Це мені пояснив довільський декан, голомшивий бовкало, ласун, химерник, послідовник Брілья-Саварена; він викладав мені дещо з-сивільська свої досить непевні премудрощі, воднораз частуючи мене смачненькою смаженою картопелькою". Брішо відповідав мені з усмішкою, бажаючи підкреслити, як це кумедно — валити на купу все що завгодно і розправляти про звичайнісінькі речі з-письменська, з легким насміхом, а Саньєт пнувся втулити якийсь дотеп, щоб якось збутися жартами за недавнє приниження. Дотеп зводився до так званого "щось таке", але й це "щось таке" змінюється, еволюціонує, як жанри літературні, як епідемії, які вщухають, витіснені іншими тощо. Колись цим "щось таке" було слово "верх". Але воно застаріло, ніхто його більше не вживав, і тільки доктор Коттар іноді казав за пікетом: "А ви знаєте, що таке верх неуважности? Це коли Нантський едикт беруть за англійку". "Верхи" заступлено прикладками. Власне, це було те саме знайоме "щось таке", але прикладки нині були не в моді, тож подібности не помічали. На лихо для Саньєта, якщо це "щось таке" вигадав не він, а гуртківцям воно було найчастіше невідоме, він виголошував його так несміливо, що хоча й сміявся сам, аби показати, що це гумор, ніхто його не розумів. Якщо ж дотеп вигадав Саньєт, спіймавши його за хвоста в розмові з кимось із "вірних", той підхоплював дотеп, присвоюючи його собі, і цей дотеп ставав відомим, але не під Саньєтовим авторством. Ось чому, коли він увертав такий дотеп, жарт виявлявся знайомим, і, власне, через те, що Саньєт був його автор, Саньєта ловили на плагіаті. "Отож, — тягнув Брішо, — "бек" по-нормандському — струмок; є Бекське абатство, а Мобек — болотяний стрижень, "маре" ("мор" і "мер" у таких назвах як Морвіль, Бріксар, Альвімар, означало — болото). Брікбек — водоспад, пішло від "бриги" — а брига означає "укріплене місце", і трапляється воно в таких назвах, як Бріквіль, Брікбоз, Ле-Брік, Бріан, — або ж від "брік", "мосту", і в такому разі воно близьке до німецького "брук" (Інсбрук) та до англійського "бридж", яким закінчується сила географічних назв (Кембридж тощо). У Нормандії ви знайдете ще купу всяких "беків": Кодбек, Больбек, Робек, Ле-Бек-Ельуен, Беккерель. Це нормандська форма германського "бах": Оффенбах, Анспах. Ва-рагбек випало з давнього слова "варень" — синоніму "ґарен" — цілинний ліс, цілинний став. Щодо "даль", — вів далі Брішо, — то це одна з форм слова "таль", долини: Дарнеталь, Розендаль, ба навіть — аж під Лув'є — Бекдаль. Між іншим, річка, що дала своє ім'я Дальбеку, прегарна. Як дивитися на неї з берегового бескеття, з фалез (по-німецькому — Фельс; недалеко звідси виш-город Фалез), то враження таке, ніби ріка плине близесенько від церковного шпиля, — насправді дуже відлеглого, — і віддзеркалює його в своїх водах". — "Уявляю, — промовив я, — в таких ефектах кохався Ельстір. Я бачив у нього багато шкіців". — "Ельстір! Ви знайомі з Тішем? — скрикнула пані Вердюрен. — Знаєте, ми були з ним дуже близькі. Дяка Небу, я з ним більше не бачуся. Не вірите — спитайте в Коттара, у Брішо, для нього в мене завжди ставився куверт, він приходив щодня. Ось на кому окотився розрив із нашим гуртком! Зараз я покажу вам квіти, намальовані для мене; ви побачите, який контраст між ними і тим, що він робить тепер, бо теперішнього Ельстіра я не сприймаю, зовсім не сприймаю! Гай-гай! А я ж йому замовляла портрет Коттара, та й сама йому позувала безліч разів!" — "І він намалював професора з ліловим чубом, — підхопила пані Коттар, забуваючи, що в ту пору її чоловік ще не був доцентом. — Ну хіба у мого чоловіка лілова чуприна?" — звернулася вона до мене. "Дарма, — заперечила пані Вердюрен, підносячи голову з погорди до пані Коттар та з захвату перед тим, про кого мова мовилася, — він заповідався на чудового колориста, на великого маляра. А тепер, — знов озвалася вона до мене, — чи могли б ви назвати малярством усі ці композиції, всі ці здоровенні кобили, які він виставляє відтоді, як перестав з'являтися в мене? Я називаю це партацтвом, усе це такий шаблон, ніякої пластики, ніякої оригінальносте. Всього потроху". — "Він воскрешає гожість вісімнадцятого сторіччя, але модернізує, — вихопився Саньєт, збуджений і заохочений моєю ґречністю. — Але я волію Еле". — "А що в Ельстіра спільного з Еле?" — здивувалася пані Вердюрен. "Нічого, звичайно, це вісімнадцяте сторіччя, тільки здиблене. Уайт на паротязі". І Саньєт засміявся. "Чув уже, чув, мене цим частують уже кілька років", — сказав Вердюрен; він справді чув цю репліку від Скі, але Скі видавав її за свою власну. — Безталанний ви чоловік: як і спроможетесь коли на щось доладне та дотепне, то воно завжди крадене". — "Ельстіра мені шкода, — правила своєї пані Вердюрен, — бо це людина здібна, але він змарнував свій величезний малярський темперамент. Ба, коли б він тримався нашого гурту! Вийшов би на періибгО'пейзажиста наших часів. А хто окошився на його голові — жінка! Зрештою, це мене не дивує, людина він мила, але посполита. Власне, він пересічний. Сказати по щирості, я це зразу відчула. Богом і правдою, він ніколи не цікавив мене. Він мені подобався, та й годі. По-перше, він такий нечупара. Вам подобаються люди, які ніко-ли не миються?" "Що це таке гарне ми їмо?" — спитав Скі. "Суничний мус", — відповіла пані Вердюрен. "Але це ча-рів-но! Треба б відкоркувати шато-марго, шато-лафіт, портвейн". — "Не смішіть мене, адже ви цмулите тільйи воду", — сказала пані Вердюрен; удаючи, ніби її потішає ця гостева примха, вона потерпала душею від такого тринькання. "Але не на те, щоб пити, — відгукнувся Скі, — ми наповнимо наші келихи, а потім принесуть чудові персики, величезні брюньйони і покладуть отам, щоб на них грало сонце; це буде пишнота в дусі найкращого Веронезе". — "І обійдеться майже в стільки само", — муркнув Вердюрен. "Але заберіть ці сири, що в них за бридкий тон!"
— скривився Скі, намагаючись вихопити у Принципала тарілку, але той відборонив, граючи м'язами, свій ґрюєр. "Бачте, по Ельстірові я не плачу, — сказала мені пані Вердюрен. — Наш Скі
— митець зовсім іншого гарту! Ельстір — роботяга, який не відійде від мольберту, навіть як йому мольберт остобісіє. Це щирий учень, конкурсний бендюжник. А Скі може утнути, що заманеться. Ось побачите, за обідом візьме та й закурить". — "Признатися, мені невтямки, чому ви не схотіли приймати Ельстіра вкупі з дружиною, — зауважив Коттар, — він ще й досі учащав би до вас". — "Послухайте, пане професоре, говоріть та не забалакуйтеся. Я не запрошую сюди ледащиць", — відрізала пані Вердюрен. Свого часу вона чого тільки не робила, щоб вернути Ельстіра, і навіть з дружиною. А до його одруження намагалася їх посварити, говорила Ельстірові про кохану жінку, що та дурна, брудна, бахурна, що та злодіячка. Та пані Вердюрен так і не діп'яла свого. Ельстір порвав не з дружиною, а з салоном Вер-дюренів, і віншував себе, як навернені благословляють хворобу чи напасть, які відвернули їх від неправедного шляху й настановили на добрий розум. "Професор пречудовий, — тягла пані Вердюрен. — Скажіть навпростець, що моя вітальня — дім розпусти. Можна подумати, що вам невідомо, хто така пані Ельстір. Та я воліла б радше приймати у себе найпослідущу потіпаху! Ні, даруйте, таке лакомство не для мене. Зрештою, ось що я скажу панові: з мого боку панькатися з його дружиною було б глупст-вом, скоро ї)>іуж перестав іуіене,цікавити: він застарів, це вже не штука". —г"Яі?;Же це могло статися, він-бо чоловік такого розуму?" — сказав Коттар. "Ба ні, — заперечила пані Вердюрен. — Навіть у ту пору, коли він мав хист, бо хист цей лайдак мав, та ще й який! — розуму йому бракувало, і цим він дратував". Пані Вердюрен ухвалила такий суд про Ельстіра ще перед розривом з ним і перед тим, як вона розчарувалася в його малярстві. А все тому, що навіть коли Ельстір належав до їхнього гуртка, він іноді проводив цілі дні з якоюсь жінкою, яку пані Вердюрен чомусь вважала "дуриндою", а це, як на неї, не личило чоловікові розумному. "Ні! — ще раз промовила вона, прибравши безсторонньої міни. — Гадаю, вони — обоє рябоє. Бог свідок, більшої зануди, ніж вона, мені не траплялося; якби мені прийшлося провести дві години з нею, я б осатаніла. А кажуть, що вона йому здається дуже розумною. Бо нема куди правди діти: наш Тіш був завжди дурнісінький! Ви не уявляєте, які жінки морочили йому голову: то були такі дурні дурепи, які до нашого кланчика нізащо не вписалися б. А він писав їм листи, сперечався з ними — і це він, Ельстір!"Він мав також урочі риси, я це визнаю, ох, урочі, дивовижно урочі, і, звісно, дивовижно недоречні". (Бо пані Вердюрен була переконана, що люди справді знакомиті люблять химерува-ти. Думка сама з себе хибна, але є в ній якесь зерно. Звісно, "химери" нестерпні. Але неврівноваженість, яка виявляється не зразу, є наслідком опанування людського мозку дуже тонкими матеріями, до чого він загалом не пристосований. Отже, дивацтва чарівних людей дратують, але чарівних людей без дивацтв не буває. "Зараз я покажу вам Ельстірові квіти", — сказала мені пані Вердюрен, побачивши, як чоловік подає їй знак, що можна вставати з-за столу. І подала знов руку маркізові де Камбремеру. Вердюрен хотів перепросити пана де Шарлюса і виправдатися перед ним задля втіхи побалакати про тонкощі етикету з титулованою особою, яка оце опинилася нижче від тих, хто відводив їй місце, на яке вона, як вони думали, мала право. Але передусім він прагнув показати панові де Шарлюсу, що він, Вердюрен, цінує його високі душевні якості і не припускає, щоб пан де Шарлюс міг зважати на такі абищиці. "Даруйте, — почав він, — що я веду мову про такий дріб'язок, бо здогадуюся, що вас він не обходить. Таке випинають міщани, але іншим натурам, натурам художнім, людям особливого штибу — на це начхати. Адже я з перших слів, якими ми з вами перекинулися, зрозумів, що ви — особливого штибу". Пан де Шарлюс, сприйнявши Вердюренові слова криво, так і скинувся. Доктор накивував бровою, а Принципал лізе без сорома: це вже казна-що! "Не заперечуйте, любий пане, ви — особливого штибу, це ясно як день, — провадив Вердюрен.
— Зауважте, я не знаю, чи ви займаєтесь якимсь мистецтвом, але це не обов'язково.