ДВА ГУРТОПРАВИ
Повість
1
Історія наша починається на другий день після ярмарку в Дауні. Торгувалося там жваво: на ярмарок прибуло чимало купців з північних та серединних графств Англії, і англійські гроші, переходячи до рук шотландських горян, тішили їм серця. Багато великих гуртів худоби мали бути відправлені до Англії під охороною їхніх власників або ж погоничів, яких наймали на досить-таки нудну, виснажливу й відповідальну роботу – перегнати худобу за сотні миль з ринку на пасовища чи на обори, де її належалося відгодувати для різниці.
Шотландці-горяни особливо вправні в цьому нелегкому ремеслі перегону худоби, яке так само близьке їхній натурі, як і ремесло вояцьке. Воно дає їм змогу засвідчити природні свої риси – терплячу витривалість і неабияку енергію. Від гуртоправів вимагається як добре знання путівців через найглухіші околиці, так і вміння по можливості уникати битих шляхів, які втомлюють биків, та застав, які гнітять самих погоничів, адже на широких зелених чи й прижухлих тропах серед луговин гурт може не тільки вільно пройти без усякого шляхового мита, а ще й при потребі поласувати соковитою травичкою. Вночі гуртоправи звичайно залишаються при своїй худобі і в погоду, і в негоду, – бува, що цим загартованим людям за весь піший перехід від Лохаберу аж до Лінкольнширу[1] ні разу не випадає заночувати під дахом. Платиться їм немалі гроші, бо ж на них лежить велика відповідальність, оскільки від їхньої обачливості, пильності й чесності залежить, чи дійде худоба до місця призначення в доброму стані й чи зможе власник дістати за неї належний зиск. Але харчуються гуртоправи своїм власним коштом, і тому вони вельми ощадливі щодо прокорму У ті часи, про які ми ведемо річ, горянин-гуртоправ брав з собою в довгу й втомливу дорогу кілька жмень вівсяного борошна, дві-три цибулини, яких він часом ще докуповував, та баранячий ріг з горілкою, до якої регулярно, хоч і помірно, прикладався щовечора й щоранку Єдиною зброєю гуртоправа – коли не лічити дрючка, яким він давав лад своїй худобі, – був кинджал, по-гельському[2] скенедгу (себто "чорний ніж"), схований або під пахвою, або у складках його плаща.
Виправи з гуртом худоби становили для горянина найбільшу радість. У такій подорожі можна було набратися нових вражень, що задовольняло природну для кельта допитливість і любов до руху, адже раз у раз змінювались місця й краєвиди, траплялися різні пригоди, неминучі в тривалій дорозі, а зустрічі з різними фермерами, скотарями й купцями, які частенько завершувались веселими гулянками, тим більш тішили шотландську душу що для них не треба було ні шеляга докладати з власної кишені. А ще ж горянинові приємно усвідомлювати свою найвищу вмілість як гуртоправа: безпорадний з отарою, він стає княжичем, коли має справу з гуртом биків, і природні звички спонукають його зневажливо дивитись на оспале вівчарське життя він ніколи не почуває себе так невимушено, як тоді, коли йде погоничем за добірним гуртом худоби зі своїх рідних околиць.
З-посеред молодиків, що з описаною вище метою вийшли того ранку з Дауна, ні у кого шапка не була так хвацьки збита набакир, ні у кого під панчохами не грали такі стрункі cniorc (себто "литки"), як у Робіна Ойга Мак-Комбіха, що його приятелі звали Робін Ойг інакше кажучи – Молодший, або Менший. Робін хоч невисокий на зріст, що було знати з прізвиська Ойг, і не такий уже кремезний тілом, він був жвавий і прудкий, як олень у його гірських краях. Він мав таку пружну ходу, що під час тривалих переходів багато навіть рослявих парубків заздрило йому, а його манера носити плаща й одягати шапку давала взнаки, що такого спритного Джона-Верховинця, як він, не обмине увагою жодна дівчина з низовини. Рожеві щоки, червоні вуста й білі зуби свідчили про життя на вільній природі й надавали його обличчю не так простацького, як швидше квітучого й витривалого вигляду. Хоч Робін Ойг був не сміхотун та й усміхався не часто, бо серед його земляків таке не заведено, його ясні очі часто поблискували з-під шапки таким життєрадісним духом, який першої-ліпшої хвилини міг вибухнути веселощами.
Відхід Робіна Ойга був помітною подією для маленького містечка, бо в тутешній окрузі він мав багато приятелів поміж хлопців та дівчат. У своєму колі він був неабихто, оскільки провадив значні ділові оборудки, і заможніші скотарі-горяни з усіх інших гуртоправів саме йому віддавали перевагу. Робін Ойг міг би й набагато розширити свій промисел, якби погодився завести підручних, але за винятком одного-двох небожів, сестриних синів, він нікого не залучав на поміч собі, певно, усвідомлюючи, якою великою мірою його репутація залежить від того, чи він особисто виконує всі взяті на себе зобов’язання. Тож його задовольняло те, що ніхто з гуртоправів не отримує такої високої нагороди, як він, і в серці у нього теплилась надія, що після ще кількох виправ до Англії він буде в спромозі заснувати своє власне діло, таке за розмахом, яке б відповідало його походженню. Річ у тому, що Робінів батько, Лахлан Мак-Комбіх (себто "Син Мого Друга", бо кланове прізвище батька було інакше – Мак-Грегор) дістав своє прізвисько від славетного Роб Роя[3], оскільки дід Робіна був у близькій дружбі з цим знакомитим розбійником. Дехто навіть твердив, що й малюка-сина Лахлана Мак-Комбіха охрестили Робіном на честь того, хто у пущах Лох-Ломонду був не менш відомий, ніж його тезко Робін Гуд в околицях веселого Шервуда. "А таким родоводом хто б не пишався?", – як зазначає Джеймс Босвел[4]. І Робін Ойг таки й пишався ним, але з частих відвідин Англії та Долішньої Шотландії він виніс те знання, що коли завдяки його власному походженню він і може на щось претендувати у своїй рідній відлюдній долині, десь-інде такі претензії були б і недоречні, й смішні. Отож гордощі своїм родоводом були для нього об’єктом потайного замилування, як скарб для скупаря, і він ніколи не виставлявся з ним на чужі люди.
Багато вітань і добрих побажань почув Робін Ойг цього ранку. Знавці розхвалювали його гурт худоби, а надто найкращу частину гурту, що належала йому" самому. Одні простягали йому рогові табакерки, щоб узяв щіпку нюхального тютюну перед дорогою, інші пропонували вихилити дох-ан-дорах, прощальну чару. Всі водносталь вигукували: "Щасливої тобі дороги й щасливого повернення! – Хай щастить тобі на ярмарку в саксів! Добрих грошей тобі в лебгар-дгу (чорному гамані) й удосталь англійського золота у споррані (гаманці з козиної шкіри)!"
Гарні дівоньки прощалися менш галасливо, і не одна, як то мовиться, віддала б найкращу свою брошку, аби мати певність, що саме на неї зверне свій останній погляд юнак перед тим, як рушити в дорогу.
Робін Ойг уже вигукнув: "Еге-гей!", аби розбурхати забарну худобу, коли це почувся голос іззаду;
– Стривай, Робіне, хвилинку! Се Дженет із Томагуріха… Тітка Дженет, сестра твого батька!
– А чуми на неї нема, стару відьму й чаклунку! – озвався фермер з Карсу під Стерлінгом. – Їй-бо, ще причину накине на худобу.
– Нічо’ у неї не вийде, – відказав інший тямко, теж з фермерів. – Робін Ойг не такий, щоб попустить: він у кожного бугая на хвості зав’яже вузлика святому Мунго, а це певний спосіб проти всіх відьом, що на мітлі на Дімаєтом літають.
Читачеві, гадаємо, не завадить знати, що худоба горян особливо піддатна на всякі заговори та відьомства, і, щоб не допустити цього, тямущі люди зав’язують вельми хитромудрі вузлики на кінці хвоста худобини.
Але стара жінка, супроти якої фермери висунули такі підозри, ні найменшої уваги не звертала на бичків, а вся була зацікавлена самим гуртоправом. Робін же навпаки – виразно був невдоволений її присутністю.
– Що за химера пригнала вас сюди від теплого коминка, тітусю? – поспитав він. – Хіба ж я не попрощався з вами щойно ввечері і не дістав вашого благословення?
– І ще й залишив мені більше срібла, ніж безпомічна стара бабця зможе й зужити до твого повороту, пташко моєї душі, – відказала стара. – Але пощо мені смачна їжа, тепло коминка для тіла, пощо саме боже сонечко, коли щось недобре скоїться з онуком мого батька? Тож дозволь мені вчинити обряд-деасіл круг тебе, аби ти безпечно добрався в далекий чужий край і безпечно вернувся додому.
Робін Ойг зупинився, трохи насторожений, трохи усміхнений, і знаками показав тим, хто був ближче біля нього, що поступається, аби лише вдовольнити стару. Тим часом вона, похитуючись із боку на бік, стала обходити круг нього, здійснюючи умилостивлення злих сил – обряд, що нібито походить з часів панування друїдичної міфології. Полягає він, як добре відомо, в тому, що виконавець деасілу тричі обходить по колу того, кого має убезпечити, рухаючись неодмінно за сонцем. Аж раптом стара рвучко зупинилась і голосом, тремким від хвилювання й жаху, вигукнула:
– Внуче мого батька, у тебе кров на руці!
– Цитьте-бо, ради Бога, тітусю, – сказав Робін Ойг. – Цим своїм тайсгатарагом (ясновидінням) – ви так розтривожите себе, що потім багато днів не зможете заспокоїтись.
Але стара, кинувши на нього моторошний погляд, тільки повторила:
– У тебе кров на руці, і це кров англійця! Кров гела густіша й червоніша. Дай-но я гляну… Дай-но…
І перш ніж Робін Ойг встиг завадити їй – що, зрештою, можна було, тільки вдавшись до сили, так прудко й рішуче рухалася стара, – вона витягла кинджал зі складок його плаща й піднесла вгору, вигукуючи при цьому, хоч лезо було чисте й виблискувало на сонці:
– Кров, кров!.. Знову кров сакса. Робіне Ойгу Мак-Комбіху, не ходи сьогодні до Англії!
– Пхе, дурниці! – відказав їй Робін Ойг. – Це вже нікуди не годиться, тоді мені хіба волоцюгою стати. Майте сором, тітусю, віддайте мені кинджала. Та за барвою не розрізниш, кров то чорного бугая чи білого, а ви кажете, що кров сакса різниться від крові гела. В усіх людей кров однакова, бо вона від Адама, тітусю. Віддайте мій скенедгу, і я подамся у свою дорогу. Я вже досі мав би бути на підході до Стерлінгового мосту. Віддайте мого кинджала, і я піду.
– Нізащо не віддам тобі, – затялася стара. – І нізащо не відпущу твого плаща, поки ти не пообіцяєш мені не брати з собою цеї лиховісної зброї.
Жінки навколо також стали вмовляти хлопця, кажучи, що його тітка ніколи слів на вітер не кидає.