Я познайомився з ним у Бальбеку, куди він приїздив до своєї тітки, принцеси Люксембурзької, тоді як був ще графом фон Ніссау. За кілька місяців він зашлюбив знадливу доньку іншої принцеси Люксембурзької, тяжко багату, бо була вона дочкою-одиначкою принца, власника величезного мукомольного виробництва. Після чого великий князь Люксембурзький, який дітей не мав і який ронив дух за своїм братаном Ніссау, проголосив його зі згоди палати депутатів принцом-наступником. Як у всіх таких шлюбах, походження маєтку є і перешкодою, і визначальником. Граф фон Ніссау запам'ятався мені як один з найдивовижніших молодиків, які тільки мені траплялися, і його вже тоді палила похмура і вогненна жага до своєї нареченої. Мене неабияк переймали його листи, які він надсилав одного по одному під час бабусиної хвороби, і навіть мама, розчулившись, смутно приказувала улюблену репліку своєї матері: "Сама Севіньє краще б не написала".
Шостого дня, улягаючи бабусиним просьбам, мама нібито пішла відпочити. Мені хотілося, щоб бабуся спокійно заснула, а Франсуаза посиділа біля неї. Та хоч як я просив, Франсуаза пішла собі; вона кохала бабусю; її провидливість і її песимізм підказували їй, що бабуся на тонку пряде. І вона намагалася глядіти за хворою якнайкраще. Але їй сказано, що прийшов монтер, добрий майстер, швагер її колишнього принципала, дуже шанований у нашому домі, де користувалися його послугами багато років, надто у Жюп'єна. Ми домовлялися про роботу ще перед бабусиною хворобою. Я вважав, що цього разу можна його відпровадити або звеліти почекати. Але Франсуазин етикет такого не допускав; так чинити з зацною людиною не випадає, а на бабусю можна в цьому разі й не зважати. За чверть години я в нестямі пішов по Франсуазу в кухню і побачив, що та стоїть на площадинці чорних сходів і гомонить собі з монтером, а вистоювання на сходах, дарма що там гуляють протяги, було вигідне тим, що Франсуаза могла, в разі чиєїсь появи в кухні, вдати, ніби вискочила за поріг попрощатися. Та ось Франсуаза відпустила монтера, а потім похопилася і прокричала йому вслід, щоб він переказав від неї вітання своїц,дружині та шваг-рові. Цю комбрейську турботу про дотримання політесу Франсуаза поширювала і на свою зовнішню політику. Дурні уявляють, ніби тільки масштабні події дозволяють нам зглибити людську душу; ба, навпаки, зрозуміти всі ці події можна лише зсередини якоїсь особистосте. Франсуаза тисячу разів правила комбрей-ському садівникові, що війна — найбезглуздіший злочин і що нема нічого над життя! Отож-бо коли вибухла Російсько-японська війна, Франсуаза заявила, що ми підвели царя, не кинувшись рятувати тамтих "горопашних росіян", скоро ми з ними "ходимо в союзниках", нагадала вона. Вона вважала, що ми не віддячилися Миколі II, який завжди "знаходив для нас такі гарні слова"; тут виступав той самий кодекс чести, завдяки якому вона ніколи б не відмовила Жюп'єнові в чарчині (хоча знала, що від неї йому "канудить") і який навіював їй думки, що з її боку було б так само безчесно, як безчесно з боку Франції дотримуватися нейтралітету щодо Японії, не покинути при смерті бабусі й не піти перепросити особисто поштивого монтера, якого даремно зірвали з-місця.
На щастя, ми невдовзі спекалися одвідин Франсуазиної дочки — вона виїхала на кілька тижнів. До звиклих порад, які давалися в Комбре родині хворого: "Добре б здійснити недовгу подорож, змінити клімат, поліпшити апетит" тощо, вона додавала, мабуть, єдину думку, до якої дійшла сама і яку повторювала при кожній нагоді, наче прагнучи втокмачити нам у голову: "їй треба було від самого початку лікуватися радикально". Вона не віддавала переваги якомусь одному курсові лікування перед іншими, йшлося тільки про те, аби це лікування було радикальне. А Франсуаза одразу ж зауважила, що бабусі дають мало ліків. Позаяк вона вважала, що ліки тільки вадять шлункові, то це її тішило, але й ображало. На Півдні жили її родичі, заможненькі як-не-як;
їхня донька, ще зовсім юна, заслабла і померла у двадцять три роки; батько з матір'ю за ті кілька років, поки їй нездужалося, зруйнувались через витрати на ліки, лікарів та поїздки на води. Франсуазі все це здавалося недозволенною розкішшю, ніби її родичі купували бігових коней або замахнулися придбати замок. А родичі пишалися, що стільки витратили. Вони вже нічого не мали, в тім числі найдорожчого — доньки, але любили приказувати, що витратили на лікування її не менше, ніж витратили б найбагатші. Надто тішило їхнє самолюбство те, що безталанну дівчину цілі місяці по кілька разів денно лікували ультрафіолетовим промінням. Упоєний своєю гіркою славою батько доходив часом до того, що хвалився, в яку копієчку йому влетіло доччине лікування, як хвалиться дехто з чоловіків тим, що його зруйнувала зірка балету. Франсуаза була небайдужа до такого пишного реквізиту; реквізит, який оточував хвору бабусю, здавався їй убогим, придатним лише для того, щоб обставити хворобу на провінційній сцені.
Нараз уремія накинулася на бабусині очі. Кілька день та нічого не бачила. Але очі в неї не були як у сліпої, вони не змінилися. І я здогадався, що вона нічого не бачить, лише з якоїсь химерної вітальної усмішки, якою вона всміхалася, коли рипнуть двері, і яку затримувала на обличчі, поки з нею не ручкалися; ця усмішка з'являлася зарано і завмирала на устах, стереотипна, стала, але завжди звернена прямо перед себе, аби її було видно зусібіч, бо вона вже була позбавлена допомоги погляду, який регулював би її, відводив би їй час і скеровував її, відтінював залежно від пересування та виразу обличчя того, хто входив; полишена сама на себе, без усміху очей, потрібного для відвернення від неї уваги одвідувача, вона набувала через свою безпорадність надмірної значущости, створювала вражін-ня пересадної чемности. Потім зір відновився вповні, і з очей хвороба перекинулася на вуха. На кілька днів бабуся оглухла. Побоюючись, що її застукає зненацька чийсь неепогаданий прихід, що вона не почує, як хтось зайде до її покою, вона раз у раз (дарма що лежала обличчям до стіни) рвучко повертала голову до дверей. Але шиєю рухала незграбно, бо за кілька днів нелегко принатуритися до такого виверту: якщо вже не бачити джерела звуків, то бодай слухати очима. Зрештою болі вщухли, зате розладналася мова. Хоч-не-хоч бабусю доводилося перепитувати.
Відчуваючи, що її не розуміють, бабуся замовкла і лежала крижем. Щоразу, помічаючи мене, схоплювалась, як ті, кому раптово забракне повітря; вона поривалася щось сказати, але розібрати її белькіт було годі. Добита своєю безпорадністю, вона ронила голову на подушку і простягалася; мармурове її обличчя поважніло, руки лежали на коці або несамохіть щось робили, наприклад, витирали пальці хустинкою. Думки її витали невідь-де. Потім її охоплювало тривале збудження. Вона все поривалася встати. Її по змозі стримували, боючись, як би вона не здогадалася, що її спаралізувало. На хвильку її покинуто саму, і, вернувшись, я застав її на ногах у нічній сорочці; вона пробувала розчинити вікно.
Колись у Бальбеку топилася була вдова, а її витягли з води, і бабуся сказала мені (може, з якогось передчуття, що ми його іноді вичитуємо в таємничому мороці нашого органічного життя, де все-таки леліє прийдешність), що найбільша жорстокість — видерти згорьовану жінку з пазурів жаданої смерти і знову рокувати на муку.
Ми ледве поспіли схопити бабусю; вона відбивалася від мами майже брутально; нарешті з нею впоралися, посадили її до фотелю, після чого вона перестала пручатися і скаржитись, обличчя її застигло, і вона заходилася старанно знімати з нічної сорочки шерстинки від хутра, яке ми на неї накинули.
Її погляд геть одмінився: став неспокійний, жалісний, розгублений; то був не колишній її погляд, то був тужливий погляд старої жінки, яка зійшла на дитячий розум.
Франсуаза все в'язнула до бабусі, чи не хоче та, щоб її зачесали, і нарешті переконала себе, що бабуся дала згоду. Вона поприносила щітки, гребінці, одеколон, пеньюар. "Це вас не втомить, пані Амеде, якщо я вас зачешу, — щебетала вона, — хоч як би кволилася людина, а зачісаною вона завжди може бути". Тобто людина ніколи не кволиться аж так, щоб її не міг зачесати хтось інший. Але, вступивши до покою, я побачив у жорстоких руках Франсуази, ощасливленої так, ніби вона зцілювала бабусю, під старими н^!жденними розчухраними косами, що не витримували доторку гребінця, голову, безсилу зберегти потрібну для чесальниці позу, голову, що хиталася врізнобіч, буцімто під подмухами борвію, тоді як вид її кривила гримаса змори та болю. Я відчув, що чесання добігає кінця, і не сказав їй: "Годі!", з остраху, що вона однаково мене не послухає. Я кинувся одразу до неї, коли, бажаючи, аби бабуся поглянула, чи добре вона зачісана, Франсуаза у невинній своїй жорстокості піднесла їй люстерко. Спочатку я радів, що встиг вихопити його Франсуазі з рук, перш ніж бабуся — навіщо тоді ми ховали від неї всі дзеркала — побачила б себе такою, якою уявити навряд чи могла б. Та ба! За мить я нахилився над нею, аби поцілувати її гарне і страдницьке чоло, а вона глипнула на мене здуміло, недовірливо й обурено: вона не впізнала мене.
На думку нашого лікаря, то був симптом того, що кров збігається до голови. Треба було відтягти кров. Коттар вагався. Франсуаза мала надію, що бабусі поставлять "очисні" банки. Вона шукала в моїй енциклопедії, як вони діють, але не знайшла. А все тому, бо хоч і казала "очисні", але писала (а отже, думала, що так пишеться і в книзі): "прочисні". Котгар, на превеликий Франсу-азин жаль, вибрав, без великої надії на успіх, п'явки. Коли через кілька годин я зайшов до бабусі, чорні змійки, присмоктавшись до її карку, скронь та вух вилися в закривавленім її волоссі, наче у волоссі Медузи. Але на блідій і спокійній тварі, цілковито нерухомій, я побачив широко розплющені, ясні й тихі очі (може, навіть ще розумніші, ніж перед хворобою, бо вона не могла балакати, не могла ворушитися і звіряла свою думку очам, а думка здатна відроджуватися завдяки тому, що у нас відсмоктали кілька крапель крови), очі лагідні й ніби оліїсті, де вогонь розпаленого коминка освітлював перед хворою знову відзисканий нею Всесвіт.