Звичайно, я мав намір назавтра розпочати знову, тільки цим разом цілеспрямовано, життя самотою. Тепер я вже не допущу, аби хтось відвідував мене в робочий час, бо повинність написати твір узяла гору над обов'язком ґречности, навіть доброти. Вони, мабуть, наполягатимуть, бо вже не бачилися зі мною цілу вічність, і рипатимуться до мене, певні, що я одужав, з'являючись, коли їхні денні чи життьові труди будуть закінчені чи урвані, і відчуваючи таку саму потребу в мені, як я відчував у Сен-Лу; а ще тому, бо — я це помітив ще в Комбре, коли батьки ганили мене у моменти найхвальніших постанов, які я ухвалював без їхнього відома, — внутрішні дзиґарі, розподілені між людьми, не всі поставлені на ту саму годину: один вибиває час відпочинку, а другий воднораз із ним — час роботи, один — час кари, що його визначив суддя, хоча другий, у злочинця, вже давно вибив годину каяття і глибокого переродження. Але мені стане духу сказати тим, хто рипатиметься до мене або посилатиме по мене, що у засадничих справах, до яких я мушу взятися, у мене невідкладна, архіважлива зустріч із самим собою. Бо хоч і є якийсь слабенький зв'язок між нашим справжнім я і тим другим, але якщо їх єднає та сама назва і те саме тіло, то самозречення, що змушує нас жертвувати легшими обов'язками і навіть утіхами, здається іншим егоїзмом.
А втім, хіба не на те, щоб займатися ними, я відсторонюся від тих, хто нарікатиме, що не бачить мене, відсторонюся, щоб займатися ними ґрунтовніше, ніж я міг би це зробити у їхньому товаристві, щоб вони моїми заходами відкрили самих себе, щоб вони завдяки мені відбулися? На 'кий біс мені ще довгі літа переводити вечори, озиваючись на луну їхніх слів звуком марнотних слів своїх, переводити час задля безплідної втіхи світського спілкування, спілкування геть бездумного? Чи не ліпше спробувати описати криву їхніх жестів, слів, життя, вдачі, описати і вивести з неї закон? На лихо, доведеться боротися зі звичкою ставити себе на місце інших, звичкою, яка, хоч і працює на концепцію твору, гальмує його виконання. Бо така звичка у супрязі з надмірною ґречністю спонукає нас жертвувати не тільки своїми втіхами, а й обов'язками, хоча, якщо ми поставимо себе на чиєсь місце, цей обов'язок, байдуже, який саме, — хтось, наприклад, зовсім не придатний для фронту, залишається в тилу і там він корисний, — виявляється тим, чим насправді він не є, тобто нашою втіхою.
А що для мене не трагедія, як це уявляється найбільшим серед нас, жити без друзів, без теревенів, то я здавав собі справу, що гайнування душевної снаги, душевного піднесення, на дружбу, — це такі собі сліпі двері, відкриті лише для виняткових почуттів (шлях у нікуди) і відвернені від істини, до якої вони могли б нас привести. Кінець кінцем якщо хвилини відпочинку чи спілкування стануть для мене конечні, я відчував, що більше від інтелектуальних розмов, нібито корисних, на думку світу, для письменників, флірт із дівчатами-квітка-ми стане моєю вишуканою поживою, прописаною моїй уяві, схожій на славетного коня, годованого тільки трояндами. Чого мені знов ураз закортіло, то це того, про що я марив у Баль-беку, коли, ще не знаючи їх, я бачив, як вони простують узмор'ям — Альбертина, Андре та їхні подружки. Та ба! я вже не міг вирушити на пошуки тих, кого в ту мить так палко жадав. Дія років, перемінивши всіх, кого я сьогодні бачив, навіть
Жільберту, звичайно, зробила зацілілих жінок, як зробила б і Альбертину, якби та не загинула, надто відмінними від тих, кого я запам'ятав. Мене боліло, що я мушу віднаходити їх у самому собі, у самому собі, бо час, змінюючи людей, не змінює їхнього образу, закарбованого у нашій пам'яті. Нема нічого боліснішого від цього контрасту між нівеченням істот і сталістю спогаду, коли ми починаємо розуміти — те, що зберегло в нашій пам'яті стільки свіжости, уже не буде таким у житті, що ми не можемо ззовні наблизитися до того, що всередині нас видається нам таким гарним, до того, що пробуджує у нас прагнення, таке інтимне, знову його побачити, знайшовши його в нашому перевесникові, тобто в іншій істоті. Саме те, що (як я вже не раз підозрював) здається неповторним у жаданій істоті, не є її рисою. Але минулий час доводив мені цю істину переконливіше, якщо я через двадцять років несамохіть прагнув шукати, замість знайомих колись дівчат, дівчат, які були б такі молоді тепер, як ті тоді. (А втім, видається сущою химерою, позаяк не зважає на втрачений час, не тільки пробудження наших плотських жадань. Я колись прагнув, аби якимсь дивом до мене ввійшли — живі, всупереч моїм уявленням, моя бабуся й Альбертина. Мені ввижалося, що я їх бачу, моє серце рвалося до них. Я забув тільки про одне: якби вони справді жили, Альбертина виглядала б десь так, як пані Коттар у Бальбеку, а в моєї бабусі, вже майже сторічної, не лишилося б і сліду від того гарного, погідного й усміхненого обличчя, яке я уявляв собі ще й досі — так само свавільно, як Богові Отцеві начепили бороду або в XVII сторіччі вдягали гомерівських героїв у строї тодішньої шляхти, забуваючи, що це античні герої.)
Дивлячись на Жільберту, я не подумав: "Я хочу знов її побачити", однак же сказав їй, що вона справила б мені велику приємність, запрошуючи мене вкупі з молодесенькими дівчатками, по змозі, з убогих родин, аби я міг ущедрювати їх дрібними подарунками, нічого, зрештою, не вимагаючи, окрім відродження давніх мріянь і давніх смутків, а може, якогось неймовірного дня, і цнотливого поцілунку. Жільберта усміхнулася і вдалася чомусь у задуму.
Як Ельстір бачив перед собою, у своїй дружині, втілення венецької краси і часто малював її у своїх картинах, так я виправдовувався перед самим собою, що мене, з певного естетичного егоїзму, вабило до гарних жінок, здатних згодом завдати мені муки, виправдувався і вже плекав певний поганський культ майбутніх Жільберт, майбутніх дукинь Германських, майбутніх Альбертин, яких я міг би спіткати і які, як мені здавалося, дали б мені натхнення — як дають його скульпторові на прогулянці гарні античні статуї. Проте мені годилося взяти на увагу, що знайомству із кожною з них передувало відчуття таємниці навколо неї, тож замість просити Жільберту познайомити мене з юнками, краще мені було б вибратися в ті місця, де нічого б не лучило мене з ними, де між ними і собою я відчував би щось нездоланне, де за два кроки, на пляжі, простуючи до води, я відчував би, що мене відгороджує від них щось незнищенне. Завдяки цьому відчуття таємниці почережно могли мені навіювати Жільберта, дуки-ня Германська, Альбертина і ще багато хто. Звісно, невідоме і майже непізнаване стане знане і близьке, чи то болісне, чи то байдуже, але попри це в ньому збережеться щось від давніх чарів.
Щоправда, як у календарях, які приносить поштар, аби дістати на Новий рік віддарок, не трапилося серед моїх років жодного, де на фронтисписі чи між сторінками не зберігався б образ жаданої тоді жінки; образ тим причепливіший і свавільніший, що я, бувало, ніколи і в вічі не бачив тієї жінки, скажімо, покоївки пані Пютбюс, мадемуазель д'Ор-женвіль чи ще якоїсь незнайомки, на чиє ім'я я напав у світській хроніці, "серед сонму чарівних вальсівниць". Я уявляв собі її пишну вроду, гинув за нею, ліпив для неї ідеальне тіло, яке заломлювало своєю гожістю увесь провінційний краєвид, де, якщо вірити "Замковому річнику", простягалися її латифундії. Щодо знайомих мені жінок, то ці краєвиди були принаймні подвійні. Кожна з них стояла в іншій точці мого життя, царюючи, ніби місцеве й опікунське божество, передусім посеред одного з цих примрійних краєвидів, уклад яких утворював технічну мережу мого життя, посеред краєвиду, де я любив про неї марити; а далі — споглядувана очима спогаду, оточена місцями, де я її зустрічав і які вона мені нагадувала, злютована з ними, бо якщо наше життя — мандри, то наша пам'ять — хатниця, і хоч би ми тікали без упину, наші спогади прикуті до місць, звідки ми пішли собі, і далі пов'язують із ними свої осілі життя, як тимчасові приятелі, якими мандрівець завівся у певному місті і яких, їдучи, мусить покинути, бо вони, не кочовики, зостаються, де й були, і тут, власне, доживуть свого віку, немовби мандрівець і досі був тут, на церковній паперті, у порту або під прибережними деревами. Отож Жільбертина тінь стелилася не тільки біля підніжжя церкви Іль-де-Франс, де я уявляв її, а й на парковій алеї в Мезеґлізькій стороні, а тінь дукині Ґермантської — на вогкій стежці, де обабіч веретенилися лілові й червонясті грона, чи на вранішньому золоті паризького хідника. І ця друга особа, спороджена не жаданням, а згадкою, не була для обох цих жінок одна й та сама. Бо кожну з них я знав кількома наворотами, за різних часів, коли вони ставали для мене іншими і коли я й сам ставав інший, скупаний у мареннях іншої барви. Отож закон, що правує маренням кожного року, зберігав навколо них групу спогадів про жінку, знайому мені тоді: приміром, усе пов'язане з дукинею Ґермантською часів мого дитинства, скупчилося завдяки силі тяжіння довкола Комбре, а все причетне до дукині Ґермантської, готової запросити мене на снідання, — довкола істоти з зовсім іншими почуттями; було кілька різних дукинь Ґермантських, як було, починаючи з дами в рожевому, кілька паній Сванн, розмежованих безбарвною атмосферою літ, і я не міг уже перекидатися від одної до іншої, як не міг опустити однієї планети, аби перенестися на другу, відокремлену від неї ете-ром. І не тільки відокремлену, а й відмінну, прикрашену моїми мріями різних літ, наче особливою флорою, якої не знайти на іншій планеті; таку відмінну, що я, подумавши, що не піду снідати ні до пані де Форшвіль, ні до дукині Ґермантської, не міг навіть сказати собі, так відчутно це мене перенесло до іншого світу, що перша з них не є кимось відмінним від дукині Ґермантської, нащадка Женев'єви Бра-бантської, а друга — кимось відмінним від дами в рожевому, і це пояснювалося тільки тим, що в цьому мене запевняв загніжджений у мені компетентний чоловік, запевняв, як запевняв би мене астроном, що туманності Чумацького Шляху виникли від розпаду однієї й тієї самої зірки. Так само і Жільберта, яку я попросив, не здаючи собі в цьому справи, звести мене з дівчатами, подібними до неї колишньої, не була вже для мене тільки пані Сен-Лу.