А втім, помічали це одиниці. Існування ритуалу будить віру, що разом із ним зберігся й дотеп, як це трапляється з тими, хто, забобонно прихилившись душею до одної цукерні, знай замовляють там птифури, не добачаючи, що вони стали несмачні. Симптоми цього занепаду з'явилися в дукині ще під час війни. Щойно з чиїхось уст падало слово "культура", вона уривала його, всміхалася, світила своїми гарними очима, і кидала: "ККККультур!" — а друзі у відповідь сміялися, гадаючи, ніби вони свідки ще одного об'яву духу Ґермантів. І напевно, це було те саме модло, та сама інтонація, той самий усміх, що так захоплювали Берґотта, — зрештою цей останній теж приберігав свій власний неповторний крій фраз, вигуки, паузи, епітети, але тільки на те, щоб нічого не сказати. А все ж нові прибульці дивувалися і часом, як не випадав день, коли вона була "забавна" і "в ударі", казали: "Таж вона ідіотка!"
Зрештою дукиня свої взаємини з напівсвітом уміла влаштовувати так, щоб вони не поширювалися на ту частину роду, звідки вона запозичувала свою аристократичну славу. Якщо в театрі, виконуючи ролю заступниці мистецтв, вона запрошувала до своєї ложі міністра чи маляра і ті наївно питали, чи в залі не видно її швагерки або мужа, дукиня, ховаючи збентеження під чудовою маскою зухвальства, відповідала нахабно: "Я нічого про це не знаю. Виходячи з дому, я перестаю цікавитися тим, що роблять мої близькі. Для державних мужів і митців я — вдова". Так вона запобігала аф-ронтам, на які могли б наразитися надто вже настирливі у своїй ґречності парвеню і якими вона могла б накликати на себе докори пані де Марсант і Базена.
"Просто слів нема, яка я рада вас бачити. Леле, коли ж це ми стрічалися востаннє?" — "У принцеси Аґріґентської: ми там часто сходилися". — "Авжеж, коханечку, я туди вчащала, бо Базен тоді кохав її. Найчастіше мене можна було спіткати у його подруги з тих чи тих часів, бо він казав мені: "Гляди ж не забудь до неї заглянути". Спершу такі "фуршети" здавалися мені не зовсім пристойні: наївся сам, а тоді йди туди ти. Зрештою я призвичаїлася досить швидко, але, на свою ще більшу досаду, мусила підтримувати ці стосунки й далі, як він уже розірвав свої. Це мені завжди навіювало рядок із Віктора Гюґо:
Укравши щастя, ти посіяв сули
І як і в цьому вірші, я входила таки з усмішкою, але насправді це було з його боку нечесно, я мала б вирішувати сама, ходити мені до його коханок чи ні, бо складені всі докупи його колишні не залишали мені жодного вечора для себе. А втім, проти сьогоднішнього дня ті часи видаються мені приємніші. Лишенько, хоч би він почав зраджувати знов, це мені тільки б полестило, бо я тоді молодію. Я воліла б, щоб він вернувся до своїх звичок. Достолиха, та й давно ж він не зраджував, мабуть, уже забув, як це й робиться! І все-таки нам незле удвох, гомонимо між собою і навіть кохаємося", — сказала дукиня, боячись, щоб я не подумав, ніби вони зовсім розлучилися, і, немов ішлося про якогось тяжкохворого, сповістила: "Йому ще не відібрало язика, а сьогодні вранці я йому читала цілу годину. — Вона додала: — Скажу йому, що ви тут, йому захочеться вас побачити". І підійшла до дука — той сидів із якоюсь дамою на канапі і теревенив з нею. Мене вразило, що він майже не змінився, залишившись величним і гарним, тільки прибуло трохи сивини. Та коли дружина щось йому сказала, він так скипів від гніву, що їй довелося відступити. "Він заклопотаний, не знаю, правда, чим саме, — зараз побачите", — сказала мені дукиня Ґермантська, воліючи, щоб я сам дав собі раду.
До нас прибився Блок і від імени американки поцікавився, хто ця присутня тут молода дукиня, і я відповів, що це се-стриниця пана де Бреоте; а що це ім'я ні про що Блокові не промовляло, то він зажадав пояснень. "Ага! Бреоте, — гукнула дукиня Ґермантська, вдаючись до мене, — ви це пам'ятаєте, гай-гай яке воно давнє, яке далеке! Ну що ж, він був сноб. Ці люди сусідували з моєю свекрухою. Вам усе це нецікаво, пане Блоку, усе це може бути втішне тільки для нашого малого — він знався з ними всіма під ту саму пору, що й я", — додала вона, показуючи на мене, і цими словами всіляко демонструючи мені, як багато вже минуло часу. Симпатії та погляди дукині Ґермантської відтоді так оновилися, що з перспективи часу вона вважала свого чарівного Бабала за сноба. З другого боку, він відступив назад не тільки в часі, але — чого я не уявляв, коли, роблячи перші кроки у світі, вважав його за одного з найбільших вельмож Парижа, навік пов'язаного з його світською історією, як Кольбер із добою Людовіка XIV, — теж мав на собі познаку провінційности, бо сусідував на селі зі старою дукинею, і саме дукиня де Лом заприязнилася з ним як із сільським сусідою. Однак цей Бреоте, позбавлений своєї дотепности, безнадійно задавнений і засланий у такі далекі роки, що вже тхнув нафталіном (ось чому для дукині він канув у лету), засланий в околиці Ґерман-та, пов'язував — чому я ніколи б не пойняв віри того першого вечора в Комічній опері, коли він явився мені морським богом, замешканим у морському гроті, — пов'язував мене і ду-киню, бо вона пам'ятала, що я його знав, а отже, я був їй добрим приятелем, якщо навіть не виходцем із її світу, то принаймні тим, хто обертався в тому самому колі, що й вона, починаючи з далеко давніших часів, ніж це можна сказати про більшість присутніх тут осіб; вона пам'ятала про це, але не дуже докладно, судячи з того, що забувала деякі подробиці, які тоді видавалися мені засадничими, тобто, що я не відвідував Ґермантів, а був тільки комбрейським міщухом у добу, коли вона приїхала до церкви на вінчання мадемуазель Переп'є і коли вона не запрошувала мене, попри незліченні просьби Сен-Лу, того року, що настав після його появи в Комічній опері. Мені це здавалося дуже важливим, бо саме тоді життя дукині Ґермантської уявлялося мені якимсь раєм, куди мені зась. Але дукині Ґермантській воно уявлялося її власним щоденним і пересічним життям, а що з певного часу я часто у неї обідав, а перед цим навіть заприязнився з її тіткою та сестринцем, то вона вже не пам'ятала докладно, коли почалася наша близькість, і не усвідомлювала, якого великого анахронізму допускалася, переносячи початок нашої дружби на кілька років раніше. Виходило так, що я був знайомий із дукинею Ґермантською з імени Ґер-мантів, а це було не так, і що це ім'я з золотими складами вітало мене на Сен-Жерменському передмісті, а я просто обідав із дамою, нічим від інших не відмінною, — вона часом запрошувала мене, але не зійти до підводного царства нереїд, а провести вечір у ложі її кузини. "Якщо вас цікавлять подробиці про Бреоте, хоч він цього не вартий, — додала вона, звертаючись до Блока,— розпитайте цього малого (вартнішого за нього у сто разів): він у мене з ним обідав разів п'ятдесят. Ви ж у мене з ним познайомилися, га? У кожному разі, в мене ви запізналися зі Сванном". Те, що вона гадала, ніби я міг познайомитися з паном де Бреоте не в неї, а в когось іншого, а отже, почав з'являтися у світ ще до знайомства з нею, здивувало мене не менше, ніж те, що вона думала, ніби я познайомився зі Сванном у неї. Не так брехливо, як Жільберта, коли говорила про Бреоте: "Це наш старий сільський сусіда, мені було приємно гомоніти з ним про Тан-сонвіль" (брехливо, бо той ніколи раніше не бував у них у Тансонвілі), я міг би сказати: "Він сусідував із нами на селі і часто відвідував нас вечорами" про Сванна, який насправді нагадував мені щось зовсім інше, ніж Ґермантів. "Як би це вам сказати? Цей чоловік міг говорити лише про княжат королівської крови. Він мав запас прецікавих історій про людей Ґерманта, про мою свекруху, про пані де Варамбон, перш ніж вона стала фрейліною принцеси Ґермантської. Але хто сьогодні пам'ятає, ким була пані де Варамбон? Оцей малий — так, він усе це знав, але вже по всьому, загубилися навіть імена цих людей, бо вони й не заслуговують на добру пам'ять". І до мене дійшло, що хоч великий світ видається чимось незмінним і соціальні зв'язки тут і справді досягають максимальної єдности, і все тут переплетене між собою, — в ньому лишаються загумінки (або принаймні щось помилуване
часом), які змінили ім'я і вже незрозумілі для тих, хто побачив тільки їхні спотворені обриси. "То була славна дама, але плела таке, що й на голову не налазить, — тягла дукиня, вона не відчувала поезії абсурду, породженої часом, і добувала з усього тільки комічне, зрідні літературі стилю Мейлака, і в дусі Ґермантів. — Потім у неї завелася манія ковтати пігулки, їх тоді прописували від кашлю, звалися вони (додала вона, сміючись із відомої й такої характерної для тих часів назви, незнаної нині нікому із тих, до кого вона зверталася) пігулки Жеродель. "Люба пані, — застерігала моя свекруха пані де Варамбон, — ковтаючи ці пігулки Жеродель, ви зіпсуєте собі шлунок". — "Що ви, пані дукине, — відповідала пані де Варамбон, — як же воно зашкодить шлункові, коли воно йде у бронхи?" Це їй належали слова: "Дукиня має корову, Гаку дорідну, що її кожен бере за бугая". Дукиня Германська охоче розповідала б і далі ці історії про пані де Варамбон, відомі нам сотками, якби ми не зрозуміли, що це ім'я не будить у темній Блоковій пам'яті жодного з образів, які виростали перед нами на згадку про пані де Варамбон, пана де Бреоте, принца Аґріґентського, і саме з цієї причини він чи не оточував їх німбом, як на мене, надто пишним, хоча й цілком зрозумілим, — не тому, що колись і я улягав цьому чарові, бо наші власні промахи та дурниці рідко змушують нас, навіть коли ми бачимо себе наскрізь, поблажливо ставитися до чужих промахів та дурниць.
Реалії, утім, малозначущі, тих одлеглих часів загубилися в таких далях, що коли неподалік мене хтось запитав, чи Жільберта отримала тансонвільські обійстя по своєму батькові, то почув у відповідь: "Що ви, ці обійстя дісталися від мужевої родини. Адже вони в Германській стороні. Тан-сонвіль межує з Ґермантом. Він належав колись пані де Мар-сант, матері маркіза де Сен-Лу. Тільки його записали у чималу заставу. Маєток відвінували нареченому, а борги сплатила пані де Форшвіль". Іншим разом хтось, кому я розповідав про Сванна, доводячи, який він був дотепник, відповів мені: "Атож, дукиня Ґермантська передавала мені його дотепи, із цим старшим паном ви запізналися у неї, еге ж?"
Бувальщина геть викривилася в умі дукині (або її уму так бракувало демаркаційних ліній, які існували в моєму, аж вона зовсім не помічала того, що стало для мене подією), і ду-киня Ґермантська могла припустити, що я познайомився зі Сванном у неї, а з паном Бреоте деінде, тим самим позичаючи мені минувшину світовця, яку відсувала в часі навіть задалеко.