Він своїх вад не помічає і думає, що вони не помітні й іншим. Ризик не сподобатися іншим здебільшого пов'язаний із трудністю визначити, якою мірою щось залишається у нас непомітним, а тому, бодай з обачности, ніколи не слід говорити про себе, бо можете бути певні, що на цей предмет ваш погляд розбігатиметься з поглядом будь-якого співрозмовника. Коли ми відкриваємо для себе справжнє життя іншої людини, відкриваємо світ дійсний під оболонкою світу позірного, ми буваємо вражені так, ніби забралися в дім, як поглянути, зовсім звичайний, але насправді напхом напханий скарбами, відмикачками, трупами; але не менш ми буваємо вражені й тоді, коли замість образу, який ми створили про себе, покладаючись на почуте від багатьох, ми дізнаємося з розмови, яку вони провадили про нас без нас, що ті люди бачать наш образ і наше життя в зовсім іншому світлі. Отож коли ми говоримо про себе, можемо бути певні, що наші невинні й обережні слова, які були вислухані з позірною ґречністю й лицемірним схваленням, викличуть злостиві чи веселі, але в кожному разі негарні для нас балачки. В найкращому разі ми ризикуємо породити роздратування невідповідністю нашого уявлення про самих себе нашим словам, невідповідністю, через яку суд людей про самих себе звичайно такий самий смішний, як мугикання нездарних аматорів співу, які відчувають потребу курникати улюблену мелодію і пнуться присмачити нерозбірливе мимрення своє енергійною мімікою і екстатичним виразом на лиці, хоча цей екстаз нам не передається. До лихої звички говорити про себе та про свої вади треба додати іншу, супутню їй звичку, звичку відшукувати в інших ті самі ґанджі, які ми маємо самі. Саме про ці вади ми мовимо повсякчас: це дає змогу говорити про себе, хай небезпосередньо, змогу, яка поєднує в собі втіху сповіді з утіхою розгрішення. Зрештою наша увага, завжди звернута на те, що в нас характерне, бачить найкраще ці самі риси і в інших. Короткозорий мовить про іншого короткозорого: "Та він же ледве бачить"; сухотник сумнівається, чи здорові легені у здорованя; нечупара тільки й мовить про тих, хто не миється; смердючка нарікає, що від когось тхне; рогоносець скрізь бачить рогоносців; легковажна жінка — легковажних жінок; сноб — снобів. До того ж кожен порок, так само як і кожен фах, вимагає від людини й розвиває в ній спеціальні знання, якими вона не проти похизуватися. Збоченець винюхує збоченця, кравець, якого ти частуєш у себе, ще не озвавшись до тебе, уже прикинув вартість краму, з якого зшито твою пару, і пальці в нього аж сверблять, аби його помацати; а як ти, погомонівши хвилю-другу з дантистом, спитаєш його, якої він думки про тебе, він скаже, скільки у тебе попсутих зубів. Це видається йому найважливішим, тоді як тобі, хто помітив попсовані зуби в нього, це уявляється в ньому найсмішнішим. Ми гадаємо, що інші сліпі, не лише коли говоримо про самих себе; поводимось ми так, ніби вони сліпі. Для кожного з нас існує свій окремий божок, і він приховує від нас наші вади або обіцяє, що їх ніхто не побачить, так само як він закриває очі й затикає ніздрі тим, хто не миється, аби вони не знали, що в них леп за вухами, не відчували, що під пахвами у них пахне потом, і запевняє їх, що вони можуть сміливо йти куди заманеться, ніхто нічого не зауважить. А ті, хто носить чи дарує фальшиві перли, уявляють собі, що їх матимуть за правдиві. Блок був погано вихований, він був невропат, сноб, належачи до малопоштивої родини, він, як на дні моря, витримував на собі страшелезний тиск, і тисли на нього не лише християни, утримувані на поверхні, а й нижчі шари жидівських каст, нижчі щодо християн, але вищі щодо його касти, кожна з яких гнітила своєю погордою ту, що була відразу ж під нею. Аби випливти аж на свіже повітря крізь шари жидівських родин, Блок потребував би кілька тисячоліть. Треба було пробивати собі шлях інакше.
Коли Блок закинув мені те, що я начебто переживаю напад снобізму, і вимагав, щоб я в цьому признався, я міг би йому відповісти: "Аби я був сноб, я з тобою не водився б". Але я тільки сказав, що він не надто ґречний. Він почав перепрошувати, але так, як перепрошує невихована людина, яка з великою охотою повторює свої слова, та ще й при цьому огрублюючи їх: "Даруй уже мені, — казав він при кожній зустрічі, — я тобі завгирив, я тобі дошкулив, я був з тобою невиправдано жорстокий. А проте, людина взагалі і твій приятель зокрема — рідкісне бидло! Бо ти не можеш собі уявити, як ніжно, наперекір злостивим вибрикам, я тебе люблю. Часто, думаючи про тебе, я плачу, плачу ніжними сльозами". І він схлипнув.
Ще більше, ніж його невихованість, мене дивувало, що він раз у раз провалювався як співрозмовник. Цей хлопчина — перебендя, який говорив про найвідоміших письменників: "Дурень дуренний, йолоп, сухоголовець", іноді залюбки розповідав анекдоти, в яких не було й дрібки соли, і наводив як "справді прецікаву людину" цілковитого нездару. Це очевидне попадання пальцем у небо в усіх його відгуках про розум людини, про її вартість, про її цікавість дивувало мене доти, доки я не познайомився з Блоком старшим.
Я не припускав, що ми колись ісподобимося чести познайомитися з ним: Блок молодший неприхильно відгукнувся про мене в розмові з Сен-Лу, а в розмові зі мною про Сен-Лу. Він навіть сказав Роберові, що я був (завше) страшенний сноб. "Атож, атож, він у захваті від того, що знайомий з Л-л-л-леґранденом", — бовкнув він. Манера вирізняти те чи інше слово була у Блока заразом ознакою іронії і літературносте. Ймення Леґрандена не говорило Сен-Лу нічого. "Хто се?" — спитав він здивовано. "О, цей йогомосць вельми поштивий!" — сміючись, відповів Блок, мерзлякувато встромляючи руки до піджачних кишень, і в цю мить йому здавалося, що перед ним уже маячить мальовнича й незвичайна постать провінційного шляхтича, проти якого провінційна шляхта Барбе д'Оревільї[154] ніщо. Досадуючи, що він не вміє намалювати портрета Леґрандена, Блок примножив кількість "л" у його найменні і смакував його як найдобірніше вино. Але його втіха була надто суб'єктивна, щоб її відчув хтось інший. Якщо Блок сипнув наздогад на мене у розмові з Сен-Лу, то так само сипнув він наздогад на Сен-Лу в розмові зі мною. Як він нас паплюжив, ми довідалися в усіх подробицях обидва другого ж дня, хоча ми нічого одне одному не переказували, бо нам обом це видавалося б ганебним, зате Блок вважав це за цілком природне і майже неминуче; стурбований і твердо вірячи, що скаже кожному з нас лише те, що й так випливе, він волів забігти наперед і, відтягнувши Робера набік, признався, що мовив зле про нього навмисне, аби йому це внесли у вуха, присягнувся "Кроніоном Зевесом, клятво-хранителем", що любить його, що віддав би життя за нього, і втер сльозу. Того ж таки дня, вибравши час, коли я був сам, він склав покуту і заявив, що виступав у моїх інтересах, вважаючи, що деякі світські знайомства для мене згубні і що я взагалі "заслуговую на кращу долю". Після чого, взявши мене за руку з розчуленням пияка, хоча сп'яніння його було чисто нервове: "Можеш мені не вірити, — сказав він, — але хай мене одразу ж ухопить чорна Кера[155] й потягне за пороги ненависного людям Гадеса[156], якщо вчора, думаючи про тебе, про Комбре, про безкраю ніжність, що я почуваю до тебе, про те, як ми разом протирали штани на шкільній лаві, хоча ти цього не пам'ятаєш, я не ридав усеньку ніч. Так, усеньку ніч, присягаюся, але, на жаль, я знаю, що то за штука — людська душа, і переконаний, що ти мені не віриш". Я й справді не вірив; його клятьба "на чорній Кері" не надавала більшої ваги його словам, які, як мені підказувало чуття, він оце щойно придумав, бо еллінський культ був у Блока чисто літературним. Зрештою, розчулившись і прагнучи розчулити когось своєю брехнею, він щоразу вигукував: "Клянуся тобі"; та й ці слова вимовляв він не так через те, що неодмінно хотів переконати когось у своїй щирості, як через те, що коли брехав, то зазнавав якоїсь істеричної втіхи. Я не вірив йому, але не сердився, бо це мені дісталося від матері й бабусі: не мати зуба навіть на тих, хто провинився куди більше, і ніколи на когось не кидати каменя.
Зрештою Блок був не такий уже й пропащий хлопець, він умів поводитися і дуже люб'язно. Відколи комбрейська раса, з якої вивелися люди такі напрочуд чисті, як моя бабуся та матір, майже вимерла, і я вже міг вибирати хіба між чесним бидлом, бездушним і лояльним, сам звук голосу якого зразу ж виказує, що твоє життя його зовсім не обходить, та іншим заводом людей, тими, хто, поки він з тобою, розуміє тебе, кохає тебе, розчулюється до сліз, відтак, через годину-другу, відшкодовує це тим, що візьме тебе на нещадний жарт, але потім повертається до тебе, такий самий святий та божий, такий самий тихий, хоч у вухо бгай, — і мушу сказати: я, мабуть, віддавав перевагу саме цьому поріддю людей, — не тим, що вони душевно чистіші, а тим, що їхнє товариство мені більше до вподоби.
— Ти не уявляєш, як мене болить, коли я думаю про тебе, — провадив Блок. — Власне, це щиро жидівська риса, — додав він іронічно, мружачи око, ніби брався визначити під мікроскопом безконечно манісіньку дозу "жидівської крови", — ці самі слова міг би сказати (але зроду не сказав би) той чи інший французький потужник, серед предків якого, найщирісіньких християн, числився і Самуїл Бернар, а як сягти глибше, то й Богоматір, від якої нібито пішло коліно Леві. — Я залюбки, — додав він, — відкриваю в собі почування — правда, їх небагато, — які можна вивести з мого жидівського походження. — Він виголосив цю тираду, бо йому здавалося дотепним і водночас сміливим говорити правду про своє плем'я, правду, яку він принагідно намагався якось по-особливому пом'якшити, — так скнари, пішовши нарешті на те, щоб покрити борги, набираються духу заплатити лише половину. Цей різновид ошуканства, коли правду ми здатні сказати не інакше, як із підмісом до неї добрячої дещиці брехні, цього спотворювача правди, поширений більше, ніж ми собі уявляємо, і навіть ті, хто його зазвичай нехтує, за якоїсь гризоти, надто любовної гризоти, рятуються ним.
Усі ці таємні Блокові вихватки проти мене в розмовах із Сен-Лу і проти Сен-Лу в розмовах зі мною завершувалися запрошенням на обід.