Скажи їй: ти моя дружина, не плач, не тулися до мене так, немовби за хвилину помреш, адже ти лише починаєш жити. Тепер розваж її, побався з нею, витри їй щоки, заспівай, заколисай, скажи, щоб спала, – поклади голову на мої груди, як на подушку, Тоньїто, я охоронятиму твій сон.
– Його сьогодні вранці забрали до Ліми, – пробелькотіла Боніфація. – Кажуть, на кілька років.
Ну й що? Тюрма в П'юрі гірша від хліву, – Хосефіно пройшовся по кімнаті, – люди живуть там у грязюці, – сперся на підвіконня, – здихають з голоду, – подивився у вікно, де в слабкому світлі ліхтаря смутно, як уві сні, виднілися коледж Сан-Мігель, церква й ріжкові дерева на площі Меріно, – а дуже гордим, таким як Літума, дають купку лайна замість їжі, і не дай боже, якщо не з'їси; це краще, що його послали до Ліми.
– Навіть не дали з ним попрощатися, – простогнала Боніфація. – Чому мені не повідомили, що його забирають?
А хіба прощання не сумні? Хосефіно підступив до канапи, куди вона щойно сіла; Боніфація гнівно скинула з себе туфлі, її трусило, немов у пропасниці. Та й для Літуми це краще, бо він тільки б засмутився. А вона: де мені взяти гроші, адже квиток туди дуже дорогий, так сказали в агентстві "Емпреса Рогеро". Хосефіно обійняв її за плечі. Що тобі бідолашній робити в Лімі? Ти залишишся тут, у П'юрі, а я про тебе потурбуюся, зроблю так, що ти про все забудеш.
– Це мій чоловік, я повинна їхати, – простогнала Боніфація. – Хай би як там було, але я щодня його відвідуватиму, носитиму йому їжу.
Там у Лімі все інакше, дурна, там в'язням дають добре їсти і поводяться з ними добре. Хосефіно притяг її до себе, хвилину вона опиралася, та невдовзі обм'якла в його обіймах. Хіба Літума не був брутальним? А вона: брехня, – хіба він не отруював тобі життя? – а вона: це неправда, – однак притулилась до нього й знову заплакала. Хосефіно погладив її по голові. Та й зрештою баба з воза, коням легше, Дикунко; ми здихалися його.
– Я погана, але ти ще гірший, – схлипнула Боніфація. – Ми обоє заслужили на кару. І чому ти називаєш мене Дикункою? Ти ж знаєш, що я цього не люблю, бачиш, який ти лихий.
Хосефіно делікатно відсторонив її, підвівся, – ну це вже занадто, адже коли б не я, то ти б здохла з голоду, жила б, як остання жебрачка. Підступившись до вікна, він помацав собі по кишенях, – і ще на додаток до всього оплакуєш при мені поліцейського, – дістав цигарку, закурив, – я теж маю самолюбство, чорт забирай.
– Ти кажеш мені "ти"? – зауважив він раптом, повертаючись до Боніфації. – Раніше ти розмовляла зі мною на "ти" тільки в ліжку, а весь інший час казала "сеньйоре". Дивна ти, Дикунко.
Він підійшов до неї, вона відхилилась, але зрештою дала себе обійняти, і Хосефіно засміявся: що, соромишся? Тобі втовкмачили в голову всілякі дурниці матері з місії? Чому ти звертаєшся до мене на "ти" лише в ліжку?
– Знаю, що це гріх, і все-таки залишаюся з тобою, – схлипнула Боніфація. – Ти про це не думаєш, але бог нас покарає, і мене, і тебе, а це все ти винен.
Яка ти лицемірна, в цьому ти подібна до п'юранок, до всіх жінок; яка ти лицемірна, чоліто; знала ти чи ні, що тієї ночі, коли я привів тебе, ти станеш моєю? А вона: не знала, – кривлячи губи, немов дитина, – я не прийшла б, але мені не було куди дітися. Хосефіно виплюнув цигарку на підлогу, Боніфація, зіщулившись, сиділа біля нього, і Хосефіно міг говорити їй просто на вухо. Але ж тобі сподобалося, будь відвертою, Дикунко, визнай це, лише раз, тихенько, сподобалося тобі чи ні, крихітко?
– Сподобалося, тому що я погана, – прошепотіла вона. – Не питай мене, це гріх, не говори про це.
Тобі краще зі мною, ніж з поліцейським? Поклянися, ніхто не почує, я кохаю тебе. Правда, що тобі було зі мною приємніше? Він цілував її шию, кусав за вухо, а в неї під спідницею тремтіли від напруги стегна, пашіли жаром, – правда, що з поліцейським у ліжку ти ніколи не кричала? І вона глухим голосом: кричала, першого разу, але більше від болю. А правда, що я доводжу тебе до крику, коли тільки захочу? Ти кричиш від насолоди, правда? І вона: замовкни, Хосефіно, бог тебе почує, – а він: я доторкуюся до тебе, і ти стаєш іншою, тому ти й подобаєшся мені, бо ти – вогонь-жінка. Він відпустив її, вона перестала плакати, однак через хвилину знову схлипнула.
– Літума тебе принижував, Дикунко, – сказав Хосефіно, – ти марнувала своє життя з тим поліцейським. Чому ти так за ним побиваєшся?
– Бо він мій чоловік, – сказала Боніфація. – Я повинна їхати до Ліми.
Хосефіно нахилився, підняв недопалок, прикурив. На площі Меріно бігали якісь хлопчаки, один з них видерся на пам'ятник; вікна в будинку отця Гарсії були освітлені. Напевно, ще не так і пізно. А чи знаєш ти, Дикунко, що вчора я заставив свій годинник? Забув про це тобі сказати, геть пам'ять відібрало. З доньєю Сантос усе домовлено, завтра уранці.
– Тепер я вже не хочу, – вигукнула Боніфація. – Не хочу, не піду.
Чвиркнувши недопалком у напрямку площі Меріно, який не долетів навіть до алеї Санчеса Серро, Хосефіно відвернувся від вікна. Боніфація була наїжачена, а він: що з тобою, може, ти хочеш мене вбити своїм поглядом? Але я знаю, що в тебе гарні очі, чого ж ти їх так вибалушила і що це взагалі означає? Боніфація не плакала, вигляд в неї був викличний, голос рішучий: я не хочу, це дитина мого чоловіка. А чим ти годуватимеш дитину твого чоловіка? А що сама їстимеш, доки не народиться дитина твого чоловіка? А що робитиму я з цим байстрюком? Найгірше завжди те, що люди ніколи ні над чим не замислюються, і навіщо тільки їм макітра, яку бог приліпив їм на шию, чорт забирай!
– Буду служницею, – сказала Боніфація. – А потім поїду з дитиною до Ліми.
Служницею? З таким черевом? Отямся, ніхто тебе не візьме, а якщо випадково хтось і візьме, то накаже тобі мити підлогу, і від таких зусиль ти скинеш дитину твого чоловіка або вона народиться мертвою, або потворною, запитай першого-ліпшого лікаря. І Боніфація: нехай дитина помре сама, а я не хочу її вбивати, не хочу, та й по всьому.
Вона почала знову схлипувати, і Хосефіно сів біля неї, обійняв її за плечі. Ти невдячна, це так ти мені віддячуєш? Я поводився з тобою добре, правда чи ні? А чому я взяв тебе до себе? Тому, що кохаю тебе. А чому я тебе годую? Тому, що кохаю тебе, а натомість ти хочеш нагородити мене байстрюком, щоб люди з мене насміхалися? Лайно ти, чоловік – це не блазень. І врешті, як ти думаєш, скільки візьме за це Сантос? Цілу купу грошей. І замість того, щоб мені дякувати, ти плачеш. Чому ти так зі мною поводишся, Дикунко? Немовби й не любиш мене, а я тебе кохаю, крихітко, – і Хосефіно лоскотав їй шию, дмухав за вушком, а вона стогнала: моє селище, черниці, я хочу повернутися туди, нехай це й край дикунів, нехай там немає ні будинків, ні автомобілів, але я хочу повернутися до Санта-Марія де Ньєви.
– Щоб повернутися назад, тобі треба буде більше грошей, ніж на придбання будинку, крихітко, – мовив Хосефіно. – Ти сама не розумієш, що кажеш. Так не можна, голубко.
Він вийняв носовичок, витер їй сльози й поцілував її в очі так, що її тіло несамохідь похилилося на бік, а тоді міцно її обійняв. Я потурбуюся про тебе, а чому? Бо роблю все задля твого блага, а чому? Тому що кохаю тебе. Боніфація зітхнула раз і другий, закусила ріжечок носовичка, – навіщо задля мого блага ти хочеш убити дитину мого чоловіка?
– Це не вбивство, дурна, адже дитинча ще не народилося, – сказав Хосефіно. – І навіщо стільки говорити про твого чоловіка, коли він уже не твій чоловік.
Ні, мій, ми побралися в церкві, а перед богом тільки це й важливо. І Хосефіно: ти знову за своє, навіщо до всього приплутувати бога, Дикунко? – а вона: бачиш, який ти поганий, – і він, колисаючи її, лоскочучи під пахвами, не даючи їй підвестися: ой, щоб я з тобою вчинив, якби так сильно не кохав, дурненька упертюшко, моя Дикунонько, – а вона: от бачиш, бачиш, – і затинаючись, і схлипуючи, хихотіла, та коли на хвилину її вуста заспокоїлися, Хосефіно міцно поцілував її. Ти любиш мене, Дикунко? Раз, лише разочок, дурненька, – і вона: не люблю, – а він: зате я тебе дуже люблю, і як ти вмієш з цього користатись, як ти пишаєшся цим, – і вона: ти так лише кажеш, насправді ж не любиш мене, – а він: притули руку до мого серця, ти відчуєш, що воно б'ється тільки для тебе, і якби ти любила мене, то я виконував би всі твої забаганки. Під його руками тремтіло гаряче, знеможене, спрагле, обважніле тіло, голос у Хосефіно став невиразним, він почав, як і вона, говорити дедалі тихіше. Я не піду до Сантос, навіть якби й любила тебе, – шепотіла вона, – хоч убий, не піду. А він, палаючи від жаги: але ж ти любиш мене, любиш…
III
– Ти маєш такий вираз обличчя, – сказав сержант, – ніби тебе забирають звідси силоміць. Чому ти не радієш?
– Я радію, – заперечила Боніфація. – Мені лише трохи шкода розлучатися з черницями.
– Пінтадо, не клади тієї валізки так близько біля борту, – звелів сержант. – І ящики погано прив'язані, при першому ж поштовху полетять у воду.
– Сеньйоре сержант, коли ви потрапите до того свого раю, то пам'ятайте про нас, будь ласка, – попросив Малюк. – Напишіть нам, розкажіть, як там у місті живеться. Якщо міста ще взагалі існують.
– П'юра найвеселіше місто в цілому Перу, сеньйоро, – сказав лейтенант. – Воно вам дуже сподобається.
Лоцман Пінтадо повантажив на човен увесь багаж і тепер, вклякнувши поміж двома каністрами з газоліном, перевіряв двигун. Повівав легенький бриз, води Ньєви, кольору виноградних грон, неспокійними пінявими хвильками спливали у бік Мараньйону. Усміхнений сержант ходив туди-сюди по човну, перевіряючи, чи добре спаковані речі, й Боніфацію, здавалося, зацікавила його метушня, однак час від часу вона крадькома позирала на узгір'я: під чистим небом височіла між деревами місія, її дахи й мури лагідно відбивали світло світанку. Але кам'яниста стежка, що вела до неї, ще ховалася в пасмах туману, який стелився понад землею; ліс заважав вітру розігнати його.
– Правда, ми аж трусимося від нетерплячки, бо хочемо якнайшвидше дістатись до П'юри? – спитав сержант.
– Правда, – погодилася Боніфація. – Хочемо доїхати якнайшвидше.
– Це має бути страшенно далеко, – мовила Лаліта.