Я більше не думав, дивлячись на неї, про ролю, яку відігравало колись у моєму коханні, забутому і нею, моє захоплення Берґот-том, що знову став для мене просто автором своїх книжок, і я вже не пам'ятав (хіба що воно оживало в рідких, геть розрізнених споминах) свого збентеження, коли мене з ним знайомили, змішаного з подивом розчарування його манерою розмовляти у салоні з білим хутром, повному фіялок, куди так рано вносилося стільки ламп і розставлялося на стількох консолях. По суті всі спогади, які утворювали першу мадемуазель Сванн, були відірвані від сьогоднішньої Жільберти, утримувані на великій відстані силою тяжіння інших світів довкола Берґоттової фрази, з якою становили одне тіло, і оповиті пахощами глоду.
Сьогоднішня клаптикова Жільберта вислухала моє прохання з усміхом. Відтак задумалася, скроївши поважну міну. І я був цьому радий, бо вона не звернула уваги на громадку осіб, побачити яку їй довідно не було б приємно. Дукиня Германська щось полум'яно обговорювала зі страшнющою стару-шенцією — я свердлував очима цю Бабу-Ягу, і мені було нев-гадно, хто ж вона така, хоч кричи рятуйте. Тим часом дукиня Ґермантська, Жільбертина тітка, цокотіла з Рахиллю, високославною нині акторкою, яка на цьому ранку збиралася декламувати вірші Віктора Гюґо та Лафонтена. Дукиня, давно вже свідома свого найвищого становища в Парижі (не розуміючи, що подібне становище існує тільки в головах тих, хто в нього вірить, і в головах багатьох парвеню, бо коли б вони ніде її не бачили й не читали її імени у хроніках пишних раутів, то ладні були б думати, що насправді вона не посідає жодного становища), тепер тільки в порядку винятку, з великими перервами, ховаючи позіхи, гостювала у Сен-Жерменському передмісті, обридлому їй, як вона казала, гірше від печеної редьки, а натомість гнала химери, снідаючи в товаристві тої чи іншої акторки, яку вважала за розкішну. У нових колах, де вона бувала і де залишалася собою більше, ніж сама гадала, вона, як і давніше, дотримувалася думки, що "дещиця нуди" — знак інтелектуальної зверхности, але передавала свою нуду мало не криком, аж їй деренчало у горлі. Щойно я згадав про Брішо, як вона відрубала: "Він мене доконав за ці двадцять років", а коли пані де Камбремер порадила: "Перечитайте, що Шопенгауер пише про музику", вона зробила притиск на цій фразі, дратливо стенувши плечима: "Перечитайте — чи ба! Ні, проти цього я перечитимуі" Старий д'Альбон посміхнувся, зачувши знайомий каламбурний дух Ґермантів. Жільбер-та, людина сучасніша, і бровою не повела. Хоча й Сваннова донька, вона, ніби качка, висиджена куркою, була більшою лакісткою і сказала: "А в мене він зачіпає якісь струни; його вражливість просто чарує!"
Я розповів дукині Ґермантській про своє побачення з бароном де Шарлюсом. На її суд, він "підупав" ще більше, ніж можна було думати, бо щодо розумових здібностей світські люди вдатні відзначати різницю не лише між світськими людьми, наділеними майже однаковим розумом, а навіть ув одній і тій самій людині в різні періоди її життя. Відтак вона додала: "Він завше був живим портретом моєї свекрухи; але тепер це просто вражає". У такій подібності не було нічого незвичайного. Справді, як відомо, деякі жінки віддзеркалюються в іншій істоті з найбільшою достотністю, і єдиний огріх тут стосується статі. Помилка, про яку не скажеш: feltсculpa[17], бо стать— позначається на особистості, жінкуватий чоловік — манірний, обачний, надвражливий тощо. У лиці, хай навіть бородатому, чи на розпашілих щоках під бурцями знайдуться риси, перенесені з материного портрета. У старому ІІІарлюсі, руїні, і то можна розпізнати, під шарами жиру і рижової пудри, на свій подив, якісь сліди гарної і вічно юної жінки. Тут увійшов Морель, і дукиня почала так примилятися до нього, аж я трохи розгубився. "Ет, я не беру участи в родинних сварках, — озвалася вона. — Чи не здається вам, що родинні сварки — це така нудьга?"
Але якщо в ці двадцятирічні періоди конгломерати світських капличок розпадалися і знову сполучалися згідно з тяжінням нових світил, приречених і собі віддалятися, аби потім сходити знову, то кристалізації та роздрібнення, слідом за якими йшли нові кристалізації, відбувалися і в душах людей. Якщо для мене дукиня Ґермантська була многолика, то для дукині Ґермантської, для пані Сванн тощо ця особа була улюбленицею за часів, що передували Дрейфусовій справі, а потім фанатичкою чи дурепою після Дрейфусової справи, справи, яка змінила в їхніх очах вартість людей і перетасувала політичні партії, змушені також розпастися і постати знов. Тут особливо прислужується, справляючи ще й вплив на споріднення чисто інтелектуальне, минулий час, завдяки якому ми забуваємо про наші антипатії та погорду, ба навіть про причини, якими пояснювалися наші антипатії та погорда. Якби ми придивилися до пишноти молодої пані де Камбремер, то зміркували б, що вона була донькою купця з нашого дому, Жюп'єна, зате блиску їй могло б додати ще й те, що її батько постачав хлопців панові де Шарлюсу. Одначе все це гамузом справило дивовижний ефект, і не тільки ні один із "нових" не зумів з'ясувати такі далекі його причини, а й ті, хто їх знав і забув про них, більше зважаючи на сьогоднішню розкіш, ніж на давню ганьбу, бо імена ми завжди сприймаємо в їхньому сучасному значенні. У цих салонних метаморфозах цікаве було те, що вони були похідними втраченого часу, а також феноменом пам'яти.
Дукиня ще не вибрала — з остраху, як би дук Ґермант-ський не влаштував їй сцени — між Бальті та Містенґет, бо обох вважала за незрівнянних, але здружилася таки з Ра-хиллю. Звідси молода парость виснувала, що дукиня Германська, попри своє ім'я, була, мабуть, фарбованим лисом і ніколи душею і тілом не належала до "вершків" товариства. Щоправда, з кількома вінценосцями дукиня Германська і досі підтримувала близькі стосунки (за які з нею сперечалися ще дві великі дами) і ще завдавала собі мороки час від часу запрошувати їх на сніданок. Але, з другого боку, монархи рідко виходять у світ і знаються з низотою, тож дукиня, вірна у питаннях давнього протоколу ґер-мантівським забобонам (бо хоч добре виховані люди убивали її, сама вона цінувала добре виховання), загадувала писати: "Дукиня Ґермантська волею Його Величности, який рачив..." тощо. А новачки, з такими формулами не обізнані, доходили висновку, що це свідчить про нижче становище дукині Германської. З погляду дукині Германської, близькість із Рахиллю могла означати, що ми помилялися, вбачаючи в дукині Германській брехуху та облудницю, коли вона засуджувала вишуканий світ, помилялися, коли гадали, ніби, відкидаючи запрошення пані де Сент-Еверт, вона чинила так в ім'я снобізму, а не розуму, помилялися, маючи її за ідіотку лише тому, що маркіза виставляла себе снобкою, не досягаючи своєї мети. Але близькість із Рахил-лю могла ще й означати, що дукині і справді бракувало клепки, що на старість її гризло незадоволення та розчарування і вона, знудившися світом, була схильна до всяких вибриків — із цілковитого браку уявлення про справжні духовні запити; великосвітські дами такого розбору, уже з жуками в голові, думають: "Як це буде втішно!" і постановляють закінчити вечір пшиком, скажімо, збудити когось і, не знаючи, що йому сказати, стояти хвилину в вечірньому манто біля ліжка, а тоді, схаменувшись, що вже пізно, іти нарешті спати.
Треба додати, що з якогось часу примхлива дукиня пройнялася до Жільберти антипатією — і їй справляло певну втіху, приймати Рахиль; а ще завдяки цьому вона могла проголошувати одну з ґермантівських максим, а саме, що Ґерманти надто численні, щоб одним проти одних укладати спілки у своїх внутрішніх чварах (майже однаковою мірою це стосувалося й справляння жалоби); проголошувати незалежність отого "моя хата скраю", підкріпленого політикою, яку довелося запровадити щодо пана де Шарлюса, бо, якби йому потурали, він пересварив би всіх з усіма.
Що ж до Рахилі, то якщо вона й справді докладала великих зусиль, аби зблизитися з дукинею Германською (цих зусиль дукиня так і не розпізнала під удаваною погордою та показним зухвальством, які її інтригували й упевнювали у високій думці, що актриса не помазана снобізмом), то це загалом пояснювалося чарами, якими великий світ надить, починаючи з певного моменту, навіть найзашкарублішу богему і які є відповідником чарів, що ними богема зі свого боку вабить великий світ — подвійний приплив, суголосний у політичному житті взаємній зацікавленості та прагненню укласти спілку, притаманному народам, що б'ються між собою. Проте у Рахилі таке прагнення могло мати специфічніший мотив. Саме у дукині Германської і саме від дукині Германської вона зазнала колись страшного афронту. Рахиль із часом ані забула його, ані вибачила, але особливому чарові, який відтоді у її очах оточував дукиню, уже не судилося розвіятися. Розмову, від якої я хотів відвернути Жільбертину увагу, було урвано, бо господиня дому кинулася розшукувати акторку, якій пора було читати, отож, полишивши дукиню, Рахиль з'явилася на естраді.
Якраз у цей час на другому кінці Парижа розігрувалася зовсім інша вистава. Берма, як тут уже згадувалося, запросила кількох осіб на чай, аби пошанувати доньку та зятя. Але запрошені не квапилися йти. Дізнавшися, що Рахиль читає вірші у принцеси Ґермантської (ця вістка страшенно обурила Берму, велику акторку, прецінь Рахиль не переставала оставатися для неї курвою, допущеною до участи у виставах, де вона, Берма, грала перші ролі, лише тому, бо Сен-Лу платив за її театральні костюми; обурення було тим благородніше, що по Парижу громом прокотилася новина: хоч запрошення розсилалися від імени принцеси Ґермантської, насправді в ролі господині дому вітала гостей у принцеси Рахиль), Берма ще раз із притиском написала до своїх вірних, аби ті не пропустили її підвечірка, бо вона знала, що вони дружать і з принцесою Ґермантською, відомою їм як пані Вердюрен. Проте час минав, а ніхто до Берми не з'являвся. Блок, у якого спитали, чи він там буде, відповів простодушно: "Ні, я волію принцесу Ґермантську".