– А життя там, певне, не таке, як тут.
– Кажуть, П'юра в сто разів більша від Санта-Марія де Ньєви, – озвалася Боніфація, – і будинки там такі, як в журналах з картинками, що їх отримують черниці. В П'юрі дуже мало дерев, самі піски.
– Мені надзвичайно прикро, що ти їдеш від нас, однак я рада за тебе, – сказала Лаліта. – Черниці вже знають?
– Авжеж, вони надавали мені безліч порад, – відповіла Боніфація. – Мати Анхеліка навіть плакала. Яка ж бо вона стала стара, вже нічого не чує, мені довелося гукати до неї. І ледве ходить. Знаєш, Лаліто, по її очах видно, що вона боїться впасти. Відвела мене до каплиці, і ми разом помолилися. Мабуть, я вже ніколи її не побачу.
– Це зла, в'їдлива баба, – сказала Лаліта. – Тільки те й робить, що шипить, – то не підмела підлоги, то не вичистила їй горнятка, і увесь час лякає мене пеклом, щоранку питає, чи покаялась я в гріхах? І розповідає мені жахливі речі про Адріана, мовляв, що це бандит, що він усіх ошукував.
– Вона злоститься, бо дуже стара, – пояснила Боніфація. – Напевне, відчуває, що невдовзі помре. – Але до мене вона добра. Любить мене, і я теж її люблю.
– Ріжкові дерева, віслючкú й музика, – мовив лейтенант. – І ви побачите море, сеньйоро, воно недалеко від П'юри. Це краще, ніж купання в річці.
– І ще кажуть, там найгарніші жінки в Перу, – докинув Важкий.
– Ой, Важкий, – похитав головою Блондин. – А що сеньйорі до того, що в П'юрі гарні жінки?
– Я це до того веду, щоб вона остерігалася п'юранок, – усміхнувся Важкий. – Бо ще відіб'ють у неї чоловіка.
– Боніфація знає, що я людина поважна, – сказав сержант. – Мрію лише про зустріч з приятелями, з моїми братчиками. А що стосується жінок, то мені своєї аж занадто.
– Так ми тобі й повірили, – засміявся лейтенант. – Сеньйоро, не спускайте з нього очей, а як спробує відбитися від рук, добре відлупцюйте його.
– Якщо можна, сеньйоре сержант, то, будьте ласкаві, запакуйте й вишліть мені яку-небудь п'юранку, – попросив Важкий.
Боніфація всміхалася то до одних, то до інших, але час від часу кусала собі губи, і її обличчя прибирало сумного виразу, очі затьмарювалися. Містечко прокидалось, у крамниці Паредеса вже зібралося кілька християн, стара служниця дона Фабіо замітала терасу губернаторського будинку, а повз капірону йшли в напрямку до річки молоді й старі агваруни, несучи весла й гарпуни.
– Добре було б уже відплисти, сержанте, – сказав Пінтадо. – Пороги краще долати зараз, потім буде дужчий вітер.
– Спочатку вислухай мене, а вже тоді кажи "ні", – зауважила Боніфація. – Принаймні дозволь тобі пояснити.
– Краще не загадуй наперед, – порадила Лаліта. – Тому що потім, коли нічого не вийде, буде прикро. Думай лише про сьогоднішній день, Боніфаціє.
– Я вже казала йому, і він згодився, – повідомила Боніфація. – Щотижня даватиме мені один соль, я теж що-не-будь зароблятиму, ти ж знаєш, черниці навчили мене шити. Але якщо ті гроші хтось украде? Адже вони повинні пройти через стільки рук, може, ти їх і не отримаєш.
– Не присилай мені нічого, – сказала Лаліта. – Навіщо мені гроші?
– О, я вже знайшла спосіб, – вигукнула Боніфація, ляскаючи себе по лобі. – Посилатиму їх черницям. Хто відважиться обікрасти черниць? А черниці віддаватимуть гроші тобі.
– Хоч як хочеться виїхати звідси, але стає трошки сумно, – мовив сержант. – Таке, хлопці, діється зі мною вперше в житті. Людина призвичаюється до місця, навіть якщо воно небагато варте.
Вітерець подув дужче, і крони вищих дерев, розгойдуючись, торкалися верхівок нижчих дерев. Угорі, на пагорбі, відчинилися двері головної будівлі, одна з черниць швидко вийшла й подалася подвір'ям у бік каплиці, а вітер надимав її сутану. Паредеси стали у дверях своєї халупи і, спершись на поруччя, дивилися на пристань, махали руками.
– Нічого дивного, сеньйоре сержант, – сказав Чорний. – Ви ж стільки часу прожили в цьому місці, та й одружилися на місцевій. Зрозуміло, що вам трошки сумно. А сеньйорі, напевне, ще сумніше, правда?
– Дякую за все, сеньйоре лейтенант. – Сержант клацнув підборами. – Якщо в П'юрі я зможу вам чимось прислужитися, то завжди до ваших послуг. Коли ви будете в Лімі?
– Приблизно через місяць, – відповів лейтенант. – Але спершу я повинен поїхати до Ікітоса, щоб закінчити з цією справою. Ну, нехай тобі щастить, чоло, якось одного дня навідаюсь до тебе.
– Краще відкладай гроші на той час, коли в тебе будуть діти, – порадила Лаліта. – Адріан завжди казав: з наступного місяця почнемо і за півроку зберемо на новий двигун. Та ніколи ми не відклали ані сентаво, хоч на себе він майже нічого не витрачав, усе йшло на їжу й дітей.
– І тоді ти зможеш поїхати до Ікітоса, – мовила Боніфація. – Нехай черниці зберігають у себе гроші, які я тобі посилатиму, доки не набереться на подорож. І тоді ти поїдеш його провідати.
– Паредес сказав мені, що я його вже не побачу, – зітхнула Лаліта. – І що я тут так і помру, прислуговуючи черницям. Нічого мені не присилай. Тобі гроші самій знадобляться, в місті треба мати їх багато.
Ви дозволите? Сержант кивнув, і лейтенант обійняв Боніфацію. Вона кліпала повіками, приголомшено крутила головою, але її губи й заплакані очі злегка посміхалися. Прошу, сеньйоро, зараз наша черга. Першим її обняв Важкий, а Чорний: чорт забирай, це щось задовго триває, – і Важкий: сеньйоре сержант, прошу не думати про мене погано, це я по-приятельському. Потім її обняли Блондин та Малюк. Лоцман Пінтадо відв'язав линву і, зігнувшись, стримував човен веслом. Сержант і Боніфація сіли між клунків, Пінтадо підняв весло, течія підхопила човен, понесла в бік Мараньйону.
– Ти повинна відвідати його, – наполягала Боніфація. – Я пришлю тобі гроші, навіть якщо ти не хочеш. А коли його випустять, то ви поїдете до П'юри, і я вам допоможу так, як ви мені допомогли. Там дона Адріана ніхто не знає, він зможе знайти собі будь-яку роботу.
– У тебе обличчя одразу повеселішає, щойно побачиш П'юру, маленька, – підбадьорив її сержант.
Боніфація тримала руку за бортом, і її пальці торкалися скаламученої води, проводячи прямі риски, що миттю зникали у пінистому нуртовинні, яке збурював гвинт. Іноді в темній глибині можна було помітити, як швидко промайне рибка. Над ними простиралося чисте небо, але вдалині, у напрямку Кордільєрів, пливли важкі хмари, які сонце розтинало, немов ножем.
– Це через черниць ти така сумна? – спитав сержант.
– І через Лаліту також, – відповіла Боніфація. – А про матір Анхеліку я весь час думаю. Вчора ввечері вона вчепилася в мене й не хотіла відпускати, так сумувала, що не могла й слова мовити.
– Черниці гарно повелися, – сказав сержант. – Але ж і обдарували тебе!
– Ми повернемось туди коли-небудь? – поцікавилася Боніфація. – Хоч раз влаштуємо собі таку прогулянку?
– Можливо, хто зна, – стенув плечима сержант. – Але як для прогулянки, то це трохи задалеко.
– Не плач, – сказала Боніфація. – Я писатиму тобі про все, що відбувається.
– Після від'їзду з Ікітоса я не мала жодної приятельки, – пожалілася Лаліта. – Там, на острові, індіанки майже не говорили по-іспанському, і ми могли порозумітися, коли йшлося про найпростіші речі. Ти була моєю найкращою приятелькою.
– І ти моєю також, – усміхнулася Боніфація. – Більше, ніж приятелькою, Лаліто. Тебе й мати Анхеліку я найдужче і тут любила. Ну годі, не плач.
– Чому ти так довго не повертався, Акіліно? – спитав Фусія. – Де ти подівся, старий?
– Заспокойся, друже, швидше я не міг, – відказав Акіліно. – Цей тип засипав мене питаннями і морочив голову – мовляв, як до цього поставляться черниці, лікар. Я ледве його ублагав, Фусіє, і тепер усе гаразд.
– Черниці? – здивувався Фусія. – Черниці там теж є?
– Вони там за сестер милосердя, опікуються хворими, – відповів Акіліно.
– Завези мене куди-небудь в інше місце, Акіліно, – попросив Фусія, – не залишай мене в Сан-Пабло, я не хочу там помирати.
– Той тип загріб усі гроші, але надавав мені купу обіцянок, – повідомив Акіліно. – Дістане тобі якісь документи і зробить так, щоб ніхто не довідався, хто ти.
– Ти віддав йому все, що я назбирав за стільки років? – простогнав Фусія. – Значить, я боровся, поневірявся лише для того, щоб якийсь жмикрут усе загріб?
– Мені довелося потроху набавляти, – сказав Акіліно. – Спочатку п'ятсот солів, та він відмовився, потім тисячу, і він знову відмовився, навіть балакати не хотів, казав, що в порівнянні з в'язницею – це мізер. Одне слово, витяг усе. Пообіцяв мені також, що даватиме тобі кращу їжу, кращі ліки. Що я ще міг зробити, Фусіє, було б гірше, якби він не погодився.
Лило як з відра, і старий, змоклий до нитки, кленучи лиху погоду, вивів човна з протоки, загрібаючи, мов навіжений. Вже підпливаючи до причалу, впізнав на вершині урвища голі постаті уамбісів. Гукнув до них їхньою мовою, щоб зійшли йому допомогти. Дикуни зникли за лупунами, які торсав вітер, через хвилину на крутому болотистому схилі з'явилися червонясті тіла, і ось уже вони покотилися вниз. Потім уамбіси прив'язали човен до палі й під ударами важких краплин, які розбризкувалися на їхніх плечах, знесли дона Акіліно на землю. Старий, видираючись схилом нагору, почав роздягатися. Діставшись до вершини, він зняв сорочку, а в селищі, не відповідаючи на питання, які йому ставили діти й жінки, що сиділи у хижках, зняв штани. І так, лише в солом'яному капелюсі і в коротеньких трусах, старий продерся заростями, вийшов на галявину, де жили християни, а там щось мавпоподібне, розхристане, збігло зі сходинок хижки, – Пантачо! – обійняло його, – знову мариш? – і пробелькотіло щось незрозуміле йому на вухо, – ти знову одурманив себе зіллям, навіть говорити не можеш, пусти мене. В Пантачі були безтямні очі, ниточки слини текли з рота. Дуже збуджений чимось, він махав руками, вказуючи на хижки. Старий побачив на терасі шапру. Вона стояла нерухомо, шия та руки в неї були прикрашені разками коралів і браслетами, обличчя розмальоване.
– Вони втекли, доне Акіліно, – врешті видушив із себе Пантача, поводячи очима. – А хазяїн лютує, зачинився там, уже місяць, як не хоче виходити.
– Він у себе в хижці? – спитав старий. – Пусти мене, я повинен з ним поговорити.
– Хто ти такий, щоб мені вказувати, – крикнув Фусія. – Вертайся назад, нехай той тип віддасть гроші, відвези мене на Сантьяго, хочу померти між людей, яких я знаю.
– Ти повинен почекати до ночі, – почав наполягати Акіліно.