– Хіба я колись не дотримував слова?
– Це буде вперше, що не дотримаєш, – криво всміхнувся Фусія. – І востаннє, старий.
– Хочеш, допоможу тобі? – запропонувала Лаліта. – Дай я зніму чоботи.
– Іди геть, – звелів Фусія. – І не повертайся, доки я тебе сам не покличу.
Мовчки увійшли ачуалки, несучи два великі паруючі горщики. Поставили їх біля гамака і, не дивлячись на Фусію, вийшли.
– Я твоя дружина, – мовила Лаліта. – Не соромся. Чому я повинна виходити.
Фусія повернув голову, подивився на неї, його очі були палаючими щілинами, – ти повія з Лорето, шльондра чортова. Лаліта відвернулася, вийшла з хижки. Темніло. Здавалося, що важке повітря зараз вибухне блискавками, громом і дощем. У селищі уамбісів потріскували вогнища, які горіли поміж лупунами, видобуваючи з темряви метушливі постаті людей. Чулися гортанні голоси, вереск. Пантача сидів на поручнях своєї хижки і махав у повітрі ногами.
– Що з ними трапилося? – спитала Лаліта. – Чому вони розклали стільки вогнищ? Чому так галасують?
– Чоловіки повернулися з полювання, хазяйко, – відповів Пантача. – Хіба ви не бачили жінок? Вони цілий день гнали масато, зараз уамбіси святкуватимуть. Хочуть, щоб хазяїн також прийшов. Чому він такий лютий, хазяйко?
– Тому що не приплив Акіліно, – відказала Лаліта. – Закінчилися консерви, і горілка теж закінчується.
– Вже два місяці, як старий не припливає, – зітхнув Пантача. – Тепер напевне не повернеться, хазяйко.
– А тобі хіба не однаково? – спитала Лаліта. – У тебе ж зараз є жінка, і тобі на все наплювати.
Пантача засміявся: в дверях з'явилася шапра з діадемою на голові, з браслетами на руках і ногах, з татуюванням на щоках і грудях. Вона всміхнулася Лаліті й сіла біля неї.
– Навчилася говорити по-іспанському краще за мене, – сказав Пантача. – Дуже вас любить, хазяйко. Зараз вона перелякана, бо уамбіси повернулися, ті, що були на полюванні. Не може позбутися страху перед ними, не знаю вже, як їй пояснювати.
Шапра вказала на зарості, які приховували урвище, – лоцман Ньєвес. Він ішов з солом'яним капелюхом у руці, без сорочки, у штанях, закасаних до колін.
– Цілий день не було тебе видно, – мовив Пантача. – Ти що, рибалив?
– Так, плавав аж на Сантьяго, – кивнув головою Ньєвес. – Але не пощастило. Буде буря, і риба тікає або йде на саме дно.
– Уамбіси вже вернулись, – повідомив Пантача. – Гулятимуть цілу ніч.
– Мабуть, тому Хум і втік, – висловив припущення Ньєвес. – Я бачив, як він випливав з озера.
– Тепер він днів два-три не з'являтиметься, – сказав Пантача. – Цей дикун не перестає боятись уамбісів.
– Він не боягуз, а просто не хоче, щоб йому відрізали голову, – мовив лоцман. – Хум знає, що, коли вони п'яні, в них прокидається ненависть до нього.
– Ти теж будеш гуляти з дикунами? – спитала Лаліта.
– Я стомився, – відповів Ньєвес. – Піду спати.
– Іноді вони випливають, хоча їм заборонено, – розповідав далі Акіліно. – Коли хочуть на щось поскаржитись. Роблять собі човни, спускають на воду, підпливають до колонії й заявляють: або виконайте наші прохання, або висадимося на берег.
– А хто живе в колонії, старий? – поцікавився Фусія. – Є поліцейські?
– Ні, не бачив, – відказав Акіліно. – Там живуть сім'ї. Жінки, діти. Мають невеликі ферми.
– І відчувають до нещасних хворих таку огиду? – скривився Фусія. – Незважаючи на те, що то їхні рідні, Акіліно?
– У деяких випадках родинні зв'язки не відіграють ролі, – мовив Акіліно. – Певно, не можуть призвичаїтись, бояться заразитись.
– Отже, їх ніхто не відвідує? – допитувався Фусія. – Тобто відвідини заборонено?
– Ні, ні, навпаки, дуже багато відвідувачів, – заперечив Акіліно. – Треба тільки залізти на баржу, де тобі дадуть мило, щоб добре помився, а також змусять зняти одяг і одягти халат.
– Чому ти запевняєш, що будеш відвідувати мене, старий? – ніяк не вгамовувався Фусія.
– З боку річки видно будинки, – сказав Акіліно. – Гарні будинки, є навіть цегляні, як в Ікітосі. Там тобі буде краще, ніж на острові, старий. Матимеш приятелів, житимеш собі спокійно.
– Покинь мене на якомусь березі, Акіліно, – попросив Фусія. – Будеш припливати час від часу, привозити мені їжу. Я житиму в криївці, ніхто мене не побачить. Я не хочу в Сан-Пабло, старий.
– Таж ти ледве ходиш, Фусіє, – вигукнув Акіліно. – Невже ти не розумієш, друже?
– Але якщо ти їх так боїшся, то чому дала себе лікувати від лихоманки тому уамбіському чаклунові? – спитала Лаліта.
Шапра не відповіла, лише посміхнулася.
– Це я його привів, хоч вона й не хотіла, хазяйко, – озвався Пантача. – Він співав, танцював, плював їй тютюном на ніс, а вона не розплющувала очей. Тремтіла більше від страху, ніж від лихоманки. Думаю, що той страх її й вилікував.
Ударив грім, пішов дощ, Лаліта сховалася під покрівлею. Пантача далі сидів на поруччі, вода стікала йому на ноги. Через кілька хвилин дощ ущух, і над галявиною заклубочилася пара. В хижці лоцмана вже не світиться, хазяйко, він спить, а злива лише починається, вона застане уамбісів у самому розпалі бенкету. Малий Акіліно напевне злякався грому, – і Лаліта зістрибнула зі східців, – піду подивлюся, – перетнула галявину, увійшла до своєї хижки. Фусія саме тримав ноги у дзбанах з відварами трав, шкіра на його стегнах була червоняста й луската, як поверхня глиняних посудин. Не відриваючи погляду від Лаліти, він зім'яв пальцями москітну сітку, і Лаліта: чому ти соромишся? – зірвав її, прикрився – що в тому поганого, коли я побачу? – потім загарчав, зігнувся навпіл, намагаючись дотягтися до чобота, – Фусіє, адже для мене це не має ваги, – врешті дотягнувся й жбурнув, не цілячись. Чобіт пролетів повз Лаліту, вдарив у ліжко, але дитина не заплакала. Лаліта знову вийшла з хижки. Тепер падав дрібний дощ.
– А тих, хто вмирає, старий, – там їх і ховають? – спитав Фусія.
– Ясна річ, – кивнув головою Акіліно. – Не будуть же їх кидати до Амазонки, це не по-християнському.
– Чи ти, Акіліно, завжди будеш так поневірятися по річках? – не вгавав Фусія. – Ти ніколи не думав, що одного дня можеш померти в човні?
– Я хотів би померти в своєму селищі, – відповів Акіліно. – Вже не маю нікого в Майобамбі – ані родини, ані друзів. І все-таки хотів би, щоб мене поховали на тамтешньому цвинтарі, сам не знаю чому.
– Я теж хотів би повернутись до Кампо Гранде, – сказав Фусія. – Побачити, що сталося з моїми родичами, з друзями дитинства. Може, хтось про мене ще пам'ятає.
– Іноді мені шкода, що я не маю компаньйона, – з жалем мовив Акіліно. – Багато людей набивалися працювати зі мною, пропонували гроші на новий човен. Усіх тягне подорожувати.
– А чому ти не погодився? – здивувався Фусія. – Зараз, коли ти старий, мав би компаньйона.
– Я надто добре знаю християн, – відповів Акіліно. – Доки я вчив би такого справі й знайомив би з клієнтами, то усе було б гаразд. Але згодом він подумав би, що немає сенсу ділити надвоє прибуток, який і так малий. І оскільки я старий, то я напевне залишився б у програші.
– Шкода мені, що ми скоро розлучимось, Акіліно, – зітхнув Фусія. – Усю подорож я думав про це.
– Ця справа була не для тебе, – сказав Акіліно. – Ти був дуже марнославний, і тебе не задовольняли ті мізерні крихти, які перепадали в такий спосіб.
– От бачиш, що мені з того марнославства, – простогнав Фусія. – Ти не мав жодних амбіцій, а я закінчую життя у тисячу разів гірше від тебе.
– Не допоміг тобі бог, – мовив Акіліно. – Все на світі залежить від нього.
– А чому ж він іншим допоміг, а мені ні? – крикнув Фусія. – Чому мене знищив, а допоміг, наприклад, отому Реатегі?
– Запитай ще, коли ти помреш, – сказав Акіліно. – Звідки мені це знати, Фусіє?
– Ходімо на хвилинку, хазяїне, доки не вперіщила злива, – попросив Пантача.
– Гаразд, але лише на хвилинку, – погодився Фусія. – Щоб ті собаки не образилися. Ньєвес не прийде?
– Він рибалив на Сантьяго, – відповів Пантача. – Пішов спати, хазяїне. Вже давно загасив світло.
Вони подалися в напрямку червонястих відблисків у селищі уамбісів. Лаліта чекала біля паль хижки, з покрівлі якої ще капотіло після дощу. Невдовзі вийшов лоцман у штанях, у сорочці, – все готове. А Лаліта: я вже не хочу, попливемо завтра, скоро буде буря.
– Завтра ні, саме зараз, – наполягав Адріан Ньєвес. – Хазяїн і Пантача святкуватимуть, уамбіси вже впилися. Хум чекає на нас, відвезе до Сантьяго.
– Я не можу залишити тут Акіліно, – сказала Лаліта. – Не хочу кидати свого сина.
– А хто каже, що ми його залишимо? – здивувався Ньєвес. – Я й сам хочу забрати його з собою.
Він увійшов до хижки, через хвилину вийшов з дитиною, загорнутою в ковдру, і, нічого не кажучи Лаліті, подався в бік черепашачого ставка. Вона йшла за ним, схлипуючи, але на схилі заспокоїлась, схопилася за його руку. Ньєвес почекав, поки вона сяде в човен, подав їй дитину, і за мить човен легко розтинав темну поверхню озера. Крізь похмуру стіну лупун невиразно пробивалися відблиски вогнищ, чутно було співи.
– Куди ми пливемо? – спитала Лаліта. – Ти нічого мені не кажеш, усе робиш сам. Я вже не хочу з тобою пливти, хочу повернутися назад.
– Мовчи, – звелів лоцман. – Мовчи, доки не випливемо з озера.
– Вже світає, – озвався Акіліно. – А ми з тобою й очей не склепили, Фусіє.
– Це наша остання ніч разом, – сказав Фусія. – Щось пече мене зсередини, як вогнем.
– Мені також прикро, – промовив Акіліно. – Але ми більше не можемо залишатися тут, треба пливти далі. Ти голодний?
– Покинь мене на якому-небудь березі, – попросив Фусія. – Заради нашої дружби, Акіліно. Покинь, де завгодно, тільки не вези до Сан-Пабло. Не хочу там помирати, старий.
– Більше сміливості, Фусіє, – підбадьорив його Акіліно. – Знаєш, я порахував: рівно тридцять днів тому ми відпливли з острова.
Що правда, то правда, дійсність і прагнення змішуються, бо хіба настав би цей ранок. Чи вона впізнає твій голос, твій запах? Говори до неї, дивись, як на її обличчі з'являється щось схоже на боязкий усміх, потримай її руку кілька секунд, віднайди під її шкірою таємниче, легеньке биття пульсу, дивись, як тремтять її вуста й повіки. Вона хоче довідатися, чому ти так стискаєш її руку, чому бавишся її волоссям, чому торкаєшся руками її талії, а коли говориш, то нахиляєшся своїм обличчям так близько до її обличчя? Поясни їй: щоб не плутала мене з іншими, Тоньїто, я хочу, щоб ти упізнавала мене, адже вітерець, який ти відчуваєш на своїй щоці, – це моє дихання, і звуки, які ти чуєш, – це мої слова… Але увага, Ансельмо, будь обережний, дивись, щоб не помітили люди.