Запитай, чи їй холодно, чи вона хоче вже повернутися назад, накрий її ноги курткою, нехай зіпреться на твоє плече. І знову зринає спогад, шалений галоп тієї ночі, раптове тремтіння її тіла. Встань, подивися, хто це мчить на конях в таку ранню годину? Чапіро, дон Еусебіо чи близнюки Темпле? Сховаймося, не рухайся, Тоньїто, не бійся, це два вершники. А вона, огорнута темрявою: хто, навіщо, як? І ти: проскакали неподалік від нас на диких конях, що за божевільні, погнали до річки, зараз повертаються, не бійся, маленька, а її схвильоване обличчя повертається то в один бік, то в другий, вуста тремтять, і нігті впинаються в твою руку, і ти чуєш уривчасте дихання, вловлюєш німе запитання, – чому, як? Тепер заспокой її, – я тобі поясню, Тоньїто, вони вже проїхали, і гнали так швидко, що я не бачив їхніх облич, – а вона, міцно притискаючись до нього, вдивляючись у темряву своїми невидющими очима, намагається зрозуміти, хто, чому, як. І ти: ну заспокойся, однаково, хто вони, що нам до того, дурненька. Вигадай щось, аби відвернути її увагу, – сховайся під ковдру, Тоньїто, накрийся, дозволь, я тебе накрию, он вони вже їдуть, їх дуже багато, якщо побачать нас, то вб'ють. Відчуй, як вона тремтить від страху, нехай вона пригорнеться до тебе, зіллється з тобою, а ти міцніше обійми її й скажи: я пожартував, маленька, ніхто не їде, поцілуй мене. Сьогодні не розмовляй, а лише відчувай її під своїм боком. Піски – це море, її постать – човен, який спокійно пливе, оминаючи мілини і зарості, не топчи її тінь. Закури цигарку, думай, що ти щасливий і що віддав би все на світі, аби лише знати, чи вона також щаслива. Розмовляй з нею, жартуй, скажи, що навчиш її курити, коли вона виросте, бо дівчатка не курять, і засмійся, і нехай вона теж засміється, – ну, посміхнися, Тоньїто, не будь весь час така серйозна, благаю тебе. І знову ця непевність, ця гіркота, що отруює життя, і ти: я знаю, тобі нудно сидіти під замком і слухати ті самі голоси, але постривай, тепер уже скоро, ми поїдемо до Ліми і в нас буде власний дім, і не потрібно буде ховатись, і я куплю тобі все, що забажаєш, Тоньїто. Спробуй ще зазнати того щасливого відчуття, – ти ніколи не гніваєшся, маленька, не будь такою, розгнівайся хоч раз, побий посуд, голосно поплач, – а перед очима знову відчужений вираз її обличчя, пульсуюча жилка на скроні, опущені повіки і вуста, які ніколи не викажуть її таємниці. У цих дівиць нічого не лишилося в житті, тільки спогади й сум, тому вони так піклуються про тебе, Тоньїто, приносять тобі солодощі, одягають, розчісують, їх просто важко впізнати, бо поміж собою вони постійно гризуться, а поруч з тобою стають такими послужливими, такими добрими. Як вони повели себе, коли ти з'явилася? Скажи їм: це я привів її, викрав, я кохаю її, вона житиме зі мною, ви повинні мені допомогти. І знову ти чуєш їхні збуджені голоси: обіцяємо, присягаємось, виправдаємо довір'я, яким ви нас обдарували. Послухай, як вони перешіптуються, подивися на їхні зворушені, зацікавлені, усміхнені обличчя, – хочемо піднятися у вежку, щоб побачити її, порозмовляти з нею. І знову перед тобою вона, а ти: всі тебе люблять. Тому, що ти молода? Тому, що не можеш говорити? Чи тому, що їм тебе шкода? І знову пригадується ніч: річка плине в темряві, у місті світло вже загасло, місяць ледве освітлює пустелю, паростки на полях, що темніють невиразними плямами, а вона поряд з тобою: водночас далека, безборонна. Поклич її, запитай: Тоньїто, чуєш мене? Що ти відчуваєш, чому ти так тягнеш мене за руку, ти злякалася піщаної зливи? Ходи сюди, Тоньїто, накрийся, це мине, думаєш, що пісок нас засипле, поховає живцем? Чому ти так тремтиш? Що відчуваєш? Тобі бракує повітря? Може, хочеш повернутися назад? Але ж я й тупий, це жахливо нічого не розуміти, моя маленька, не здогадуватися, що з тобою діється. І знову твоє серце немов пульсуюче джерело, з якого б'ють питання: яким ти уявляєш собі мене, якими – дівиць, і обличчя, і землю, по якій ти ходиш, звідки, на твою думку, долинають звуки, яка ти сама і що означають ті голоси? Ти думаєш, що всі такі, як і ти? Що ми чуємо слова, але не відповідаємо? Що хтось дає нам їсти, вкладає спати і допомагає підійматися сходами? Тоньїто, Тоньїто, що ти відчуваєш? Чи ти знаєш, що таке кохання? Чому ти цілуєш мене? Але, Ансельмо, не отруюй її своїм сумом, промовляй тихіше, лагідніше, скажи їй: мої відчуття це твої відчуття, я хочу страждати тоді, коли страждаєш ти. Добре, Тоньїто, годі про це, просто я рознервувався. Розкажи їй про місто, про бідну гальїнасерку, яка жаліється на свою хворобу, про клаповухого і про кошики, і про те, що кажуть люди у "Північній зірці", – всі запитують про тебе, шукають тебе, сушать собі голову над тим, що з тобою сталося, може, бідолашну вбили, може, її викрав якийсь приїжджий. Розкажи їй про різні чутки, брехні й плітки, що їх розпускають люди. Запитай її, чи пам'ятає вона про своє минуле? Чи хотіла б вернутися на площу? Засмагати на сонці біля павільйону? Чи сумує вона за гальїнасеркою, чи хотіла б зустрітися з нею? Візьмемо її з собою до Ліми? Але Тоньїта не може або не хоче чути, щось її від'єднує від тебе, турбує, і знову її рука починає тремтіти. Що з тобою? У тебе щось болить? Хочеш, щоб я погладив тебе? Зроби їй приємність, торкнися там, де вона показує, але не натискай надто міцно, проведи рукою по її животу десять разів, сто разів, – а, знаю, це в тебе після обіду, хочеш випорожнитися? Допоможи їй, нехай присяде, ти зробиш їй намет, розгорни ковдру в неї над головою, затули від сухого дощу, і її не сіктиме пісок. Однак усе марно, її щоки мокрі від сліз, і вона тремтить ще дужче, і її обличчя скривилося від страждання, а ти не можеш угадати, що з нею діється, – це жахливо, Тоньїто, чим я можу тобі допомогти? Візьми її на руки, біжи, цілуй її, – онде дім, уже близенько, випий трошки мате, – потім вклади в постіль, і завтра вона прокинеться здорова, і нехай не плаче, заради бога, нехай не плаче. Поклич Анхеліку Мерседес, щоб вилікувала її, і Анхеліка: мабуть, це розлад шлунку, хазяїне. А ти: гарячого чаю? Грілку? І вона: нічого страшного, не бійтеся так. А ти: крушини, ромашки? Анхеліка Мерседес гладила, масажувала те саме місце, а ти ніяк не міг зрозуміти, – що за дурень, що за дурень! І ось в пам'яті спливають радісні обличчя дівиць, запахи кремів, тальку і вазеліну, весела метушня й вереск, – хазяїн не розуміє, подумати тільки, оце невинний хлопчик. Дивись, як товпляться довкола неї, пестять її, розмовляють і хихотять. Нехай собі тішаться, покинь їх, зійди сходами вниз, відкоркуй пляшку, вмостись у кріслі, підійми тост за її здоров'я і, заплющивши очі, спробуй зрозуміти, що кажуть дівиці: два місяці щонайменше, а Метелик – три, а Світлячок – чотири. Хазяїне, коли в неї припинилися місячні? Відчуваючи, як від алкоголю ноги стають ватяними, як по жилах розливається заспокійливе тепло й зникає неспокій, подумки присором себе і скажи: я ніколи цього не рахував. Що мені було до цього? Хіба це так важливо, народиться воно завтра чи через вісім місяців? Головне, щоб Тоньїта була здоровою й веселою. Стань навколішки біля її ліжка, скажи собі: нічого страшного, цьому треба радіти, ти будеш пестити його, міняти пелюшки, а якщо народиться дівчинка, то нехай вона буде схожа на матір. І нехай завтра дівиці підуть до дона Еусебіо, куплять усе, що потрібно; напевне, служники сміятимуться, мовляв, хто це збирається народжувати і від кого? Якщо буде хлопчик, то я назву його Ансельмо. Піди в Гальїнасеру, пошукай теслів, нехай принесуть дошки, цвяхи та молотки, нехай зроблять маленьке ліжечко, а як почнуть розпитувать, то вигадай їм що-небудь. Тоньїто, Тоньїто, нехай в тебе будуть усілякі забаганки, стань такою як інші. Ти можеш його намацати? Воно вже ворушиться? І спитай себе: добре чи погано, що все це було, чи таким має бути життя і що б трапилось, якби з нею, якби з тобою і з нею, не сталося цього? А може, це був просто сон? І, зробивши останнє зусилля, знову спитай себе: чи змирився ти з долею? Чому ти призвичаївся до думки про свою смерть? Тому, що ти старий, чи тому, що Тоньїта померла?
– Чекатимеш на нього? – звернулася Чунга до Дикунки. – Може, він зараз з іншою жінкою.
– Хто це? – Арфіст утупився своїми вицвілими очима в бік сходів. – Сандра?
– Ні, маестро, – озвався Болас. – Це новенька.
– Він повинен був прийти до мене, сеньйоре, але, мабуть, забув, – сказала Дикунка. – Ну, то я піду.
– Спочатку поснідай, дівчино, – запропонував арфіст. – Чунгіто, запроси її.
– Так, звичайно, принеси собі чашку, – мовила Чунга. – У чайнику гаряче молоко.
Музиканти їли за столом біля бару при світлі бузкової лампочки, єдиної, яка ще світилася. Дикунка сіла між Боласом і Молодим Алехандро, – досі тебе не було чутно, ти дуже мовчазна, чи в твоїх краях усі жінки такі? Крізь вікно невиразно вимальовувалися хижки передмістя, оповитого темрявою, а нагорі підморгували три бліді зірочки. Ні, сеньйори, вони тріскотять, мов папуги. І арфіст, гризучи окраєць хліба: які ще папуги? А вона: так, в наших краях є такі пташки. І він, перестаючи жувати: тобто, дівчино, ти народилася не в П'юрі? Ні, сеньйоре, дуже далеко звідси, в сельві. Я не знаю, в якому саме місці, але завжди жила в Санта-Марія де Ньєві. Це маленьке містечко, сеньйоре, без автомобілів, великих будинків і кінотеатрів. Арфіст здивовано підняв голову: сельва, папуги? – і раптом швидко одяг окуляри, – дівчино, я вже забув, що все це існує на світі. Біля якої річки стоїть Санта-Марія де Ньєва? Близько чи далеко від Ікітоса? Сельва, як цікаво. Однакові кільця диму, які щохвилини випливали з вуст Молодого, розросталися, втрачали форму й танули під стелею. Я дуже хотів би побувати в Амазонії, послухати музику дикунів. Вона не схожа на креольську, авжеж? Зовсім не схожа, сеньйоре, тамтешні люди мало співають, а їхні пісні не такі веселі, як марінера чи вальс, швидше сумні й дивно звучать. І Молодий: я дуже люблю сумну музику. А які слова у цих піснях, дуже поетичні? Ви ж розумієте їхню мову, так? І Дикунка: ні, я не розумію мови, – вона затнулася й опустила очі, – дикунів, знаю деякі слівця, бо часто чула їх, от і запам'ятала.