Зайняті цими клопотами, люди не помітили, як за кошарою з'явився Бостон, як він спішився, як скинув рушницю, як перезарядив її, поставив на бойовий звід, а потім знову повісив на плече.
Його побачили, лише коли він уже наблизився до місця вантаження. Базарбай, зіскочивши з грузовика, здивовано уп'явся в нього.
— Ти чого? — сказав він Бостонові, чухаючи потилицю і вдивляючись у його чорне, як обвуглена головешка, обличчя.— Ти чого тут? Чого так дивишся? — заметушився він, передчуваючи щось недобре.— Знову з приводу вовченят, чи що? Робити нічого? Попросили мене, я і написав.
— Плювати мені, що ти там написав,— похмуро кинув Бостон, не відриваючи від нього важкого погляду.— Не до того мені. Я хочу тобі сказати, що ти не годний жити на цьому світі, і я сам порішу тебе!
Базарбай не встиг навіть затулитись, як Бостон скинув рушницю і, майже не цілячись, вистрілив у нього. Базарбай захитався, кинувся було ховатися за грузовик, але другий постріл наздогнав його, попав у спину, і Базарбай, тричі обернувшись навколо себе, вдарився головою об кузов і, впавши на землю, судорожно зашкріб руками. Усе це сталося так несподівано, що спочатку ніхто не зрушив з місця. І тільки коли нещасна Кок Турсун лементуючи впала на тіло чоловіка, всі разом закричали й побігли до вбитого.
— Ні з місця! — голосно наказав Бостон, озираючись на всі боки.— Щоб ніхто ні з місця! — пригрозив він, наставляючи дуло на кожного по черзі.— Я сам відправлюсь зараз туди, куди слід. І тому попереджаю, щоб ніхто ні з місця! На випадок чого в мене патронів вистачить! — І він поплескав себе по кишені.
Усі зупинились, як уражені громовицею, ніхто нічого не міг зрозуміти, нічого сказати, наче всі втратили дар слова. Тільки нещасна Кок Турсун голосила над тілом ненависного чоловіка:
— Я завжди знала, що ти закінчиш, як собака, бо ти і був собака! Убий і мене, вбивцю! — рвонулася жалюгідна й бридка Кок Турсун до Бостона.— Убий і мене, як собаку. Я і так світу білого зроду-віку не бачила, навіщо мені таке життя! — Вона спробувала ще щось вигукнути: мовляв, вона попереджала Базарбая, що не треба було йому викрадати вовченят, що це до добра не доведе, та цей недолюдок ні перед чим не зупинявся, навіть диких звірів і то пропивав,— але тут двоє пастухів затиснули їй рот і відтягли далі.
І тоді, окинувши суворим поглядом тих, що стояли навколо, Бостон неголосно, але виразно мовив:
— Досить! Я сам відправлюся зараз куди потрібно, сам на себе заявлю. Повторюю — сам! А ви всі залишайтеся на своїх місцях. Чули?
Ніхто не вимовив жодного слова. Вражені тим, що трапилося, всі мовчали. Дивлячись на обличчя людей, Бостон раптом зрозумів, що з цієї хвилини він переступив якусь межу і відділив себе від решти: адже його оточували близькі люди, з якими він з дня на день, з року в рік разом добував хліб насущний. Кожного з них він знав, і вони його знали, з кожним із них у нього були свої стосунки, але тепер на їхніх обличчях він прочитав відчуженість, і він зрозумів, що віднині він відлучений від них назавжди, як начебто його ніщо й ніколи не зв'язувало з ними, як начебто він воскрес із мертвих і тим уже був страшний для них.
Ведучи на повідку коня, Бостон пішов геть. Він ішов не оглядаючись, ішов у приозерну сторону, щоб здатися там властям. Ішов дорогою, похиливши голову, а за ним, шкутильгаючи і побрязкуючи вуздечкою, ступав його вірний Донкулюк.
То був кінець його життя...
— От і кінець світу,— сказав уголос Бостон, і йому відкрилася жахлива істина: увесь світ досі містився в ньому самому, і йому, цьому світу, настав кінець. Він був і небом, і землею, і горами, і вовчицею Акбарою, великою матір'ю всього сущого, і Ерназаром, що залишився навіки в льодах перевалу Ала-Монгю, і останньою його іпостассю — малюком Кенджешем, підстреленим ним самим, і Базарбаєм, відхиленим і вбитим у собі, і все, що він бачив і що пережив на своєму віку,— усе це було його всесвітом, жило в ньому і для нього, і що тепер хоч усе це й буде існувати, як існувало вічно, але без нього — то буде інший світ, а його світ, неповторний, невідновлюваний, утрачений і не відродиться ні в кому і ні в чому. Це й була його велика катастрофа, це й був кінець його світу...
На безлюдній польовій дорозі до Приозер'я Бостон раптом різко обернувся, обійняв коня за шию, повис на ньому й заридав голосно й безутішно.
— О, Донкулюку, тільки ти не розумієш, що я наробив! — плакав він, здригаючись усім тілом від ридань.— Як мені бути? Сина своїми руками вбив і, не поховавши, іду і кохану жінку залишаю саму.
Потім закрутив чумбур на шиї Донкулюка, закріпив стремена на луці сідла, щоб не били коня в боки.
— Іди, іди додому, іди куди хочеш! — попрощався він з Донкулюком.— Більше ми не побачимося!
Вдарив коня долонею по крупу, шугонув його, і кінь, дивуючись зі своєї свободи, пішов до зимовища. Бостон продовжував свій шлях...
А синя крутизна Іссик-Кулю все наближалася, і йому хотілося розчинитися в ній, щезнути — і хотілося і не хотілося жити. Як оті брижі — хвиля здіймається, щезає і знову відроджується сама із себе...