Але ви не думайте, сеньйоре, там багато білих, а дикунів майже не видно, вони живуть у лісі.
– А як ти потрапила до рук Хосефіно? – спитала Чунга. – Що ти знайшла в тому пройдисвітові?
– Хіба це так важливо, Чунго, – махнув рукою Молодий. – Кохання не розуміє доказів. Так само не любить запитань і не дає відповідей, як сказав один поет.
– Не лякайся, Дикунко, – засміялася Чунга. – Я питаю лише так, жартома. – Мене мало цікавить чуже життя.
– Що з вами, маестро? Чому ви так спохмурніли? – затурбувався Болас. – У вас молоко холоне.
– І в сеньйорити теж, – докинув Молодий. – Випийте його швидше, будь ласка. Може, ви хочете печива?
– Доки ти звертатимешся до дівок на "ви"? – спитав Болас. – Смішний ти, Молодий.
– Я з усіма жінками розмовляю однаково, – відповів Молодий. – Дівки чи черниці, яка різниця, я всіх їх поважаю.
– Тоді чому в твоїх піснях стільки на них нарікань? – зауважила Чунга. – Уїдливий з тебе композитор!
– Я їх не ображаю, а співаю їм правду, – сказав Молодий з легкою усмішкою, випускаючи останнє колечко диму, біле й бездоганне.
Дикунка встала, – сеньйоро, мені хочеться спати, я піду, дуже дякую за снідання, – але арфіст схопив її за руку, – зачекай, дівчино. Ти підеш до непереможного? На площу Меріно? Ми тебе підвеземо. Боласе, збігай по таксі, бо мені теж хочеться спати. Болас підвівся, вийшов на вулицю, і крізь двері, що зачинилися за ним, війнуло свіже повітря. Селище потопало в темряві. І Молодий: ви помітили, яке примхливе небо в П'юрі? Вчора на цю пору вже пекло сонце, пісок не падав, халупи біліли, мов свіжовимиті. А сьогодні ця клята ніч ніяк не хоче закінчитись, що було б, якби так залишилося назавжди? Молодий вказав рукою на прямокутничок неба, облямований вікном. Щодо мене, то я був би щасливий, але іншим це, мабуть, не сподобалося б. Чунга покрутила пальцем собі біля скроні: от іще, чим переймається, якийсь схибнутий. Вже шоста? – Дикунка схрестила ноги, сперлася ліктями на стіл. – У сельві світає набагато раніше, о цій порі всі вже на ногах. І арфіст: так, так, небо стає рожеве, зелене, блакитне, різнокольорове, – і Чунга: як це? – і Молодий: як це, маестро, ви знаєте сельву? Ні, просто уявляю її собі, зі мною таке буває; якщо лишилося трохи молока, я охоче б випив. Дикунка налила йому, підсолодила. Чунга недовірливо дивилася на арфіста, зараз у неї був злостивий вираз обличчя. Молодий закурив наступну цигарку і знову почав випускати з рота сизуваті колечка диму. Прозорі й легкі, вони пливли до чорного квадрата вікна, наздоганяючи одне одного на півдорозі, – на мене світло діє не так, як на інших людей, – з'єднувалися в маленькі хмаринки, – вони тішаться, коли світить сонце, смутнішають, коли западає ніч, – і нарешті танули, зникали, – а я, навпаки, вдень сповнений гіркоти і лише надвечір оживаю. Це тому, Молодий, – сказав дон Ансельмо, – що ми всі, і Чунгіта, і Болас, і я сам, а тепер ось і дівчина, стали опівнічниками, щось на зразок лисиць чи сов. Раптом грюкнули двері, і на порозі з'явився Болас, який підтримував Хосефіно, схопивши його за поперек, – погляньте, кого я зустрів, він стояв посеред дороги й балакав сам до себе.
– Але ж і набрався ти, Хосефіно, – сказала Чунга. – Ледь на ногах стоїш.
– Добрий день, хлопче, – привітався арфіст. – Ми вже думали, що ти за нею не прийдеш. Збиралися самі її завезти.
– Нема чого з ним балакати, маестро, – сказав Молодий. – Він уже готовий.
Дикунка й Болас допровадили його до столу, а Хосефіно: я не готовий, що за дурниці, нехай Чунгіта принесе нам пляшечку пива. Арфіст підвівся: хлопче, дякую за добрі наміри, але вже пізно і таксі чекає на нас. Хосефіно кривлявся, був у піднесеному настрої, горлав: ви тут усі закиснете, ха-ха, молоко п'єте, це добре для дітей. І Чунга: добре, до побачення, заберіть його. Вони вийшли на вулицю. Над казармами Грау вже прорізалася блакитна риска обрію, а в селищі час від часу з'являлися у вікнах заспані обличчя, чулося потріскування вогню в пічках, вітер доносив гіркі запахи. Вони перейшли через піски, – арфіста підтримували Болас та Молодий, а Хосефіно спирався на Дикунку, – і на дорозі всі сіли в таксі. Хосефіно сміявся: Дикунка ревнує мене, старий, каже, навіщо ти стільки п'єш, і де був, і з ким, висповідати мене хоче.
– Правильно, дівчино, – сказав арфіст. – Немає нічого гіршого від мангача, ніколи йому не вір.
– Що це таке? – вигукнув Хосефіно. – Ти що собі дозволяєш? Гей, що це таке? Ти її, друже, не мацай, бо проллється кров, друже. Ти що?
– Я нікого не мацаю, – сказав таксист. – Це не моя провина, що автомобіль тісний. Хіба я вас зачіпав, сеньйорито? Я роблю лише те, що мені належить і не шукаю собі пригод.
Хосефіно вибухнув сміхом, – жартів не розумієш, друже? Якщо тобі так кортить, то помацай, я дозволяю, – і таксист також засміявся, – я думав, сеньйоре, ви кажете серйозно. Хосефіно повернувся до музикантів, – сьогодні у Мавпи день народження, давайте відзначимо його всі разом. І Болас: маестро вже стомлений, він повинен відпочити. А Хосефіно: я дуже шкодую, страшенно шкодую, – він позіхнув і заплющив очі. Таксі проїхало повз собор, ліхтарі на Пласа де Армас вже згасли. Приземкуваті обриси тамариндів щільно оточували круглий павільйон з опуклим, мов парасолька, дахом, і Дикунка: не будь такий лихий, я ж тебе просила. І її зелені, великі, налякані очі шукали очей Хосефіно, а той простягнув руку зі скарлюченими пальцями, – так, я злий, кого завгодно з'їм живцем. Він затрясся від сміху, таксист подивився на нього краєчком ока. Машина їхала вулицею Ліми, поміж будинком "Ля індустрія" й залізною огорожею ратуші. І Хосефіно: ти не хочеш їхати туди, але Мавпі саме вчора виповнилося сто років, він чекає на нас, а брати Леон мої друзі, і я виконую всі їхні прохання.
– Не чіпляйся до дівчини, Хосефіно, – сказав арфіст. – Мабуть, вона дуже стомлена, дай їй спокій.
– Вона не хоче їхати до мене додому, арфісте, – пробурмотів Хосефіно. – Не хоче бачити непереможних. Каже, що соромиться. Зупинися, друже, ми тут вийдемо.
Таксі загальмувало. Вулиця Такна й площа Меріно тонули в темряві, але проспект Санчеса Серро освітлювали фари колони ваговозів, які їхали в бік Старого мосту. Хосефіно вистрибнув з таксі, Дикунка не рухалася. Він почав витягувати її з машини, вона пручалась, і арфіст: не сваріться так, не треба, – а Хосефіно: ви теж зайдіть, і таксист нехай зайде, адже Мавпа дуже старий, йому виповнилася тисяча років. Проте Болас звелів водієві, і той рушив. Зараз уже й проспект губився в темряві, а ваговози перетворилися на червоні вогники, які віддалялись у бік річки. Хосефіно засвистів, обійняв за плечі Дикунку, і вона спокійно пішла поруч з ним. Хосефіно відчинив двері; на кріслі, під маленьким бра, сидів Мавпа й хропів. Над порожніми пляшками, склянками та рештками їжі стелився тютюновий дим. Що, вже готові? – Хосефіно підстрибнув, – і це називається мангачі? З сусідньої кімнати долинув невиразний голос. Оце так, – крикнув Хосефіно, – Хосе вклався на моє ліжко, я його вб'ю. Мавпа трусонув головою, – хто, чорт забирай, готовий? – і посміхнувся, очі в нього заблищали, боже мій, кого я бачу. Він підвівся й пішов до Дикунки, – що за радість зустріти тебе, сестрице, – відсуваючи рукою стільці та відкидаючи ногою пляшки на підлозі, – я так хотів тебе знову побачити. А Хосефіно: ну, дотримав я слова чи не дотримав? Чим я гірший від мангачів? З розкритими обіймами, розчухраний, широко посміхаючись, Мавпа йшов зигзагами до Дикунки, – яка ж бо ти стала гарненька, сестрице, не бійся мене, ти повинна мене привітати, хіба ти не знаєш, що сьогодні мій день народження?
– Це правда, йому саме виповнилося мільйон років, – виголосив Хосефіно. – Годі видурюватися, Дикунко, поцілуй його.
Він безсило впав у крісло, схопив пляшку, підніс до рота, відпив. Раптом почувся ляпас, – ну й сестриця, ну й злюка, – Хосефіно засміявся, і Мавпа дістав ще ляпаса, – ну й злюка. Тепер Дикунка ходила з кутка в куток, Мавпа ходив за нею слідом, перекидаючи пляшки, що стояли на підлозі, а з сусідньої кімнати чувся голос Хосе: лише пити та гуляти… Хосефіно теж підспівував, зіщулившись у кріслі й випустивши пляшку з рук. Дикунка й Мавпа стояли в кутку, вона далі била його, – ну й сестриця, ну й злюка, зараз мені справді боляче, чому ти мене б'єш, краще поцілуй, – і вона також почала сміятись, дивлячись на блазнювання Мавпи, і навіть невидимий Хосе сміявся, – сестрице, гарна лялечко.