Даруйте: шитися в доброчинці всього людства я не маю охоти. Жадної філантропії! Можна було б просто сказати, що йому це відписала княгиня Щербатова". – "Та чи ж він повірить? У справі заповіту вона радилася з Коттаром". – "Зрештою, можна б утаємничити й Коттара, він звик зберігати професійні таємниці, гребе гроші лопатою, йому не треба сунути куку в руку. Може, він сам зголоситься сказати Саньєтові, що княгиня обрала його за посередника. Тоді ми зостанемося за лаштунками. Це вбереже нас від дурних сцен удячности, виливань чуттів, тирад". Тут Вердюрен додав якесь чудне слівце – десь-найпевніш на означення зворушливих сцен і тирад, яких обоє хотіли уникнути. Але мені його переказали спотвореним, бо воно було нефранцузьке, один із тих хатніх виразів, заведених в окремих родинах на означення певних речей, надто речей дражливих, либонь, для того, щоб зацікавлені особи не дошолопали, про що йдеться. Ці вирази зазвичай є пережитками минувшини тієї чи іншої родини.
У жидівській родині, скажімо, це – ритуальний термін, уживаний у новому значенні; може, єдине гебрейське слово, яке зовсім винародовлена сім'я ще знає. У родині питомо провінційній – відламок місцевого патуа, хоча родина не тільки вже не говорить цим патуа, а навіть не розуміє його. У франкомовній сім'ї, прибулій із Південної Америки і франкомовній – якесь еспанське слово. У наступному поколінні це слово збережеться лише як спогад дитинства. Нам пригадується, що при столі батько-матір проказували його, аби челяді було невгадно, що йдеться про неї, але діти так і не знають, що саме означало те слово, не знають, яке воно: еспанське, гебрейське, німецьке чи місцеве і чи належить воно взагалі до якоїсь мови, а чи це просто власне ім'я або штучно коване слово. Сумнів можна розмаяти лише тоді, коли ще живе дід у перших, старий кузен, який мав послуговуватися тим самим словом. Я жодного кревняка Вердюренів не знав, то й не міг точно відтворити цього слова. Одне певне: воно не могло не викликати усміху на обличчі пані Вердюрен, бо вживання цієї "кишенькової" мови, мови особистішої, таємнішої, ніж мова звичайна, дає тим, хто нею послуговується, якесь егоїстичне почуття, не позбавлене утіхи. Тільки-но хвилина веселощів минула, пані Вердюрен спитала мужа: "А як Коттар пробовкається?" – "Не иробовкається". Коттар пробовкався – принаймні мені, бо саме від нього я дізнався про цей факт за кілька років після похорону Саньєта. Я пошкодував, що не знав про це раніше. Насамперед це швидше навело б мене на думку, що ніколи не треба осуджувати людей, ніколи не треба судити про них за згадкою про якусь їхню підлоту, адже нам не дано знати, що вони можуть постановити в душі ув інші хвилини і яке добро вчинити. Тут нам недовго помилитися навіть у межах, у яких ми зважимося робити прогнози. Безперечно, лихе насіння, яке здалося нам природженим, ще дасть про себе знати. Проте душа куди багатша, ніж ми гадаємо, в ній посіяне ще й інше насіння, і воно дасть про себе знати і в тих, хто засліпив нам очі своїм лихим учинком. А крім того, в більш особистому плані, заява Коттара, якби він зробив її раніше, не могла б не вплинути на мене. Змінюючи мій суд про пана Вердюрена (у моїх очах тоді просто лютого звіра), вона розвіяла б мої підозри щодо ролі, яку Вердюрени могли відіграти у моїх стосунках із Альбертиною. Зрештою, розвіяла б, може, й усупереч реальній дійсності. Бо, попри свої достойності, у кланчику пан Вердюрен був докучливий причепа і страшенний самодур, він не цурався найпідлішої брехні, не гребував найнікчемнішим приводом для розпалювання ненависти, аби рвати між вірними зв'язки, не спрямовані єдино на зміцнення єдности. Цей чоловік міг бути безкорисливим і гойним не напоказ, але це аж ніяк не означало, що він чутливий, симпатичний, делікатний, правдомовний, незмінно добрий. Словом, насіння доброти, почасти успадковане від родини, що підтримувала дружні стосунки з моєю бабусею у перших, либонь жевріло в ньому ще перше, ніж я з ним запізнався, як існували ще перед Колумбом чи Пері Америка чи Північний бігун. А проте на момент мого прозріння натура пана Вердюрена відкрилася мені новою, досі невідомою стороною, і тоді я зрозумів, що створити собі уявлення про людський характер так само важко, як і про суспільство і про людські пристрасті. Характер змінюється не менше від них, і якщо ми хочемо сфотографувати більш-менш незмінне, він показує перед заклопотаним об'єктивом різні аспекти свого "я" (не кажучи вже про те, що він ні на мить не може залишатися нерухомим, що він у постійному русі).
Виходячи з вечора у Вердюренів запізно, зі страху, аби Альбертина не знудилася, я попросив Брішо, щоб він висадив мене перед домом, після чого моє авто відвезе його. Він повіншував мене з тим (не знаючи, що на мене чекає дівчина), що я повертаюся просто додому і що я так рано й обачно завершив вечір, хоча, навпаки, тільки з моїм відходом він по-справжньому почався. Потім він заговорив зі мною про пана де Шарлюса. Барон був би, мабуть, здивований, почувши, як професор, завжди щиросердий із ним, професор, який постійно підкреслював свій принцип: "Я нікому нічого не переповідаю", говорить про нього і про його життя навпростець. Та якби пан де Шарлюс сказав Брішо: "Мене запевняли, що ви погано відгукувалися про мене" – його подив та обурення були б, мабуть, не менш щирі. Брішо справді любив пана де Шарлюса, і, якби захотів відтворити якусь розмову про барона, йому скорше пригадалися б почуття власної симпатії, аніж зміст самих слів, мовлених у тому самому дусі, в якому говорив про нього весь вищий світ. Він справді не відчував би, що лукавить, запевняючи барона:
"Я завжди і скрізь говорю про вас із такою симпатією!", бо в ньому таки озивалося якесь тепле почуття, коли він відгукувався про пана да Шарлюса. Барон мав для Брішо передусім той чар, якого професор здебільшого шукав у світському житті, і чар цей полягав у наочному існуванні взірця того, що довго уявлялося йому поетичною вигадкою. Брішо, який часто тлумачив другу Верґілієву Еклоґу, не вельми тямлячи, фантазія це чи реальний факт, знаходив в старощах у розмові з паном де Шарлюсом дещицю тієї втіхи, якої заживали його метри, панове Меріме й Ренан, а також його колега пан Масперо[95], подорожуючи по Еспанії, Палестині чи Єгипті й упізнаючи в краєвидах і в сучасному людові Еспанії, Палестини чи Єгипту кін і незмінних акторів античних сцен, що їх вони вивчали по книжках. "Скажу без наміру образити цього шляхетного рицаря, – заявив Брішо, їдучи зі мною в машині, – що він просто казковий, коли коментує свій сатанинський катехізм із майже шарантонським запалом і з затятістю, тобто, я хотів сказати – щиросердістю еспанського місіонера та емігранта. Запевняю вас: удаючись, із вашого дозволу, до фразеології монсеньйора д'Юльста, я не нуджуся в ті дні, коли мене відвідує цей феодал, який, прагнучи боронити Адоніса від нашої доби недовірків, піддався інстинктам своєї раси і став хрестоносцем Содома". Слухаючи Брішо, я був із ним не сам. Відколи покинув дім, я чув себе пов'язаним таємничими нитками з дівчиною, хоча була вона в цей час у себе в покоях. Навіть розмовляючи з якимсь гостем Вердюренів, я мав невловне відчуття Альбертини подібно до відчуття власних членів; коли ж я, бувало, думав про неї, то щоразу з прикрим почуттям абсолютного свого рабства, як думають про власне тіло. "Ач яка пащекуха,–тягнув Брішо, – проповіді цього апостола переплюнуть усі коментарі до "Розмов у понеділок"! Подумайте: я сам чув від нього, що трактат про етику, в якому я завжди цінував найблискучішу моральну концепцію нашої доби, наш вельмишановний колега Ікс написав, натхнений молодим листоношею. Звертаю вашу увагу на те, що мій славетний приятель, розвиваючи свої думки, не вважав за потрібне назвати нам ім'я цього ефеба. Тут він виявив більше добропристойносте або, як хочете, менше вдячносте, ніж Фідій, який вирізьбив ім'я улюбленого атлета на кільці свого Юпітера Олімпійського. Барон не знав цієї історії. Можете уявити, як захопило його це правовірство! Сподіваюся, ви мені повірите, що за кожного обговорення з моїм колегою якоїсь тези докторської дисертації, я виявляю в бароновій діалектиці, зрештою, дуже тонкій, ту саму присмаку, якої пікантні викриття надали в очах Сент-Бева недостатньо відвертому творові Шатобріана. Від нашого колеги, в якого голова золота, а самого золота кіт наплакав, телеграфіст перейшов до баронових рук – "усе честь по честі" (треба було чути, яким тоном він це мовив!). А що цей Сатана – найпослужливіший із людей, то він добився для свого піклованця місця в колоніях, звідки той, вдячна душа, надсилає йому час від часу добірні фрукти. Барон частує ними своїх високих гостей; молодикові ананаси зовсім недавно прикрашали стіл на Набережній Конті, змушуючи пані Вердюрен, цього разу без єхидства, зробити таке зауваження: "Виходить, пане де Шарлюс, ви маєте в Америці якогось вуйка чи сестринця, якщо дістаєте звідти такі ананаси!" Признаюся, коли б я знав тоді правду, то їв би їх з усмішкою, читаючи in petto[96]початок Горацієвої оди, яку любив згадувати Дідро. Загалом, як мій колега Буасьє, гуляючи від Палатина до Тібура, я запозичаю з розмов із бароном набагато повнокровніше та яскравіше уявлення про письменників Августового віку[97]. Даймо тут спокій добі занепаду і не чіпаймо греків; досить того, що я одного разу сказав цьому чарівкому панові де Шарлюсу, що при ньому я сам почуваю себе, як Платон у Аспазії[98]. Щоправда, я збільшив у пропорціях обох персонажів; мій приклад, як висловлюється Лафонтен, узятий із череди "менших скотинок". Хоч би там як, ви, певно, не подумали, що барон почувався ураженим. Ба більше, я ніколи ще не бачив, щоб він так щиро радів. Його аристократичну флегму порушила дитинна веселість. "Які облесники всі ці сорбоннари! – крикнув він захоплено. – Подумати лишень, скільки літ довелося мені прожити, аби хтось порівняв мене з Аспазією! Таку стару руїну, як я! О, де моя молодість?" Бачили б ви його, коли він це говорив, густо своїм звичаєм напудрований, і – в його літа! – напахчений, як халахур! А поза тим, поза своєю генеалогічною манією, він найкраща людина у світі.