Останній раз мені цілу ніч хотілося блювати. Якби я знав, що тобі так важко їсти, то не привіз би галет. Вони тобі ясна подряпають. Наступного разу привезу кілька пляшок пива. Тільки б не забути, бо старий я вже став, усе вилітає з голови.
– Добре, що немає сонця, – кричить Фусія. – Бо коли пече сонце і ми ходимо на пляж, то навіть черниці й лікар затикають собі носи, кажуть, що страшенно смердить. Я сам уже нічого не відчуваю, вже призвичаївся. Знаєш, на що це схоже?
– Не кричи так. – Акіліно дивиться на важкі, сірі хмари, які затягують небо, олив'яне світло спадає на дерева. – Думаю, що скоро піде дощ, але однаково мені треба їхати. Не буду тут спати, Фусіє.
– Пам'ятаєш ті квіти, що росли на острові? – Фусія підстрибує на місці, мов безволоса червоняста мавпочка. – Такі жовті – вони розкриваються на сонці й закриваються надвечір. Ті, про які уамбіси казали, що це духи. Пам'ятаєш?
– Попливу, хоч би лило, мов із відра, – промовляє Акіліно. – Тут не буду спати.
– Так ось, виразки такі самі, як ті квіти, – кричить Фусія. – На сонці вони теж розкриваються, і з них тече гній, тому й смердить. Але натомість нам стає краще, тіло не свербить. Ми тоді задоволені й не сваримося.
– Не кричи так, Фусіє, – просить Акіліно. – Поглянь, як захмарилося небо і вітер розходився. Черниця каже, що це шкодить тобі, мусиш повернутися до своєї хижки. А я краще піду.
– Однак ми не відчуваємо смороду ані на сонці, ані коли хмарно, – кричить Фусія. – Ніколи не відчуваємо. Від нас завжди смердить, а нам і байдуже, ніби то запах самого життя. Розумієш мене, старий?
Акіліно перестає затискати ніс, глибоко зітхає. Тонкі зморшки крають його обличчя під солом'яним капелюхом. Вітер роздимає його бавовняну сорочку, часом оголюючи худорляві груди, випнуті ребра, смагляву шкіру. Старий опускає очі й зиркає на Фусію, схожого тепер на великого краба.
– Який він, цей сморід? – кричить Фусія. – Як від гнилої риби?
– Заради бога, не горлай так, – просить Акіліно. – Мені треба зараз їхати. Як повернуся, привезу тобі що-небудь м'якеньке, щоб ти міг ковтати, не пережовуючи.
– Сідай, сідай! – кричить Фусія. – Чому ти встав, Акіліно? Сідай, сідай!
Він навприсядки стрибає довкола Акіліно й хоче зазирнути йому в очі, але старий уперто дивиться на хмари, на пальми, на брудні води річки. Фусія вже дістався до ніг Акіліно. Старий сідає.
– Побудь ще трошки, Акіліно, – кричить він. – Адже ти щойно приїхав.
– О, лише зараз пригадав, хочу тобі щось розповісти. – Старий ляскає себе по лобі, і на мить його погляд зупиняється на здоровій нозі Фусії. – В квітні я був у Санта-Марія де Ньєві. От бачиш, яка в мене голова? Поїхав би і нічого б тобі не розповів. Річкова поліція склала зі мною угоду, в них там захворів лоцман, і мене взяли на один з тих катерів, що літають по воді. Були ми там два дні.
– Ти злякався, що я до тебе доторкнуся, – кричить Фусія, – що схоплю тебе за ноги. Тому ти й сів, Акіліно. Інакше пішов би собі.
– Не верещи так, дай розповісти, – каже Акіліно. – Лаліта страшенно потовстішала, спочатку я її навіть не впізнав. Вона розчулилась і почала плакати, бо думала, що я вже помер.
– Раніше ти залишався на цілий день, – кричить Фусія. – Ночував у своєму човні, а вранці повертався й розмовляв зі мною. Залишався на два або три дні. А зараз не встиг прийти, як уже тікаєш.
– Я зупинився в її домі, Фусіє, – веде далі старий. – В неї купа дітей, вже не пам'ятаю скільки, але багато. Акіліно вже парубок. Плавав на плотах, зараз поїхав працювати до Ікітоса. Дуже змінився, очі в нього вже не такі розкосі, як в дитинстві. Майже всі діти повиростали, а якби ти побачив Лаліту, то не повірив би, що це вона, такою стала гладкою. Пам'ятаєш, як я оцими руками допомагав їй при пологах? Акіліно став парубком хоч куди. Та й сини Ньєвеса не гірші, і сини жандарма. Ніхто їх не розрізняє, всі схожі на Лаліту.
– Раніше всі мені заздрили, – кричить Фусія. – Тому що ти відвідував мене, а їх ніхто не відвідував. Потім вони сміялися наді мною, бо ти довго не з'являвся. Та я їм казав: скоро припливе, річ у тім, що він багато подорожує, торгує, плаває річками, але невдовзі буде тут, завтра чи післязавтра буде обов'язково. А тепер виходить так, немовби ти взагалі не приїжджав, Акіліно.
– Лаліта розповіла мені про своє життя, – продовжує Акіліно. – Не хотіла мати більше дітей, одначе той жандарм хотів і багато разів її надимав. У Санта-Марія де Ньєві її хлопців теж називають Важкими. Але не тільки синів жандарма, а й Ньєвесових і твого також.
– Лаліта? – кричить Фусія. – Лаліта, старий?
Рожевуватий клубок гнилої смердючої плоті корчиться від збудження. Старий знову затискає собі носа, відвертає голову. Пішов дощ, вітер свище поміж деревами, на іншому березі, танцюють зарості, чути шелест листя. Дощ ще легенький, невидимий. Акіліно встає.
– От бачиш, почало дощити, треба вже йти, – гугнявить він. – Доведеться спати в човні, мокнути цілу ніч. Не можу в такий дощ плисти проти течії, бо ще заглохне двигун, і течія знесе мене вниз, одного разу так уже було. Ти посмутнішав, бо я розповів тобі про Лаліту? Чому ти вже не кричиш, Фусіє?
Фусія мовчить. Він скарлючився ще дужче. Здорового ногою бавиться камінцями: розкидає і збирає докупи, розкидає й збирає; в його повільних рухах відчувається якийсь смуток. Акіліно відступає на два кроки, не спускаючи очей з тієї червоної спини, з виразок, які омиває дощ. Він задкує ще трохи, тепер виразок уже не видно – все зливається в синьо-фіолетову пляму. Акіліно забирає руку від носа, глибоко зітхає.
– Не журися, Фусіє, – бурмоче він. – Приїду наступного року, хоч би й був дуже втомлений, слово честі. Привезу тобі що-небудь м'якенького з їжі. Ти розсердився через те, що я розповів тобі про Лаліту? Пригадав собі кращі часи? Таке, бач, життя, хлопче, в інших воно склалося ще гірше, згадай про Ньєвеса.
Старий бурмоче й задкує, ось він уже на стежці. У вибоїнах збираються калюжі, повітря сповнюється запахом рослин, соків, живиці. Теплий рідкий туман здіймається хвилястими пасмами. Старий далі задкує, нарешті клубок кривавого м'яса зникає за папороттю. Акіліно повертається і, бурмочучи, – я приїду через рік, Фусіє, не сумуй, – біжить у бік хижок. А дощ починає лити, як з відра.
II
– Покваптесь, отче, – сказала Дикунка. – Таксі чекає.
– Хвилинку, – прохрипів отець Гарсія, протираючи очі. – Я повинен одягтися. – Він зник в глибині помешкання, а Дикунка подала таксистові знак, щоб почекав. Хмари тріскотливих комах оточували ліхтарі в безлюдному сквері Меріно, небо було високе, зоряне, а на проспекті Санчеса Серро з'явилися перші вантажні машини й нічні автобуси. Дикунка чекала на вулиці, доки знову не відчинилися двері й не вийшов отець Гарсія. Обличчя в нього було замотане сірим шарфом, капелюх насунутий аж на брови. Вони сіли в таксі, і машина рушила.
– Швидше, – попросила Дикунка таксиста. – Дайте повну швидкість.
– Це далеко? – спитав отець Гарсія, і його голос перейшов у довге позіхання.
– Не дуже, отче, – відповіла Дикунка. – Біля клубу Грау.
– То навіщо ти приїхала аж сюди? – буркнув отець Гарсія. – Навіщо тоді парафія Буенос-Айрес? Чому розбудила мене, а не отця Рубіо?
"Три зірки" було вже зачинено, але у вікнах горіло світло. Сеньйора хоче, щоб приїхали ви, отче. Троє чоловіків підспівувало на розі вулиці, четвертий стояв трохи віддалік і мочився, прихилившись до стіни. Грузовик, навантажений скринями, їхав по середині вулиці, таксист, бажаючи його обігнати, почав сигналити, блимати фарами, і раптом капелюх отця Гарсії наблизився до самого рота Дикунки, – це ж яка сеньйора хоче, щоб я приїхав? Грузовик нарешті звернув у бік, даючи дорогу таксі, – сеньйора Чунга, отче. Священик здригнувся, – що? А хто вмирає? – і голос у нього став здавленим, як від спазму в горлі, – кого я їду сповідати?
– Дона Ансельмо, отче, – прошепотіла Дикунка.
– Невже арфіст помирає? – вигукнув таксист. – Неймовірно! Це ми до нього їдемо?
Таксі зі скреготінням загальмувало, потім рушило вперед і помчало проспектом, не зменшуючи швидкості. Капелюх тим часом хилитався біля обличчя Дикунки, а з горла отця Гарсії виривалося лише хрипіння.
– Грав собі на арфі і раптом упав на підлогу, – зітхнула Дикунка. – Увесь посинів, бідолаха.
З темряви виринула рука й вхопила Дикунку за плече, – ми їдемо до того будинку розпусти? – і вона, перелякана, зіщулившись біля дверцят таксі: ні, отче, ми їдемо до Зеленого Дому. Він там умирає, чому ви так торсаєте мене, що я вам зробила поганого? Отець Гарсія відпустив її, скинув з себе шарф і, важко відсапуючись, повернувся до віконця. Якусь хвилину він сидів зігнутий, з заплющеними очима, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря. Потім відкинувся на спинку сидіння й знову обмотав обличчя шарфом.
– Зелений Дім це і є будинок розпусти, нещасна, – прохрипів він. – Тепер я знаю, хто ти, тепер я знаю, чому ти майже гола й така нафарбована.
– А лікаря не покликали? – спитав таксист. – Що за сумна звістка, сеньйорито. Пробачте мені, що втручаюсь, але я знаю арфіста дуже добре. Та й хто його не знає, всі ми дуже його шануємо.
– Покликали, – відповіла Дикунка. – Доктор Севальйос уже там. Але він каже, що було б дивом, якби старий вижив. Усі дуже плачуть, отче.
Отець Гарсія втиснувся у спинку сидіння й щось шепотів. Таксі зупинилося перед огорожею клубу Грау.
– Я поїхав би в селище, – мовив таксист, – але тут стільки піску, що, напевне, загрузну. Щиро шкодую.
Доки Дикунка розв'язувала хустинку, діставала гроші й платила, отець Гарсія виліз з машини, гнівно хряснув дверцятами і, широко ступаючи, пішов через піски. Час від часу він спотикався, падав, видно було, як між жовтих дюн вимальовувалася його згорблена постать у чорному вбранні, яка скидалася на величезну гору. Дикунка наздогнала його на півдорозі.
– Ви його знали, отче? – прошепотіла вона. – Бідолаха, авжеж? Якби ви чули, як він гарно грав. А він же був сліпий.
Отець Гарсія промовчав. Він швидко йшов, важко дихаючи.
– Як дивно, отче, – озвалася Дикунка знову. – Не чути ніякого шуму. Звичайно ночами музика долинає аж сюди. Навіть на шосе її чути дуже виразно.
– Замовкни, нещасна, – заволав, не дивлячись на неї, отець Гарсія.