Але віддаватися роздумам було ніколи. Головне, не здаватися здивованим. Я усміхнувся з міною людини, яка знає більше, ніж говорить. "Але ж це тільки краплина у житейському морі! Так, наприклад, сьогодні ввечері я дізнався у Вердюренів, що те, що ви мені розповідали про мадемуазель Вентейль..." Альбертина бликала на мене спідлоба з болісною гримасою, намагаючись вичитати в моїх очах, що я знаю. А знав я і збирався сказати про уподобання мадемуазель Вентейль, хоча насправді я довідався про нього не у Вердюренів, а колись у Монжувені. А що я зумисне ніколи не казав про це Альбертині, то міг удавати, ніби просвітився допіро цього вечора. І після всього пережитого мною в трамвайчику я відчув майже радість: адже той монжувенський спомин, хай би я і звертався до нього заднім числом, залишався безперечним доказом, ударом кийка для Альбертини. Принаймні цим разом мені вже не треба було "прикидатися, що я знаю" і "тягнути за язика" Альбертину: я таки знав, бачив у освітлене вікно в Монжувені. Даремно Альбертина запевняла, ніби її стосунки з мадемуазель Вентейль та її приятелькою були зовсім невинні; якби я присягнув (без брешу), що мені відомі звички цих жінок, чи ж могла б вона твердити, що, живучи з ними так близько, називаючи їх "моїми старшими сестричками", вона не наражалася на їхні перелещування, відмагання від яких загрожувало б розривом? Але я не встиг сказати правду. Альбертина, гадаючи (як у випадку з вигаданою бальбецькою подорожжю), що я знаю все чи то від мадемуазель Вентейль (якщо вона була у Вердюренів), чи то просто від пані Вердюрен, яка могла говорити про неї з мадемуазель Вентейль, Альбертина не допустила мене до слова і призналася мені в речах, прямо протилежних тому, що я припускав. Але це признання, доводячи, що Альбертина ніколи не переставала мені брехати, завдало мені, мабуть, ще більшого болю, тим паче, що, як допіро згадувалося, я більше не ревнував її до мадемуазель Вентейль. Отож, випереджаючи мене, Альбертина випалила: "Виходить, сьогодні ввечері вам стало відомо, що я брехала, твердячи, що мене майже виховала подруга мадемуазель Вентейль? Справді, я вам прибрехала. Але я відчувала, що так мало важу для вас, я бачила, як вас захоплює музика цього Вентейля, і по-дурному подумала, що зацікавлю вас собою, коли скажу, що одна з моїх колежанок – оце вже правда, присягаюсь! –дружить із приятелькою мадемуазель Вентейль, і вигадала, що знаю їх добре обох. Я відчувала, що вам набридла, що ви вважаєте мене за дурненьку; я гадала, що, признаючись у близькості з ними, я зможу переказати вам подробиці про Вентейлів доробок і виросту у ваших очах, що це нас ізблизить. Я брешу тільки з ніжних почуттів до вас. І треба ж було відбутися цьому нещасному вечорі у Вердюренів, аби ви докопалися до правди, та ще, може, зрештою й пересоленої! Закладаюся, що приятелька мадемуазель Вентейль сказала, що не знає мене. Вона бачила мене принаймні двічі у моєї колежанки. Природно, я не досить шиковна для людей таких славних. Вони воліють сказати, що не бачили мене зроду". Сердешна Альбертина! Мавши намір своєю заявою про те, що вони були з подругою мадемуазель Вентейль нерозлийвода, відтягти "розрив" і наблизити мене до себе, вона доскочила свого, як це часто трапляється, зовсім не завдяки тому, на що робила ставку. Те, що вона підкована в музиці ліпше, ніж я думав, анітрохи не перешкодило б мені порвати з нею тамтого вечора, у трамвайчику; натомість слова, мовлені з цією метою, одразу ж поєднали нас узами ще міцнішими, ніж неможливість розлуки. І все ж Альбертина дала хука, але не в оцінці можливого враження від цих слів, а в розумінні його причини, причина ж полягала не в тім, що я дізнався про її музичну культуру, а в тім, що я дізнався про її паскудство. Мене нагло зблизило з нею, ба більше – прикувало до неї, не очікування розкошів (чи то пак не розкошів – легкої втіхи, та й годі), а корчі болю.
Не випадало надто довго мовчати і цього разу – ще, чого доброго, подумає, ніби я здивований. Отож, зворушений її скромністю і ролею упослідженої в салоні Вердюренів, я сказав їй лагідно: "Ясочко моя! Я залюбки дав би вам кількасот франків, аби ви могли де завгодно удавати з себе шиковну даму й запросити куди хочете на багатий обід Вердюренів". Овва! В Альбертині жила не одна особа. Найтаємничіша, найпростіша, найжорстокіша об'явилася в її відповіді, яку вона мені дала з виразом нехоті і слів якої, сказати по правді, я гаразд не зрозумів – навіть слів початкових, бо вона урвала. Я відтворив їх уже трохи пізніше, коли відгадав її думку. Чують заднім числом, коли доходить сенс сказаного. "Красно дякую! – сказала вона. – Я б не дала і шага на це старе луб'я. Ліпше б ви мене бодай раз пустили, аби мене погріли..." Аж це її обличчя залилося рум'янцем, брови поповзли вгору й вона затулила вуста долонею, ніби запихала геть незрозумілі для мене слова назад. "Що ви сказали, Альбертино?" – "Нічого, просто я засинала". – "Хіба? Ви такі розтроюджені!" – "Я думала про обід у Вердюренів, це так гарно з вашого боку". – "Та ні, я про те, що ви оце сказали". Вона навела мені купу версій, але жодна не в'язалася з її і досі ще туманними словами, а з її урваною мовою та наглим рум'янцем і поготів. "Годі-бо, кохана, ви не це хотіли сказати, бо чого б вам ото затинатися?" – "Мені стало соромно за свою просьбу". – "Яку просьбу?" – "Влаштувати обід". – "Та ні, знов не те, який може бути між нами сором?" – "Якраз навпаки: не треба надуживати добротою тих, кого кохаєш. Присягаюсь, у цьому вся штука". З одного боку, я ніколи не сумнівався в Альбертининих присягах, а з другого – мене аж ніяк не задовольняли її пояснення. Я правив своєї: "Та ж наберіться, нарешті, духу й докажіть речення! Ви урвали на "гріти". – "Ох, ні, відчепіться!" – "Але чому?" – "Бо це непристойність, мені сором казати таке при вас. Не розумію, чого це мені стрелило; я навіть не розумію її значення, а почула її на вулиці, від якогось покидька. Вихопилося самохіть ні до ладу ні до прикладу. Це не стосується ні мене, ані когось іншого, просто я марила". Я відчував, що більше нічого з Альбертини вже не видобуду. Вона збрехала, коли оце присягалася, що її зупинив страх бути нетактовною; а тепер це вже сором, що вона ввернула якусь непристойність. Сором не сором, а що я почув ще одну брехню, то це вже напевно. Бо коли ми залишалися з Альбертиною удвох, то не було такої непристойности, не було таких грубих слів, яких би ми не проказували, жируючи. У кожному разі, наполягати зараз було марно. Але в моїй пам'яті застрягло слово "гріти". Альбертина часто вживала цього слова у всіляких зворотах: "Я собі місця не загріла", "Він грів останню надію", "Доведеться добре погріти чуба". Але вона це говорила при мені й анітрохи не соромлячись, і якщо нині мала на увазі щось на зразок цього, то чому затнулася? Чому так зашарілася, затулила рота, перебудувала всю репліку, а коли зауважила, що я почув слово "гріти", вигадала якісь гильгуси? Але по відмові від безплідного допиту, найкраще було прикидатися, що я вже про це не думаю. Згадавши, як Альбертина випікала мені очі, що я пішов до Принципалки, я промовив, як би виправдовуючись, украй незграбно, по-дурному: "Зрештою я був не від того, аби взяти вас на сьогоднішній вечір до Вердюренів". Це вийшло у мене аж надто неоковирно: якщо я цього хотів, то чому ж, не розлучаючись із нею, не зробив відповідної пропозиції? Розлючена моєю брехнею і роззухвалена моєю несміливістю, Альбертина відтяла: "Ви могли б мені це пропонувати тисячу років, і я однак не зголосилася б. Ці люди завше були налаштовані проти мене, робили мені все наперекір. У Бальбеку я зі шкури пнулася, догоджаючи пані Вердюрен, а вона так славно мені віддячилася! Покликала б вона мене до смертної постелі, і то б я не пішла. Є речі, яких годі подарувати. А з вашого боку це перше хамство щодо мене. Коли Франсуаза сказала, що ви пішли (з якою втіхою вона мені це заявила!), я б воліла дістати в лоба сокирою. Я намагалася і навзнаки не подавати, але ще зроду не зазнавала такої шваби!"
Поки Альбертина виголошувала свою філіппіку, в мені відбувалося в живому і творчому сні моєї підсвідомости йшли пошуки того, чого вона не доказала в урваному реченні: я заповзявся відгадати його кінець. У такому сні малюються подробиці, які нас хіба що черкнули, приспані руки хапаються за чарівного ключа, якого ми марно шукали досі, і ключ клацає. Зненацька, мов сніг на голову, на мене спало жорстоке, досі сховане в затінку слово: "пиптика". Це слово зринуло не зразу, як це буває, коли після тривалої байдужости до незвершеного спомину, силкуючись нишком спроквола розгорнути його, ви немовби притаковлюєтеся, приклеюєтеся до нього. Ні, опріч мого, звичного способу, згадувати, був, гадаю, ще один паралельний шлях пошуків: брати до уваги не лише Альбертинині слова, а й гнівний її погляд, коли я запропонував їй гроші на влаштування багатого обіду, цей погляд, що ніби промовляв: "Красно дякую! Витрачати гроші на нудні розваги, коли я безкоштовно можу робити те, що мене бавить!" Можливо, саме спомин про погляд і звелів мені змінити методу пошуків того, що лишилося недоказане. Досі мене гіпнотизувало останнє слово "погріти". Погріти що? Чай? Ні. Праску? Ні. Погріти, погріти, погріти. Аж це Альбертинин погляд і те, як пересмикнула вона плечима, коли я запропонував влаштувати обід, упритул наблизили мене до завершальних слів фрази. І раптом мені спало, що вона сказала не "погріти", а "погріти пиптика". Який жах! Ось чого вона воліла б. Подвійна ганьба! Бо навіть послідуща курва, яка згодна на це або ласа до цього, не вживає при мужчині, неспроможному опертися спокусі, такого огидного виразу. Вона відчула б, що це її принижує. Тільки в розмові з жінкою, якщо повійниця не цурається жінок, вона вимовляє це слово, аби перепросити за те, що допіро віддалася мужчині. Альбертина не лукавила, кажучи мені, що їй на сон збирається. Неуважна, імпульсивна, забувши про мою присутність, вона двигнула плечима й озвалася так, ніби говорила з однією із "таких жінок", можливо, з якоюсь із моїх "дівчат-квіток". 1, нагло схаменувшись, червоніючи з сорому, ковтаючи те, що мала сказати, охоплена розпачем, вона прикусила язика.