– Коли всі заснуть, я відвезу тебе до тієї баржі, де відвідувачів змушують митися, і там той тип візьме тебе. Ну, не дурій, Фусіє, спробуй зараз трошки поспати. А може, хочеш щось з'їсти?
– Так як ти зі мною тепер поводишся, так само будуть зі мною поводитись і там, – сказав Фусія. – Зовсім мене не слухаєш, сам усе вирішуєш, а я повинен тебе слухатися. Це моє, а не твоє життя, Акіліно, я не хочу, не покидай мене в цьому місці. Змилуйся хоч трохи, старий, повернімося на острів.
– Навіть коли б я й хотів, я не зміг би цього зробити, – заперечив Акіліно. – Проти течії, та ще ховаючись, до Сантьяго довелося б плисти не один місяць, а в нас немає вже ані газоліну, ані грошей. Я привіз тебе сюди по дружбі, щоб ти вмер серед християн, а не як поганин. Послухай мене, поспи трохи.
Тіло Фусії утворювало ледве помітний горбок під напнутою аж до підборіддя ковдрою. Москітна сітка закривала лише половину гамака, довкола панував страшенний розгардіяш, валялися консервні бляшанки, лушпиння, гарбузові пляшки з рештками масато, недоїдки. Стояв жахливий сморід, роїлися хмари мух. Старий торкнув Фусію за плече і, почувши хропіння, потрусив гамак обома руками. Повіки Фусії розклепилися, дві розжарені вуглини його налитих кров'ю очей впали на обличчя Акіліно, потім згасли, знову загорілись, і так кілька разів. Фусія підвівся на ліктях.
– Дощ захопив мене якраз посередині протоки, – сказав Акіліно. – Я весь змок.
Він зі злістю викрутив сорочку й штани, повісив їх на шнур москітної сітки. Надворі й далі лило, тьмяне світло спадало на калюжі й попелясте болото галявини, вітер далі атакував дерева. Час від часу похмуре небо прояснював кольоровий зигзаг, а за кілька секунд гримів грім.
– Ця хвойда втекла з Ньєвесом, – простогнав Фусія, не розплющуючи очей. – Ці паскуди утекли, Акіліно.
– А що тобі до того? – спитав Акіліно, рукою витираючи собі тіло. – Зрештою краще бути самому, аніж у поганому товаристві.
– Мені ця хвойда непотрібна, – відповів Фусія. – Але мене заїдає, що вона втекла з лоцманом. Ще заплатить мені за це.
Так само з заплющеними очима Фусія повернув голову, плюнув, – дивися, куди плюєш, чоловіче, – і підтяг собі ковдру аж до рота, – мало в мене не влучив.
– Скільки місяців ти не приїжджав? – прохрипів Фусія. – Чекаю на тебе цілу вічність.
– Багато маєш товару? – спитав Акіліно. – Куль каучуку? Шкір?
– Нам не пощастило. – Фусія скривився. – Ми натрапляли лише на порожні селища. Цього разу не маю товару.
– Таж ти не міг зрушити з місця, де вже тобі було нишпорити сельвою, – сказав Акіліно. – Померти серед своїх людей! Ти думаєш, що уамбіси залишилися б з тобою? Вони б утекли при першій нагоді.
– Я міг віддавати накази з гамака, – мовив Фусія. – Хум і Пантача повели б їх туди, куди б я звелів.
– Не кажи дурниць, – заперечив Акіліно. – Хума вони ненавидять і лише завдяки тобі досі не вбили. А Пантача вже несповна розуму від тих своїх відварів; він ледве розмовляв, коли ми поїхали. Всьому кінець, друже, не обманюй себе.
– Вигідно продав? – спитав Фусія. – Скільки грошей привіз?
– П'ятсот солів, – відповів Акіліно. – Не кривись, те добро не коштувало більше. Але що ж сталося, ти вперше не маєш товару?
– В цьому краю вже нічого не здобудеш, – сказав Фусія. – Ці собаки тепер пильнують, ховаються. Поїду десь далеко, хоча б і до міст, але дістану каучук.
– Лаліта забрала всі твої гроші? – спитав Акіліно. – Залишила тобі щось?
– Які гроші? – Фусія скорчився ще дужче, притримуючи ковдру біля рота. – Про які гроші ти кажеш?
– Про ті, які я тобі увесь час привозив, Фусіє, – нагадав старий. – Про твої злодійські гроші. Я знаю, що ти їх ховав. Скільки в тебе залишилось? П'ять тисяч солів? Десять тисяч?
– Ані тобі, ані будь-кому іншому вони не дістануться, це моє і лише моє, – відрізав Фусія.
– Не викаблучуйся, бо й так світ не милий, – сказав Акіліно. – І не дивись на мене такими очима, мене цим не злякаєш. Краще відповідай.
– Вони або надто мене боялись, або надто квапилися, тому що забули їх у мене забрати, – мовив Фусія. – Лаліта знала, де я їх ховаю.
– А може, вони просто пожаліли тебе, – висловив припущення Акіліно. – Може, подумали: він і так приречений, самотній, залишимо йому хоча б гроші, нехай втішається.
– Краще було б, якби ці собаки забрали у мене все, – прошепотів Фусія. – Якби не було тих грошей, то твій тип не згодився б мене взяти. А в тебе добре серце, старий, ти не покинув би мене, відвіз би назад на острів.
– Ну ось, нарешті ти вже трохи заспокоївся, – сказав Акіліно. – Знаєш, що я зроблю? Посічу трохи бананів і зварю їх. Вже завтра ти їстимеш як християнин, це буде твоє прощання з поганською кухнею.
Старий засміявся, розлягся в порожньому гамаку і, відштовхуючись ногою, почав гойдатися.
– Коли б я був твоїм ворогом, то мене б тут не було, – додав він. – Ті п'ятсот солів я міг би залишити собі. Я був певний, що цього разу ти не матимеш товару.
Дощ заливав терасу, глухо барабанив по покрівлі, а теплий вітер надимав москітну сітку, немовби то тріпотів крилами білий лелека.
– Можеш так не закриватися, – сказав Акіліно. – Я вже знаю, що в тебе шкіра з ніг злазить, Фусіє.
– Ця хвойда розповіла тобі про москітів? – пробурмотів Фусія. – Я розчухав собі ноги, ну вони й загноїлись, але тепер уже загоюються. Ті собаки думають, що в такому стані я не буду їх шукати. Побачимо, хто сміятиметься останній, Акіліно…
– Не змінюй тему, – мовив Акіліно. – З твоїми ногами справді краще?
– Дай мені ще трохи, старий, – попросив Фусія. – Там ще залишилося?
– Візьми мою миску, я більше не хочу, – сказав Акіліно. – Щодо їжі я трохи подібний до уамбісів, щоранку, як тільки прокидаюся, січу собі трохи бананів і варю.
– За островом я сумуватиму більше, ніж за Кампо Гранде, ще більше, ніж за Ікітосом, – промовив Фусія. – Мені здається, що острів – це єдина моя батьківщина. Навіть за уамбісами сумуватиму, Акіліно.
– За всіма будеш сумувати, лише не за своїм сином, – вколов його Акіліно. – Чи тобі байдуже, що Лаліта взяла його з собою?
– Може, це не мій син, – махнув рукою Фусія. – Може, та сучка…
– Ну годі, мовчи, я знаю тебе вже стільки років, і ти мене не надуриш, – урвав його Акіліно. – Скажи правду, як твої ноги? Краще чи гірше?
– Не говори зі мною таким тоном, – закричав Фусія. – Лайно. Не дозволяю.
Це прозвучало непереконливо, його голос перейшов у виття.
Акіліно зліз із гамака, підступив до нього. Фусія затулив собі долонями обличчя, увесь зіщулився.
– Друже, мене нема чого соромитися, – прошепотів старий. – Дай-но я подивлюсь.
Фусія не відповідав, Акіліно підняв краєчок ковдри. Фусія лежав без чобіт, і старий дивився на його голі ноги, вчепившись нігтями у ковдру, насупивши лоб і відкривши рот.
– Мені дуже прикро, Фусіє, але вже час, – квапив його Акіліно. – Ми повинні їхати.
– Ще трошки, старий, – пробелькотів Фусія. – Дай мені вогню, я викурю цигарку, і ти відвезеш мене до того типа. Лише десять хвилин, Акіліно.
– Кури швидше, – сказав старий. – Той тип, напевне, вже нас чекає.
– Дивися все, – проскиглив під ковдрою Фусія. – Навіть я не можу звикнути. Поглянь вище.
Він зігнув ноги і, знову випроставши їх, скинув ковдру на долівку. Тепер Акіліно міг бачити охлялі стегна, пахвину, полисілий лобок, маленький шматочок м'яса, що колись був членом, і живіт, з якого шкіра ще не злізла. Старий квапливо нахилився, підняв ковдру, накрив хворого.
– От бачиш, бачиш? – заплакав Фусія. – Бачиш, Акіліно, я навіть уже не чоловік.
– Він також обіцяв мені, що даватиме тобі цигарки, коли ти забажаєш, – мовив Акіліно. – Пам'ятай, як тільки припече, то попроси в нього.
– Я хотів би померти зараз, цієї миті, – сказав Фусія, – так раптово, щоб нічого не відчути. Ти загорнув би мене в ковдру і підвісив би на дереві, як роблять уамбіси. Тільки ніхто б не приходив щоранку по мені плакати. З чого ти смієшся?
– З того, як ти вдаєш, ніби куриш, а сам не затягуєшся, бережеш цигарку, щоб розтягти час, – зауважив Акіліно. – Ми ж туди однаково попливемо, що тобі з тих двох хвилин, чоловіче?
– Як же я туди попливу, Акіліно? – заскиглив Фусія. – Це дуже далеко.
– Тобі краще вмерти там, аніж тут. – Старий був непохитний. – Там тобою опікуватимуться, а хвороба перестане поширюватись, я знаю такого типа, який за ті гроші, що ти маєш, візьме тебе, не питаючи про жодні документи.
– Ми не допливемо туди, старий, мене схоплять на річці.
– Присягаюся, що допливемо, – пообіцяв Акіліно. – Навіть коли б нам довелося плисти тільки вночі й пробиратись тільки протоками. Але потрібно відпливати вже сьогодні, щоб ані Пантача, ані уамбіси нас не бачили. Ніхто про це не повинен знати. Лише там ти відчуватимеш себе в цілковитій безпеці.
– А поліція, а солдати, старий? – спитав Фусія. – Хіба ти не бачиш, що всі мене шукають? Не можу звідси навіть носа вистромити. Надто багато людей хочуть мені помститися.
– Сан-Пабло це таке місце, де тебе ніколи не шукатимуть, – запевнив старий. – Навіть якби й знали, що ти там, то не пішли б шукати. Але ніхто не дізнається.
– Старий, старий, – заплакав Фусія. – Ти добрий, благаю тебе, ти ж віриш у бога, зроби це, заради бога, Акіліно, спробуй мене зрозуміти.
– Я тебе чудово розумію, Фусіє. – Акіліно встав. – Але вже давно посутеніло, я повинен тебе врешті відвезти, бо тому типові набридне нас чекати.
Знову ніч, земля м'яка, ноги вгрузають аж по кісточки, і знову ті самі місця: берег, стежка, що звивається між гасієндами, маленький гайочок ріжкових дерев, піски. Ходи сюди, Тоньїто, щоб з Кастілії нас не побачили. Пісок сипле безжалісно, накрий її ковдрою, одягни на неї свій капелюх, нехай трохи нахилить голівку, бо в неї горітиме обличчя. Ті самі відголоси: шерех вітру в бавовні, музика гітар, співи, гульня, а вдосвіта сумне мукання корів. Ходи сюди, Тоньїто, сядемо тут, відпочинемо трохи, а потім знову погуляємо. Ті самі картини: чорний купол собору, зорі, які підморгують, зморшкувата пустеля, блакитні дюни, в далечині здіймається самотня будівля, синє світло, що падає з її вікон, тіні людей, які входять і виходять, а іноді, вранці, якийсь вершник, стадо кіз, човен Карлоса Рохаса і на другому березі річки сірі ворота різниці. Кажи їй про світанок, – чуєш мене, Тоньїто, ти спала? – про дзвіницю, дахи й балкони, про те, що насувається дощ або стелиться туман.