"Я гадав, — мовив він, — що як ви затрималися в Ґренкурі, то вам трапилася якась перипатетичка". — "Цитьте, ще дружина почує! — гукнув Коттар. — Мій шінка ревнивий". — "Ох, цей Брішо! — озвався Скі — сороміцький жарт Брішо викликав у нього шаблонні веселощі. — Він непоправний. — Тим часом Скі не мав ніяких підстав вважати Брішо за шалапута. І доповнюючи сказаний ним загальник відповідним жестом, він прикинувся, що не може опертися хіті ущипнути Брішо за ногу. — Яким був цей гультяй, таким і зостався, — тягнув Скі і, забувши про те, якого сумного й кумедного сенсу надає його словам майже цілковита сліпота професорова, додав: — Завжди оком накидає на жінок". — "Що то спіткати вченого! — озвався маркіз де Камбремер. — П'ятнадцять років полюю в лісі Сорочий Брід і зроду не задумувався над тим, звідки ця назва". Маркіза де Камбремер гостро бликну-ла на мужа; їй було прикро, що він принижує себе перед Брішо. Ще більше дратувало її те, що на кожен звичайний вислів, якого вживав Канкан, Коттар, обізнаний з міццю й кволістю цих виразів, бо він їх старанно вивчав, доводив маркізові, який капітулював безрадно, що вони безглузді: "Чому: дурний як ступа? Чи ви гадаєте, що на світі нічого немає дурнішого за ступу? Ви кажете: повторювати сто разів одне й те саме. Чому, власне, сто? Чому: брати ноги на плечі? Чому: вісімнадцятий туман? Чому: ні в тин, ні в ворота?" Тоді Брішо виступав ув обороні маркіза де Камбремера, витлумачуючи походження кожного звороту. Тим часом маркіза де Камбремер була заклопотана переважно розглядом змін, проведених Вердюренами в Ла-Рас-пельєр; деякі їй хотілося критикувати, а деякі або, може, навіть ті, які вона критикувала, провести і в Фетерні. "Я ніяк не можу пригадати: що це за люстра, он та, що геть перехнябилась? Мою стару Распсльєр не впізнати, — додала вона нецеремонно-аристократичним тоном, немовби говорила про служника, бажаючи не підкреслити його вік, а тільки сказати, що він, коли вона народилася, уже тут служив. А що говорила вона трохи з-письменська, то додавала впівголоса: — Мені все-таки здається, що якби я мешкала в чужому домі, то не посміла б зривати все з підмурків". "Шкода, що ви не приїхали з нами, — сказала пані Вер-дюрен панові де Шарлюсу й Морелю, сподіваючись, що барон пристане до "вірних" і держатиметься правила приїжджати сюди одним потягом. — Ви певні, Шошот, що в Сорочому Броді бродять сороки? — спитала вона, аби показати, що господиня відкритого дому бере участь у всіх розмовах заразом. "Розкажіть же мені про цього скрипаля, — попросила мене маркіза де Кам-бремер, — він мене цікавить; я кохаюся в музиці, і мені здається, що я чула про нього, просвітіть мене. — Вона довідалася, що Морель прибув сюди з паном де Шарлюсом, і хотіла, запросивши одного, постаратися зблизитися і з другим. Але, щоб я про це не здогадався, додала: — Брішо мене теж цікавить". Маркіза де Камбремер 15ула дуже освічена, але так само, як деякі жінки, схильні до огрядности, мало їдять, цілий день бавлять на ногах, а проте гладшають на очах, вона, хоча й осягала, надто живучи в Фетерні, найезотеричнішу філософію і кохалася в найскладнішій музиці, одначе жертвувала своїми захопленнями задля інтриг, які плела з метою "розцуратися" з деякими приятелями її молодости, вихідцями з буржуазних родин, і зійтися ближче з тією частиною товариства, яке їй спершу здавалося товариством вельможного чоловікового роду, але яке, як вона переконалася згодом, було і куди вище від того роду, і куди далі від нього. Лейбніц, філософ для неї не дуже сучасний, сказав, що шлях від розуму до серця неблизький. Маркізі де Камбремер, як і її братові, було несила подолати цей шлях. Вона кидала на якийсь час Стюарта Мілля тільки на те, щоб прочитати Лашальє, і що менше вірила в реальність зовнішнього світу, то завзятіше силкувалася встигнути до судної дошки здобути собі в ньому почесніше місце. Вона любила штуку реалістичну; як на неї, на світі не було такої речі, яка була б надто дрібна, щоб правити за модель малярові чи письменникові. Від картини чи повісті зі світського життя їй ставало тоскно; толстовський мужик, селюк Мілле були тим соціальним кресом, який митцеві вона не дозволяла переступити. Але вийти за межі своїх особистих взаємин і піднестися аж до знайомства з дукинями — така була мета її поривань, і те духовне життя, яким вона жила, тішачись великими творами мистецтва, не могло збороти природженого і вибуялого в ній згубного снобізму. Зрештою цей снобізм вилікував її від скнарости й чужолозтва, помітних у ній замолоду, — так особливі й тривалі патологічні стани, очевидно, правлять за імунітет від інших хвороб. Слухаючи маркізу де Камбремер, я не міг не віддати належне рафінованим тонкощам-її виразів, хоча й не зазнавав від них жодної втіхи. Таких зворотів уживають нині всі особи, досягаючи певного інтелектуального рівня, отож-бо, будь-який із цих висловів, подібно до відтинку обводу кола, дає змогу зразу окреслити весь обвід, з'ясувати, де пролягає його крива. Ось чому жінки, що їх уживають, наганяють на мене нудьгу, як щось мені вже знайоме, але це не заважає іншим бачити їх жінками незвичайними і, саджаючи мене обік них за стіл, мені говорять про них як про істот чарівливих, незрівнянних. "Вам, певне, відомо, пані, що назви багатьох лісових урочищ пов'язані з тваринами, які їх населяють. Обік лісу Сорочий Брід є ліс Ко-ролевин Хвіст". — "Мені невідомо, який у королеви хвіст, — мабуть, шлейф. Принаймні говорити так про королев не гоже". — "Ось, Шошот, маєте! — вскочила у слово пані Вердюрен. — Ну, а доїхали ви гаразд?" — "Хіба що в потязі з нами їхали якісь темні людці. Проте дозвольте мені заперечити маркізові де Камбремер; з походженням назв треба бути обережнішим: у давнину тут була осада Коров'ячий Хвіст, а з часом вона перетворилася на Королевин Хвіст. А писати слід усе-таки Коров'ячий". "А це, мабуть, смакота", — показуючи на рибу, сказав пані Вердюрен маркіз де Камбремер. Він гадав, що такими компліментами він віддячується за обід і виконує борг увічливости. "Кликати їх не варто, — часто мовив він дружині про своїх знайомих. — Вони були щасливі бачити нас у себе. То вони мені дякували". "Мушу вам сказати, що я багато років проходжу повз Коров'ячий Хвіст, але корів там не більше, ніж деінде. Маркіза де Камбремер запрошувала сюди панотця з тієї парафії, де в неї багаті дібра, — у нього, мабуть, такий напрямок думок, як у вас. Він написав цілу розвідку". — "Авжеж! Я прочитав її запоєм", — лицемірно сказав Брішо. Цим вигуком він непрямо підхлібив честолюбству маркіза де Камбремера, і той зайшовся довгим сміхом. "Ха! ха! автор цієї, сказати б, географії абощо, цього лексикону довго розправляє про назви однієї місцевосте, яка, власне, належала нам і називається Ужиний Міст. Звісно, проти цієї палати ума я — кругом невіглас, проте панотець був на Ужиному Мості всього лишень один разочок, а я — тисячу разів, і хай мене лихо порве, якщо я там бачив одну з цих мерзотних гадюк, саме мерзотних, хоча наш славний Лафонтен їх вихваляє". (З двох байок, які він знав, одна називається "Людина і Вуж"). — "Ви не могли бачити там вужів, а отже, й не бачили, — сказав Брішо. — Але, звісно, автор, про якого ви згадуєте, знає дуже добре свій предмет, його розвідка непересічна". — "Ще б пак! — підхопила маркіза де Камбремер. — Його книга, це, без бреши, справжня праця бенедиктина". — "Певне, він заглядав до давніх пергаменів (я маю на увазі бенефіції та списки парафій у кожній діоцезії), і це дало йому змогу з'ясувати імена світських заступників та жертводавців. Проте є й інші джерела. Один мій найу-ченіший приятель черпав з них. І він відкрив, що там це місце називається не Ужиний, а Жаб'ячий Міст. Тоді вчений удався до ще давезніших, латинських джерел, і що ж виявилось? Міст, де, як гадає наш приятель, повно вужів, у давнину іменувався просто Рот сиі арегИ — Закритий Міст, тобто його відкривали лише за неабияке мостове". — "От ви сказали: Жаб'ячий. А я в товаристві таких учених людей сам собі здаюся жабою перед ае-ропагом (він натякав на ще знану йому одну байку)", — сказав Канкан; він часто з заметливим реготом наводив цей жарт, завдяки чому, як йому уявлялося, він, людина скромна, признавався до невігластва і водночас хизувався своєю очитаністю. Коттар, блокований мовчанкою пана де Шарлюса і пробуючи продертися ще десь, звернувся до мене і поставив мені одне з тих питань, які, б'ючи його хворих туди, куди треба, і входячи без свердла в їхнє тіло, вражали їх і завдяки яким, коли вони хибили, він мав змогу підправляти теорії і поширювати свій кругогляд. "У вас бувають напади ядухи; так ось, ви опиняєтеся на височенькому місці, як от, де ми з вами тепер, ви помічаєте, що вам стає важко дихати?"
— спитав він, певний, що всі зачудовано ахнуть або ж що він поповнить свої знання. Почувши докторове запитання, маркіз де Камбремер посміхнувся. "Не можу вам передати, який я радий, що у вас буває ядуха!" — гукнув він він мені через стіл. Він не хотів цим сказати, що це його розвеселяє, хоча він таки розвеселився. Бо цей славний муж, чуючи про чуже лихо, завжди зазнавав утішного почуття і корчився зо сміху, хоча^ці веселощі одразу змінювалися в його доброму серці жалем. Його репліка мала інший сенс, і це пояснили його наступні слова. "Радий, — сказав він, — бо і в моєї сестри бувають напади ядухи". Власне, це його зацікавило так само, як коли б він почув від мене, що хтось, хто буває в його домі, приятелює зі мною. "Світ тісний" — така була його думка, яку я читав на його усміхненій тварі, коли Коттар заговорив зі мною про ядуху. І після цього обіду ядуха стала для нас ніби спільним знайомим, про якого маркіз де Камбремер не забував розпитувати мене, хоч би на те, щоб переказати все сестрі.
Відповідаючи на питання його дружини про Мореля, я думав про свою розмову, яку мав з матір'ю в пообіддя. Не відраджуючи мене їхати до Вердюренів (оскільки це могло мене розважити), мати нагадувала мені, що їхнє товариство не сподобалося б моєму дідові, який неодмінно гукнув би: "Стережись!" — і додала: "Слухай, голова Турей і його дружина казали мені, що снідали з пані Бонтан.