Ось чому я побивався б з розпачу, якби сьогоднішній розрив був би остаточним. Мене здивувало, чому молодик так зґедзився. В останній час він тримався з бароном як сеїд, як ленник, – бунтом і не пахло. Маю надію, що в кожному разі, навіть коли б (Dii omen avertant[99]) баронові вже не судилося повернутися на Набережну Конті, схизма на мене не пошириться. Ми обидва виграємо від такого, скажімо, обміну: я ділюся своїми скромними знаннями, а він – своїм досвідом. (Далі ми побачимо, що хоча пан де Шарлюс не спопелив професора своїм гнівом, його симпатія до університетника так упала, що він уже судив про нього без жадної поблажливосте.) І, присягаюся, обмін у нас із ним такий нерівний, коли барон відкриває мені те, чого його навчило життя, що я не можу погодитися з Сільвестром Боннаром, що сон, іменований життям, найкраще сниться в бібліотеці".
Ми підкотили до під'їзду. Я вибрався з авта і дав водієві адресу Брішо. З хідника видно було Альбертинине вікно, раніше завжди темне ввечері, коли вона не мешкала в мене; нині електричне світло зсередини, пасасте від планок жалюзі, смугувало його пройму рівнобіжними золотими пасмугами. Це ворожбитське кривуляччя, що було ясне для мене і малювало в супокійній моїй уяві точні й близькі образи, над якими за хвилю я мав обняти владу, було невидиме для Брішо, який зостався в авті майже сліпий; а якби він його й побачив, то, зрештою, не зрозумів би. Як і мої приятелі, що відвідували мене перед обідом, коли Альбертина верталася з прогулянки, професор теж і гадки не мав, що дівчина, вся до останку моя, чекає на мене у прилеглому до мого покої. Машина поїхала. Якусь хвилю я стояв сам на хіднику. Звичайно, ці ясні пруги, які я бачив знизу, здалися б комусь іншому чисто декоративними; а я надавав їм особливої дебелости, надійносте, кріпоти, бо я ними неабияк дорожив, я бачив за ними незримий для інших скарб, який я там приховав і який променів горизонтальними променями. Так, то був, мабуть, скарб, але скарб, ради заякого я зрікся вольниці, самоти, мислі. Якби нагорі не було Альбертини, ба навіть якби я прагнув лише зажити розкошів, я шукав би їх у незнайомих жінок, у чиє життя спробував би проникнути, шукав би як не в Венеції, то принаймні в якомусь закутку нічного Парижа. Але тепер, коли для мене надходила година милощів, вона означала для мене не подорож, не вихід із дому, а тільки повернення до себе. І повернення не на те, щоб віднайти самоту і щоб, залишивши інших, отих постачальників поживи для мого розуму зовкола, мусити шукати її принаймні в самому собі; а, навпаки, на те, аби бути не таким самотнім, як на вечорі у Вердюренів, опинившись удвох із особою, заради якої я відмовився від власної особистости і якій віддав її всю, позбавлений змоги бодай на секунду подумати про себе і навіть потреби думати про неї, позаяк ми будемо вже вкупі. Востаннє звівши очі на вікно покою, куди оце зайду, я ніби побачив, як за мною замикаються променисті ґратки, і мав таке відчуття, наче то не хто, як я, вічний тепер невільник, власноруч викував негнучке їхнє золоте пруття.
Альбертина ніколи не виявляла своїх підозр, що я її ревную, бо стромляю носа в кожну її справу. Тільки наша розмова про ревнощі, щоправда, вже давня, нібито доводила протилежне. Пригадую, гарного місячного вечора, на початку наших любощів, одного з перших днів, коли я проводжав її і коли я так само охоче покинув би її, щоб уганяти за іншими, я сказав їй: "Знаєте, я зголосився провести вас додому не з ревнощів; якщо ви маєте якісь плани, я тихенько собі піду". А вона відповіла: "О, я добре знаю, що ви не ревниві й що вам усе одно, але не маю жоднх планів, за винятком одного – бути з вами". Іншого разу, в Ла-Распельєр, де пан де Шарлюс, глянувши скрива на Мореля, почав примилятися до Альбертини, я поцікавився в неї: "Ну як, він дуже до вас залицявся?" І додав напівіронічно: "Я зазнав усіх мук ревнощів". Альбертина, послуговуючись мовою, властивою чи то вульгарному середовищу, звідки вона вийшла, чи то ще вульгарнішому, де оберталася, гукнула: "Та ви жартівник! Ви ж бо не ревнивий, я знаю, що ви не ревнивий. По-перше, ви мені самі сказали, а по-друге, це видно й так, от!" Відтоді ніщо в ній не показувало, що думка в неї змінилася; але в неї мало виникнути з цього приводу чимало нових ідей, які вона від мене приховувала, але які випадок міг викрити, бо того вечора, коли я, повернувшись, привів її до свого покою і сказав (із певною бентегою, хоча й сам не розумів, звідки вона в мене, адже я заявив Альбертині, що виходжу, тільки, мовляв, не знаю куди саме: може, до маркізи де Вільпарізіс, може, до маркізи де Камбремер; правда, Вердюренів, нічого гріха таїти, я таки не згадав): "Вгадайте, звідки я! Від Вердюренів!", не встиг я вимовити репліку, як Альбертина з перекривленим обличчям кинула мені у відповідь слова, які немовби рвалися з неї з нестримною силою: "Я про це здогадувалася!" – "Я не знав, що ви будете нудьгувати, коли я піду до Вердюренів". (Хоча вона нічого такого й не сказала, обличчя її було красномовніше за будь-які слова. Сказати по щирості, відкриваючи, де я був, я теж не сказав собі подумки, що це завдасть їй жалю. А проте перед вибухом її гніву, як перед подіями, що, завдяки своєрідному ясновидству навспак, постають перед нами як щось уже знане в минулому, я подумав, що нічого іншого й не сподівався.) "Жалю? Чхати мені на це! Мені воно бай-ду-жі-сінь-ко. Мадемуазель Вентейль там не було?" Не тямлячи себе, я зауважив: "Ви мені не сказали, що недавно з нею зустрічалися", щоб показати, що я знаю більше, ніж вона гадає. Вона подумала, ніби я витикаю їй замовчування зустрічі з пані Вердюрен (тоді як я мав на увазі мадемуазель Вентейль). "А хіба я з нею зустрічалася?" – спитала вона з таким виглядом, ніби зверталася до самої себе, напружуючи пам'ять, і воднораз до мене, ніби я мав їй це підказати; насправді ж вона запевне хотіла випитати, що мені відомо, а може, й вигадати час, аби сформулювати відповідь на таке дражливе запитання. Але мене куди менше обходила мадемуазель Вентейль, ніж острах, який мене вже навідував раніше, а, тепер поймав з усієї сили. Дорогою додому я гадав, що пані Вердюрен просто похвалялася приїздом мадемуазель Вентейль та її приятельки, отож почував себе спокійним. І тільки Альбертина своїм запитанням: "Мадемуазель Вентейль там не було?" – довела мені, що не помилявся попервах; але мене заспокоїла думка, що Альбертина, відмовившись іти до Вердюренів, пожертвувала задля мене мадемуазель Вентейль.
"Зрештою, – сказав я гнівливо, – ви багато чого від мене приховуєте, навіть такого, що дірки від бублика не варте... наприклад, це я кажу так, між іншим, ваша триденна подорож до Бальбека". Я додав: "між іншим" як доповнення до "дірки від бублика", аби в разі, якби Альбертина спитала: "А що ж неподобного в моїй подорожі до Бальбека?" – я міг їй відказати: "Вже не пригадую. Я так мало клопочуся, що мені розказують, що в голові в мене каша!" І справді, якщо я згадував про цю триденну поїздку з шофером до Бальбека, звідки з таким запізненням одержав поштівки, то говорив у повному розумінні навмання. Я навіть шкодував, що вибрав такий невдалий приклад; якщо вона тільки встигла обернутися туди й назад, то де їй було взяти часу на влаштування якогось більш-менш тривалого побачення зі своєю пасією. Проте з моїх слів Альбертина виснувала, що я знаю всю правду і тільки приховую її від неї; віднедавна вона була переконана, що я загадую стежити за нею в той чи інший спосіб, у кожному разі, як вона сказала тиждень тому Андре, "я поінформований про її життя краще за неї саму". Отож вона урвала мене зовсім не обов'язковим зізнанням, бо, зрештою, я ні про що не здогадувався. І це зізнання розчавило мене: такі великі "ножиці" були між правдою, яку спотворила брехтя, та уявленням, яке, повіривши в її брехні, закохана в брехтю людина створила собі про цю правду. Коли я сказав: "Ваша триденна поїздка до Бальбека, це я кажу так, між іншим", Альбертина перепинила мене, говорячи щонайприроднішим тоном: "Ви хочете сказати, що подорож до Бальбека липова? Авжеж! І для мене завжди було загадкою: чому ви вдавали, ніби в цю липу вірите? А тимчасом усе було дуже просто.
Шофер мав там свої справи. Він не смів вам про це сказати. Тоді я його пожаліла і вигадала поїздку до Бальбека. Що вдієш, така я вже вродилася! А потім на мою ж таки голову валяться усі ці історії! Він просто висадив мене в Отейлі, в моєї приятельки на вулиці Першопречистенській, і я три дні вмирала там з нудьги. Тепер ви бачите, що все це пусте, не варте дірки з бублика. Я вже почала гадати, що ви, може, все знаєте, коли побачила, як вас розвеселило тижневе запізнення поштівок.
Визнаю, що це було курям на сміх, краще було зовсім не посилати поштівок. Та не моя це провина. Я купила їх загодя і віддала шоферові, перш ніж він висадив мене в Отейлі, і що ж – цей лобур забув їх у кишені, замість послати у конверті бальбецькому другові, який мав пересилати їх вам. А я була певна, що вони вже дійшли. Щофер похопився аж через п'ять днів і, замість доповісти мені, мерщій їх, дурило, до Бальбека. Ох, і намилила ж я йому голову, коли він зізнався! Отакий жмуд! На віддяку за те, що я три дні сиділа, як у криміналі, аби він міг залагодити родинні справунки, цей цимбал змусив вас даремно хвилюватися! Я боялася вистромити носа в Отейлі, щоб мене, крий Боже, ніхто не побачив. Тільки разок і вийшла, та й то перебрана за чоловіка, так, більше з пустощів. На моє безголов'я, мабуть, я народилася у понеділок, перший, на кого я нахопилася, був цей жидик, ваш друг Блок. Але навряд, щоб ви дізналися від нього, що подорож до Бальбека відбулася лише в моїй голові, бо я ладна забожитися, що він мене не впізнав".
Я не знав, що сказати, розчавлений такою масою брехні й намагаючись не показати свій подив. Я вжахнувся, але бажання прогнати Альбертину не виникало. Зате страшенно хотілося плакати. Це бажання викликала не сама брехня і не крах усього, в що я вірив, вірив так свято, аж мені оце ввижалося, ніби я у зрівняному з землею місті, де не стоїть жодного будинку, де гола земля їжачиться лише грузами цегли, – на плач мені збиралося через те, що протягом трьох днів, поки вона нудилася у приятельки в Отейлі, їй ні разу не спала охота, чи хоча б думка, провести нишком день у мене або викликати мене телеграмою до Отейля.