На цьому жалобному ложі смерть, наче середньовічний різьбар, поклала її в подобі молодої дівчини.
Розділ другий
Альбертинина візита. — Перспектива вигідної партії для кількох друзів Сен-Лу. —Дух Ґермантів ув очах принцеси Пермської. —Химерна візита до барона де Шарлюса. —Його поводження стає дедалі загадковіше. —Червоні черевички дукині.
Хоча це діялося звичайної осінньої неділі, я цього дня відчував себе відродженим, життя кликало мене кудись, бо вранці, потому як довго стояло на годині, упав холодний туман, а розвіявся він аж десь опівдні. Отож зміни погоди досить, щоб перетворити світ і нас самих. Раніше, коли у коминкові завивав вітер, я дослухався, як він стукає в затулу, з не меншим хвилюванням, ніж коли б, подібно до славетних ударів смичка, що ними починається"Симфонія до мінор", то був невблаганний поклик таємничої долі. Будь-яка зміна у природі перетворює і нас, гармонізуючи з новим ликом світу наші прагнення, пробуджені ним. Як я продер очі, туман перекинув мене з істоти відцентрової, якою ми буваємо, коли сонячно, у скоцюрблену людину, яка мріє про коминок і про поділене з кимось ложе, у мерзлякуватого Адама, що шукає якоїсь доматорки Єви.
Між сірим і лагідним кольором вранішніх піль та смаком чашки шоколаду я розташував усю одрубність фізичного, розумового й духовного життя, привезеного з собою десь рік тому до Донсьє-ра, життя скріпленого, як печаттю, довгастим лисим пагорбом, завжди присутнім переді мною, навіть коли був невидимий, і зітканого з безлічі утіх, які так розминалися з усіма іншими і про які розповісти друзям було годі, бо сама візерунчаста тканина вражень, які інструментували їх, давала мені про них, і то завиграшки, точніше уявлення, ніж ті події, про які я міг би розповісти. Завдяки цьому новий світ, куди занурив мене туман, був світом мені знайомим (що увірогіднювало його ще більше) і лише на якийсь час забутим (що повертало йому всю його свіжість). Я міг роздивлятися картини туману, підказані мені пам'яттю, скажімо: "Ранок у Донсьєрі", або мого першого дня, проведеного в касарні, або — іншим разом — у поблизькому замку, куди Сен-Лу привіз мене на цілу добу: на світанку, перш ніж знов прилягти, я розпинав фіранки, і мені було видно з вікна казарми — кавалериста, а з вікна замку (на вузесенькій пасмузі між ставом і лісом, потонулим в одностайній і плинній м'якості мли) — візничого, що чистив збрую, як буває видно поодинокі, ледве помітні для ока, змушеного пристосовуватися до таємничої розмитосте смерку, фігури, що проступають на стертій фресці.
Сьогодні я розглядав ці спогади, не встаючи з ліжка, бо надумав поніжитися, поки, користаючи з відсутносте батьків, які вирушили на кілька днів до Комбре, я виберуся ввечері до маркізи де Вільпарізіс подивитися домашню виставу. Після їхнього повернення я навряд щоб зміг піти до маркізи. Моя мати з таким пієтетом шанувала бабусину пам'ять, що визнавала тільки добровільні й щирі ознаки жалю; піти до маркізи вона мені б не боронила, але зганила б мене. А ось якби я написав їй у Комбре і попросив поради, то не дістав би у відповідь журливих рядків: "Як хочеш, ти вже дорослий, сам знаєш, як поводитися", — навпаки: вона дорікала б собі, що покинула мене в Парижі самого, і, міряючи мою гризоту своєю гризотою, побажала б, щоб я розважився (хоча собі цього не дозволила б), та ще й умовила б себе, що бабуся, яка дбала передусім про моє здоров'я і моє самопочуття, неодмінно послала б мене розважитися.
Зранку затоплено новий водяний калорифер. Його неприємний, якийсь гикливий звук не мав жодного зв'язку з моїми донсьєрськими спогадами. А проте його теперішній тривалий контакт у мені з тими спогадами зріднив його з ними — і то так, що нині щоразу, коли я, (трошки) відзвичаївшись від центрального опалення, знов чую його шум, ці спогади оживають.
У домі була тільки Франсуаза. Мла розвіялася. Сірий день, спливаючи якоюсь мжичкою, усе снував прозорі сітки, і, попа-даючи в них, недільні погуляльники наче сріблилися. Я кинув на землю "Фігаро", по який після того, як надіслав туди статтю, так і не оприлюднену, сумлінно посилав щодня; сонце ніяк не показувалося, але густота світла свідчила, що це ще середина дня. Тюлеві фіранки на вікні, млисті, тендітні, якими вони не бувають в ясні дні, здавалися поєднанням якоїсь ніжносте й крихкосте, до пари паралелі між крильцями бабок та венецьким шклом. Цієї неділі самота дошкуляла мені надто гостро, бо вранці я послав листа до панни де Стермар'ї. Матір Робера де Сен-Лу, хоч і довго билася, але доп'яла свого, син порвав зі своєю коханкою, і його послано до Марокко, аби він геть забув ту, кого розлюбив, а вчора прийшов до мене його лист, де він попереджав мене про свій скорий приїзд на короткий час до Франції. До Парижа він ступить тільки одною ногою і зараз же майне назад (очевидячки, його родичі боялися, щоб він не вернув до Рахилі), ось чому він хотів довести до мого відома — на доказ того, що думає про мене — факт своєї зустрічі в Танжері з панною чи, власне, з пані де Стермар'єю, бо вона взяла шлюб, а через три місяці розлучилася. Згадавши те, що я говорив йому в Бальбеку, Сен-Лу попросив у молодої жінки, щоб вона зустрілася зі мною. Вона відповіла, що залюбки пообідає зі мною, коли дорогою до своєї Бретані зупиниться в Парижі. Робер радив мені хутчій зв'язатися з пані де Стермар'єю, бо вона, певно, вже приїхала.
Роберів лист не здивував мене, хоча я згубив його з очей відтоді, як він під час бабусиної хвороби звинуватив мене у підступності й зраді. Я одразу тоді збагнув, що сподіялося. Рахилі подобалося підсичувати його ревнощі — та й до мене вона мала жаль — і вона вбила Роберові в голову, що я зазіхав на неї за його відсутносте. Певне, він вірив би в це й далі, але розлюбив її, і нині його зовсім не обходило, казала вона тоді правду чи брехала: головне, аби тривала наша приязнь. Одного разу я спробував йому нагадати про його досаду на мене, а він відповів мені лише лагідною й щирою усмішкою, наче перепрошуючи, і завів мову про інше. А проте згодом він іноді бачився в Парижі з Рахиллю. Навряд щоб усі ті, хто відігравав велику ролю в нашому житті, випадали з нього нагло й остаточно. Вряди-годи вони знову з'являються в нашому житті (дехто навіть вірить, що любов не іржавіє), а потім кануть уже в Лету. Розрив з Рахиллю Робер переживав недовго — його заспокоювали і втішали ненастанні грошові просьби недавньої коханки. Ревнощі, цей дальший тяг любови, серед інших форм уяви річ далеко не найбуйніша. Аби напхом напхати валізу, досить узяти з собою в дорогу три-чотири образи, які, зрештою, ще й десь із неї витрясуться (лілеї та анемони Понте-Веккйо, перську церкву в тумані тощо). Коли ми одкидаємося від коханки, нам хотілося б — поки все ще впам'ятку — аби вона не пішла на утримання до тих трьох або чотирьох багачів, яких ми собі уявляємо, себто, до яких ревнуємо: до тих, кого ми собі не уявляємо, нам байдужісінько. А проте часті грошові просьби покинутої полюбовниці не дають нам цілковитого уявлення про її життя, як не дала б нам повного уявлення про її нездужання температурна крива. Але температурна крива принаймні свідчила б про те, що вона нездужає, а грошові просьби наводять на здогад (щоправда, туманний), що та, кого ми покинули чи хто нас покинула, поневіряється без грошовитого ласкавця. Кожна її просьба тішить ревнивця, бо полегшує його катуші, і він негайно посилає їй гроші, бо йому хочеться, аби вона мала все, окрім коханців (одного з тих трьох, яких ми собі уявляємо), і так, поки ми не оговтаємося і вже безболісно не вислухаємо, хто ж наш наступник. Часом Рахиль являлася пізньої доби до свого давнього дружка і просила дозволу поспати на одному ліжкові. Робер радів великою радістю, бо це нагадувало йому, як вони все ж колись близько інтимували. Він це відчував бодай у тім, що навіть коли вві сні розлягався на все ліжко, вона любісінько собі дрімала на краєчку. Йому було розумно, що спати поряд з ним їй зручніше, ніж десь-інде, що коли вона лежить побіля нього — навіть у готелі — їй здається, ніби вона в знайомій, на-сидженій оселі, де ліпше спиться. Він відчував, що його плечі, ноги та й усе його тіло — навіть як він крутився від безсоння чи докучливих дум — для неї такі звичні, що не можуть їй завадити, ба їй ще й якось спокійніше від їхнього сусідства.
Але треба нам відступити назад. Надісланий мені з Марокко Роберів лист схвилював мене тим паче, що я прочитав між рядками те, чого він не посмів написати прямо. "Ти без ніякого можеш запросити її до окремого кабінету. Це знадлива жінка потульної вдачі, ви добре порозумієтеся між собою, на вас чекає чудовий вечір". Моя рідня мала повернутися наприкінці тижня, в суботу або в неділю, після чого я мусив би обідати лише вдома, отож-бо я написав до пані де Стерм&р'ї, пропонуючи їй до вибору будь-який день аж до п'ятниці. Мені переказали, що відповідь я одержу ще цього вечора, десь о восьмій. Час не повз би для мене так повільно, якби в пообіддя мене виручив чийсь прихід. Коли години сповиваються балачками, їх уже не лічать, їх навіть не видно, вони зникають, аж поки багато пізніше від тої миті, як час нам умкнувся, він знову постане перед нашою увагою, меткий і оманливий. А як ми самі, — наша тривога, посуваючи до нас іще відлеглу і все очікувану мить з частотою й одностайністю цокання годинника, ділить чи, власне, помножує години на кількість хвилин, яких би ми не рахували, якби сиділи з приятелями. І зіставляючи пообіддя, яке я мав відбути сам-один, зіставляючи його в постійних напливах мого жадання з палючою розкішшю, якої я зазнаватиму — на жаль, лише кілька днів — у товаристві пані де Стермар'ї, я відчував усю його, пообіддя, меланхолію й пустку.
Вряди-годи в коридорі гуркотів, піднімаючись, ліфт, потім чувся інший стук, не той, якого я чекав, не стук зупинки на моєму поверсі, а зовсім до нього не подібний, супутній рухові до верхніх поверхів, знак у час, коли я ждав гостя, що ліфт проїздить мимо, і це було так часто, що й через багато років, навіть як мені не хотілося бачити нікого, цей самий стук болів мені, бо рокував мене на самоту.