Я подумав, що це готельний злодій, що він уже кілька днів вистежує бабусю та мене, аби пограбувати, а тепер побачив, що я розкусив, чому він мене пасе; можливо, лише на те, щоб спантеличити мене, він і намагався, змінивши позу, вдати неуважність і байдужість, але він так передавав куті меду, аж здавалося, ніби мав на меті не тільки приспати мою пильність, а й помететеся за кривду, якої я ненароком йому завдав, не так показати, що він мене не бачить, як створити враження, ніби я нікчема, не вартий жодної уваги. Він задерикувато випинав груди, шилив губи, підкручував вуса, а в його погляді стояло щось геть байдуже, недобре, майже образливе. Коротко кажучи, вираз на його обличчі був такий чудний, що я брав його то за злодія, то за навіженця. А його вбрання, мов допіру від кравця принесене, було куди строгіше й куди простіше, ніж у всіх бальбецьких літників, і, побачивши його, я перестав червоніти за свій піджак, який так часто принижувала сліпуча і банальна білота їхніх пляжних костюмів. Мене перестріла бабуся, ми пройшлись удвох, а через годину, коли я чекав на неї біля готелю, куди вона забігла на хвилинку, я побачив, що з готелю виходить маркіза де Вільпарізіс із Робером де Сен-Лу і з тим самим незнайомцем, який мене так пильно розглядав перед казино. Погляд його прошив мене зі швидкістю блискавиці, так само, як тоді, коли я угледів його вперше, і, ніби не помітивши мене, знов ледь потупився, відтак, утративши гостроту, задивився кудись у простору, погляд, який удає, ніби нічого не бачить зокола і не передає того, що всередині, погляд, який хоче показати лише те, як приємно йому відчувати довкола себе вії, які він розхиляє солодкою своєю круглявістю, погляд побожний і облесливий, притаманний іноді дурням. Я зауважив, що незнайомець переодягнувся. Тепер його вбрання було ще темніше, справжня гожість, звісно, ближча до простоти, аніж фальшива, але тут було щось інше: зблизька відчувалося, що костюм майже безокрасний не тому, щоб той, хто усунув барви, був до них байдужий, а радше тому, що з якихось міркувань він воліє їх зректися. Строгість його вбрання здавалася радше наслідком якихось режимних положень, ніж униканням того, що бере на себе очі. Темно-зелена нитка в матерії штанів гармоніювала зі стрілкою на шкарпетках, і лише ця добірність і свідчила про жвавість уподобань: скрізь цей смак тримали за поли, а тут на тобі — змилостивилися. Що ж до червоної плямки на краватці, то хай собі жевріє непомітно, як вільнощі, на які не кожен зважиться.
— Добрий вечір! Рекомендую вам мого братана, барона Ґермантського, — звернулася до мене маркіза де Вільпарізіс, тоді як незнайомець, не дивлячись на мене, прохарамаркав: "Радий", після чого, даючи наздогад, що його ґречність силувана, хмикнув: "Хм, хм, хм", — і, згинаючи мізинок, вказівець і палюх, подав мені середній палець і підмізинець, на яких не було перснів і які я потиснув крізь шведську рукавичку; потім барон, не підносячи на мене очей, обернувся до маркізи де Вільпарізіс.
— Ой леле мій, де моя голова, — сказала, сміючись, вона, — назвала тебе бароном Ґермантським! Рекомендую панові барона де Шарлюса. Зрештою помилка не така вже велика, — додала вона, — так чи інакше, а ти таки Ґермант.
Тим часом надійшла бабуся, ми всі рушили разом. Роберів вуйко не лише не зволив озватися до мене бодай слівцем, він навіть не глянув на мене. Незнайомців він обзирав (протягом цієї короткої прогулянки він кілька разів бликав моторошно й проникливо, ніби міряв щупом, на перехожих, усе простолюд, усе низота), а на знайомих, наскільки я міг судити по собі, не дивився ані секунди, — так детектив за друзями не наглядає, бо цього не вимагає його компетенція. Барон гомонів з бабусею і маркізою де Вільпарізіс, а я відстав з Робером іззаду.
— Скажіть-но, я, може, не те почув, маркіза де Вільпарізіс сказала вашому дядькові, що він Ґермант?
— Авжеж, так воно і є, він — Паламед Ґермантський.
— Він що, з тих самих ґермантів, які мають замок поблизу Комбре і вважають, ніби вони походять від Жене-в'єви Брабантської?
— Із тих самісіньких. Геральдичнішого над мого вуйка на світі нема нікого, так ось він розтлумачив би вам, що наш клич, наш бойовий клич, який потім став "Роздайся!", раніше був "Комбрезіс!" — сказав Робер і засміявся, аби я не подумав, ніби він хвалиться цим привілеєм: на клич мали право можновладці, отамани військові. — Він брат нинішнього кастеляна.
Отак породичалася з Ґермантами, та ще так близько, та сама маркіза де Вільпарізіс, яка довший час зоставалася для мене дамою, яка подарувала мені, коли я пішки під стіл ходив, качку з коробкою шоколаду в дзьобі, дамою, яка була така далека від Ґермантської сторони, ніби жила весь час на Мезеґлізькій стороні, яка здавалася мені не такою блискучою, як комбрейський оптик, яку я ставив нижче його і яка нині підскочила в ціні так само казково, як знецінюються деякі наші власні речі, при чому ці підвищення і зниження вносять у нашу молодість і в періоди нашого життя, в яких щось іще збереглося від нашої молодости, перетворення такі численні, Овідієві метаморфози.
— Чи це правда, що в замку зібрані всі погруддя давніх володарів Ґерманта?
— Атож, це дивовижне видовище, — сказав іронічно Сен-Лу. — Сказати по щирості, це, як на мене, дуже кумедно. Але в Ґерманті — це буде цікавіше! Тут є дуже зворушливий портрет моєї тітки пензля Кар'єра. Це така сама розкіш, як Вістлер чи Веласкес, — додав Сен-Лу, — у своїй горливості неофіта він іноді починав плутатися в величинах, — є там і приємні полотна Ґюстава Моро. Моя тітка, сестриниця вашої приятельки маркізи де Вільпарізіс, виросла при ній і вийшла за свого кузена, теперішнього дука Ґермантського, а герцог теж доводиться небожем моїй тітці Вільпарізіс.
— А хто ж тоді ваш дядько?
— У нього титул барона де Шарлюса. За положеннями по смерті мого діда у перших вуйко Паламед мав прибрати титул принца де Лом, який носив його брат, перш ніж став дуком Ґермантським, бо в цій родині титули міняються, як сорочки. Але вуйко на все це дивиться по-своєму. На його думку, нині надуживають трохи титулами італійських княжат, іспанських грандів тощо, і хоча він мав до вибору кілька титулів принца, проте з духу суперечности і щоб показати, який він простий, хоча за цією простотою криється велика пиха, зберіг титул барона де Шарлюса. "Нині всі принци, — каже він, — треба ж бодай чимось відрізнятися від інших; я носитиму титул принца, лише коли захочу подорожувати інкогніто". Він запевняє, що нема титулу давнішого, ніж титул барона де Шарлюса; аби довести вам, що цей титул давніший за титул Монморансі, які загарбали собі право називатися першими баронами Франції, хоча вони всього лишень перші барони Іль-де-Франса, де було їхнє лено, вуйко просторікуватиме цілими годинами і з дорогою душею, адже він людина хоча й дуже тонка, дуже кебетлива, а проте вважає це за животрепетну тему для розмови, — додав з усмішкою Сен-Лу. — Але я вдався не в нього, і ви не змусите мене говорити про родовід: що може бути нуднішого, кого це може тепер хвилювати? їй-бо, життя коротке.
У невблаганному погляді, який змусив мене озирнутися біля казино, я пізнав той самий погляд, який був звернений до мене в Тансонвілі, коли пані Сванн гукала Жільберту.
— Ви мені казали, що ваш дядько, барон де Шарлюс, мав багато коханок. А пані Сванн — теж?
— Ба ні, що ви! Він великий Сваннів друг, завжди палко за нього заступався. Але щоб був коханком його дружини, такого й на думку нікому б не спало. Якби світ дізнався, що ви в це вірите, то всі дивом дивувалися б.
Я не посмів відповісти, що якби у Комбре дізналися, що я в це не вірю, то дивувалися б ще більше.
Бабуся була захоплена бароном де Шарлюсом. Правда, барон надавав величезної ваги тому, якого хто роду і який у нього статус, і бабуся це зауважила, але ставилася до цього без тієї суворосте, яка складається звичайно з глибоко зачаєної заздрости та досади, що хтось інший, а не ти має такі бажані, але недосяжні переваги. Навпаки, рада з самої себе і не заздра на чиюсь пишноту і славу, бабуся, при її розумі помічаючи вади барона де Шарлюса, говорила про нього з тією невимушеною, усміхненою, майже співчутливою зичливістю, якою ми віддячуємося предметові нашої безкорисливої обсервації за ту втіху, яку він справляє, тим паче, коли цим предметом був той, чиї домагання здавалися їй хай і не законними, зате своєрідними, такими не схожими на ті, що вже надокучили її очам. Якщо бабуся так легко пробачала баронові де Шарлюсу його аристократичні упередження, то це переважно за його тямущість і вражливість, якими його, мабуть, ущедрила природа, на відміну від сили салонних шаркунів, над якими так збиткувався Сен-Лу. Але дядько не пожертвував, як небіж, забобонами задля високих ідеалів. Барон де Шарлюс, він сполучав у собі і те, і те. Власник на правах нащадка герцогів Немурських і принців Ламбальських архівів, меблів, Гобеленів, портретів його предків пензля Рафаеля, Веласкеса, Буше, наділений правом говорити, що при перегляді родинного літопису він одвідує музей і незрівнянну бібліотеку, барон де Шарлюс, навпаки, підносив аристократичний спадок до рангу, якого небіж його позбавляв. І ще одне: не такий ідейний, як Робер, не такий балакливий, більший реаліст у підході до людей, він не хотів нехтувати важливого у їхніх очах елемента свого престижу, а престиж не тільки давав його уяві безкорисливу втіху, а й прислужувався непомалу в його практичній діяльності. Розбіжності так і залишаться між людьми його десятка і тими, хто дотримується свого ідеалу, що велить їм зректися своїх переваг, аби пориватися, як це нерідко буває, лише до втілення ідеалу в житті — так малярі чи письменники жертвують своєю майстерністю, так народ-поет захоплюється модерном, так народ-воїн започатковує тотальне роззброєння, так усевладні уряди демократизуються і скасовують драконівські закони, попри те, що найчастіше життя не віддячує цих шляхетних зусиль; одні втрачають талант, інші позбуваються свого вікового панування; пацифізм множить іноді війни, потурання збільшує злочинність. Потяг Робера до щирости і до розкутости не можна було не визнати вельми шляхетним, а проте з житейського погляду можна було радіти, що його нема у пана де Шарлюса, бо той перевіз до себе з палацу Ґермантів усі гарні різьблені меблі, а не змінив їх, як небіж, на убрання "стиль-модерн", на Лебурів і Гійоменів.