ж, люб'язний сер, я прошу вас взяти до уваги, що кобила так само недосвідчена щодо зброї, як і її господар. Я не ручаюся за те, що може статися, коли вона побачить вашу зброю, а особливо коли відчує її вагу на собі.
— Повірте, святий отче, — сказав Айвенго, — я не навантажуватиму вашого коня зайвим тягарем, а якщо він упреться, то йому ж буде гірше.
І Айвенго швидко та легко зіскочив з ґанку, чого не можна було очікувати від нещодавно пораненої людини. Він сів на коня і вирушив до лісу слідом за Чорним Лицарем. А настоятель абатства святого Ботольфа поплентався назад до трапезної посісти належне голові місце за столом, де щойно подали в'ялену тріску і пиво ченцям на сніданок.
Тим часом Чорний Лицар і його провідник неспішно пробиралися вперед крізь лісову гущавину. Нам хотілося б надати читачеві хоч приблизне уявлення про їхню розмову.
Отже, уявіть собі лицаря, високого на зріст, міцної статури, широкоплечого, могутнього, верхи на кремезному вороному коні, ніби навмисне створеному для нього, який легко ніс свого важкого вершника. Забороло на шоломі було підняте, щоб легко дихалося. Було видно його засмаглі вилиці, на яких грав здоровий рум'янець, і великі блакитні очі, що виблискували з-під піднятого заборола. Постава і манери лицаря виказували безтурботну веселість і завзяття, зраджуючи розум, не здатний передбачати небезпеку, але завжди готовий відбити її.
У ту хвилину, коли ми наздогнали їх у дорозі, ця весела пара виспівувала старовинну пісню. Лицар Пут і Кайданів Лазурових виконував її досить майстерно, а блазень лише підтягував приспів. Зміст пісні був такий:
Лицар
Анно Маріє, сонце зійшло,
Вже осяває кохане чоло.
Анно-Маріє, розвиднився день,
Пташка цвірінькає вільних пісень.
Анно-Маріє, квітне лужок,
В горах співає мисливський ріжок,
Дзвоном луна виповнює ліс.
Анно-Маріє, кохана, збудись.
Вамба
Коханий мій Тибальде, ще не буди,
Ще я не полишила райські сади.
Чи радість, яку зазнаєм наяву,
Зрівняти зі сном, що у нім я живу?
Хай пташка співає веселий мотив,
Мисливець сурмить у ріжок золотий, –
Солодші пісні чую я уві сні,
Але не гадай, що ти снишся мені.
— Славна пісня, — сказав Вамба, коли обидва закінчили приспів. — Присягаюся моєю нікчемною шапкою, і мораль чудова. Ми її часто співали з Гуртом. Колись ми з ним були товаришами, а зараз він, з милості Божої і з панської волі, сам собі пан і вільна людина. А одного разу нам із ним неабияк дісталося через цю пісню: ми так захопилися, що дві зайві години валялися в ліжку, виспівуючи її крізь сон. Відтоді, як пригадаю цей наспів, так у мене кістки й защемлять. Проте я все-таки заспівав партію Анни-Марії на догоду вам, сер.
А далі блазень вирішив заспівати ще одну пісню — таку собі комічну співаночку, яку миттю підхопив лицар.
Лицар і Вамба
Із трьох сторін світу летять парубки, –
Співають про це старовинні пісні, –
Вдовиці Вайкомба просити руки,
А де ж є вдовиця, що скаже їм "ні"?
А першим Тиндальського краю був син, –
Співають про це старовинні пісні, –
Пишався славетними предками він,
Яка ж удова скаже лицарю "ні"?
"Мій дядько був сквайром і паном татусь", –
Він гордо згадав старовинні пісні, –
Та швидко зів'яв напиндючений гусь,
Бо ця удовиця сказала тут "ні".
Вамба
А другий повів, що він з вельських шляхтян, –
Співають про це старовинні пісні, –
І клявся: до кінчиків нігтів він пан,
А де ж є вдовиця, що скаже тут "ні"?
Сер Девід ап Морган ап Грифіт ап Райс
Ап Тюдор ап Гю, — так співають пісні.
"Одна удовиця — а скільки ж бо вас?" –
Вона каже вельському шляхтичу "ні".
А третім був йомен із Кенту простий, –
Співають про це старовинні пісні,
— Він чемно повідав, як хліб він ростив,
А де ж є вдовиця, що скаже тут "ні"?
Обидва
І лицар, і сквайр подалися назад, –
Співають про це старовинні пісні, –
А йомен із Кенту за жінку узяв
Вдовицю — й вона не сказала тут "ні"!
Під час безтурботного співу легка тінь не сходила з лиця Вамби. Зміст своїх роздумів він не забув повідати попутникові:
— У місцевих лісах можна зустріти тих, хто для проїжджих набагато небезпечніший, ніж наші розбійники.
— Хто ж це такі? Адже ні вовки, ні ведмеді у нас не водяться, — сказав лицар.
— Зате у нас водиться озброєна челядь Мальвуазена, — сказав Вам-ба, — і вже повірте, що півдюжини таких вояків варті цілої зграї гарних вовків! Тепер вони виїхали по здобич, а з ними нишпорять і солдати, які втекли з Торкілстона. Тож якби ми з ними зустрілися, дорого довелося б нам поплатитися за наші подвиги. А що, сер лицар, якби, наприклад, трапилася нам пара таких зухвальців, як би ви вчинили?
— Якби вони надумалися перегородити нам дорогу, пришпилив би мерзотників до землі списом.
— А якби їх було шестеро, а нас із вами двоє, от як тепер, — вів далі Вамба, — невже ви не пригадали б про ріжок Локслі?
— Що? Кликати на допомогу проти такої зграйки? — вигукнув лицар. — Та один справжній лицар може розігнати їх, як осінній вітер жене сухий лист!
— Так, так, — сказав Вамба, — я у вас попрошу дозволу розглянути ближче цей ріг, що породжує такі потужні звуки.
Лицар відстебнув застібку своєї перев'язі і задовольнив цікавість свого супутника, передавши йому ріжок. Вамба в цю ж хвилину надів його собі на шию.
— Тра-ра-ля-ля! — проспівав блазень. — Тепер і я зумію просурмити сигнал незгірше за когось.
— То он як, шахраю! — скипів лицар. — Віддай ріг назад!
— Не хвилюйтеся, сер лицар, я його берегтиму. Коли доблесть подорожує поряд із дурістю, ріг варто передати дурості, тому що вона вміє краще сурмити.
— Стережися, шахраю, — мовив Чорний Лицар, — ти дуже багато собі дозволяєш! Гляди, бо мені урветься терпець!
— А ви краще не погрожуйте мені, сер лицар, — відповів блазень, від'їхавши на шанобливу відстань від роздратованого лицаря, — інакше дурість дасть тягу і дозволить доблесті самій шукати собі дорогу в лісі.
— На цьому ти мене підловив, це вірно, — погодився лицар, — та ще й, правду кажучи, ніколи мені з тобою сваритися. Мабуть, залиш ріжок собі, лише їдьмо хутчіш.
— А ви не кривдитимете мене? — запитав Вамба.
— Я тобі кажу, що не буду, шахраю ти такий!
— Ні, ви перше дайте мені своє лицарське слово, — похитав головою Вамба, з побоюванням наближаючись до Лицаря Пут і Кайданів Лазурових.
— Ну, даю тобі лицарське слово, а зараз не барися і показуй дорогу.
— Гаразд, — мовив блазень, з готовністю під'їжджаючи до лицаря. — Значить, доблесть із дурістю знову дружньо поїхали поряд. Проте якщо дурість оволоділа ріжком, нехай доблесть трошки випростає свої кості та трусне гривою. Якщо не помиляюся, ген у тому чагарнику нас очікує тепла компанія. Нам влаштували засідку.
— З чого це ти взяв? — запитав лицар.
— А з того й узяв, що разів зо два бачив, як серед зелені хтось миготів. Якби це були чесні люди, вони б виїхали на відкриту стежину. Але ця гущавина — якраз гарне місце для недобрих справ.
— Присягаюся честю, — відповів лицар, опускаючи забороло, — цього разу ти маєш рацію!
І добре, що він встиг це зробити, тому що в ту ж секунду з придорожніх кущів вилетіли три стріли, пущені йому в голову та в груди; одна з них устромилася б йому в мозок, якби не відскочила від сталевого забрала. Решта дві потрапили в нагрудник і в щит, що висів у нього на шиї.
— Дякую зброяреві, міцні виготовив мені обладунки! — сказав лицар. — Вамбо, вперед! Повоюємо з ними!
З цими словами він спрямував коня на кущі. З гущавини вискочили шестеро чи семеро озброєних вершників і щодуху помчали на нього зі списами напереваги. Три списи розлетілися на друзки, ударившись об сталевий панцир. Очі Чорного Лицаря виблискували гнівом крізь вузькі очні ямки забрала. Він величаво підвівся на стременах і вигукнув:
— Що це означає?
Замість відповіді воїни вихопили мечі і напали на нього зусібіч.
— Помри, тиране! — кричали вони.
— Ага! Ось тобі, в ім'я святого Едварда! Ось тобі, в ім'я Георгія Переможця! — з кожним вигуком Чорний Лицар збивав на землю воїна. — Он як, серед нас є зрадники?
Якими не були хоробрі його супротивники, проте вони позадкували від могутньої руки, кожен помах якої обіцяв їм смерть. Здавалося, що він один здолає всіх ворогів. Але тут підоспів лицар у синьому панцирі, який досі тримався оддалік; він пришпорив свого коня і, націливши спис не на вершника, а на коня, смертельно поранив шляхетну тварину.
— Це зрадницький удар! — вигукнув Чорний Лицар, коли його кінь повалився набік, тягнучи його за собою.
Тої ж миті Вамба засурмив у ріг: усе сталося так швидко, що він не встиг зробити цього раніше. Раптовий звук рогу змусив убивць знову позадкувати, а Вамба, незважаючи на те, що був погано озброєний, без вагань кинувся вперед і допоміг Чорному Лицареві підвестися.
— Чи не соромно вам, підлі боягузи! — вигукнув лицар у синьому панцирі, який, мабуть, був ватажком. — Чому ви порозбігалися від простого ріжка, на якому надумався заграти блазень?
Підбадьорені цими словами, вони знову напали на Чорного Лицаря, який притиснувся до стовбура товстого дуба і відбивався лише мечем. Віроломний Синій Лицар озброївся тим часом іншим списом і, зачекавши хвилину, коли його могутній супротивник змушений був відбиватися зусібіч, помчав на нього з наміром пришпилити його списом до дерева. Але Вамба перешкодив і цього разу. Не наділений великою силою, але вирізняючись спритністю, блазень скористався тим, що бійці, захоплені боротьбою з лицарем, не звертали на нього уваги, тож встиг стати на заваді нападу Синього Лицаря, покалічивши ноги його коня ударом палаша. Кінь і вершник покотилися на землю. Проте становище Чорного Лицаря залишалося вкрай небезпечним, оскільки його з усіх боків оточили воїни, озброєні з голови до ніг. Він безперервно оборонявся мечем від нападників і вже почав знемагати від утоми, як раптом влучна стріла поклала на місці одного з його найкремезніших супротивників.