Мій безкраїй надпорив огортав собою все. Мене зворушувало те, що Вердюрени послали по нас на станцію коні. Я сказав про це княгині, але вона вважала, що я надто переоцінюю звичайнісіньку ввічливість. Я знаю (вона звірилася згодом Коттарові), що я здався їй людиною надто екзальтованою; Коттар на те їй відповів, що я легко збуджуюся і що мені слід заживати заспокійливого і плести на дротиках. Я звертав княгинину вагу на кожне дерево, на кожний домочок, що тонув у ружах, вимагав, щоб вона на все милувалася, і був би радий пригорнути її до серця. Вона зауважила, що я, мабуть, маю малярський хист, що мені треба малювати, що її дивує, як же це мені ніхто нічого досі не казав. І визнала, що справді цей край мальовничий. Ми проїхали сільце Анґлесквіль, притулене на узбіччі. ("Engleberti villa", — пояснив Брішо). "Але чи ви певні, княгине, що, попри смерть Дешамбра, обід відбудеться?" — спитав він, не думаючи про те, що послані на станцію коні, які оце нас везли, уже і є відповідь на його запитання. "Так, обід відбудеться, — відповіла княгиня. — Пан Вердюрен поклав собі не переносити його, аби відвернути дружину від "думок". До того ж за кілька років вона не скасувала жодної середи, і це порушення звичаю могло б її збурити. Останнім часом вона дуже нервується. Пан Вердюрен особливо радіє тому, що сьогодні приїдете обідати ви, він вірить, що дружину це розважить, — звернулася вона до мене, забувши, що недавно вдавала, ніби зроду не чула мого імени. — Мені здається, найкраще, якщо ви ні про що не заїкнетеся при пані Вердюрен",
— додала княгиня. "Добре, що ви застерегли, — промовив наївний Брішо. — Перекажу цю пораду Коттарові". Ландо на хвилинку зупинилося. Потім знову рушило, але туркіт коліс, що лунав, поки ми проїздили містечко, урвався. Ми в'їхали в парадну лараспельсрську алею, де на ганку нас виглядав пан Вердюрен. "Добре, що я вбрався у смокінг, — сказав він, з приємністю відзначивши, що "вірні" у смокінгах, — раз до мене такі шиковні гості". Я перепросив, що приїхав у маринарці. "От і гаразд, чудово, — відгукнувся пан Вердюрен. — У нас на обідах по-простому. Я охоче позичив би панові мого смокінга, але він панові не підійде". Палке shake hand[22], яким Брішо, вступивши в сіни, хотів засвідчити Принципалові свій жаль із приводу смерти піаніста, не викликало у Вердюрена жодного відгуку. Я почав вихваляти цей край. "О, дуже радий, дуже радий. А чому б вам не приїхати сюди на кілька тижнів? Повітря тут чудове". Брішо боявся, що його ручкання не зрозуміли. "Ох, сердега Дешамбр!" — мовив він півголосом з остраху, що пані Вердюрен десь поблизу. "Жах!" — весело озвався пан Вердюрен. "Такий молодий!" — правив своєї Брішо. Нетерпеливлячись, що його барять теревенями, пан Вердюрен відповів жваво, ніби з ячанням, але в його голосі чувся не біль, а дратівливість: "Атож, але що ж ви хочете? Ми тут нічим не зарадимо, наші бідкання його не воскресять, чи не так?" Нараз він повеселішав і просвітлів. "Нумо, коханий Брішо, скидайте швидше пальто. Маємо сьогодні буябес, а він довго чекати не любить. Тільки Богом вас благаю, не згадуйте перед пані Вердюрен про Дешамбра! Ви ж бо знаєте, вона потайлива, але її вражливість доходить до того, що це вже просто якась хвороба. Направду, присягаюся вам, коли їй сказали, що Дешамбр умер, вона мало не облилася слізьми", — сказав пан Вердюрен не без сарказму. Слухаючи його, можна було подумати, що тільки божевільний може оплакувати друга, з яким його пов'язувала тридцятилітня дружба, і воднораз відчувалося, що хоча він і прожив із дружиною довгий вік, а все ж не завагається взяти її на зуби і що вона часто його дратує. "Як ви з нею про це забалакаєте, вона знов захворіє! Через три місяці після бронхіту — зважте на це. У таких випадках мені доводиться бути за доглядачку. Повірте, це теж не мед. Обтужуйте Дешамбра скільки заманеться, та тільки про себе. Думайте про нього, але не говоріть. Я кохав Дешамбра, але даруйте мені, ще більше я кохаю дружину. А, ось і Коттар, можете спитати в нього". Пан Вердю-рен добре знав, що хатній лікар може робити силу дрібних послуг, — скажімо, порадити не хвилюватися.
Слухняний Коттар казав Принципалці: "Оце ви так глибоко переймаєтесь, а завтра зробите мені температуру 39 ступнів", як міг би сказати куховарці: "Завтра зробите мені телятину з ри-жом". Медицина, не вміючи лікувати, грається в неправильне вживання дієслів та займенників.
Пан Вердюрен ще й ось чому радів: хоч як витирали два дні тому ноги об Саньєта, а той не покинув "ядерця". Справді, знічев'я у пані Вердюрен та її мужа прорізалася схильність катувати людей, і для її вдоволення їм уже бракувало оказій незвичайних, завжди надто рідких. Щоправда, їм колись пощастило порізнити Одетіу зі Сванном, а Брішо з коханкою. Тепер вони шукали нової зачіпки — вони вже не гріли на це надію. Але нагода випадає не щодня. Натомість Саньєт завдяки своїй вражли-вості, завдяки полохливій сором'язливості, що заганяла його в безвихідь, повсякденно правив їм за жертву. Тому з обави, як би він не дременув, його незмінно припрохували гречно й добродушно, як припрохують у ліцеї другорічники, а в полку — "діди", бажаючи ближче підманити новака, щоб залоскотати його і зацмокати. "Головне, — нагадав Коттар Брішо, який не чув пана Вердюрена, — перед пані Вердюрен — нічичирк!" — "Не турбуйтеся, Коттаре, ви маєте справу з мужем розумним, як мовить Теокріт. Зрештою пан Вердюрен має рацію: до чого наші всі жалі? — додав професор, оскільки, наділений хистом присвоювати чужі вирази й поняття, але позбавлений проникливосте, він захоплено сприйняв Вердюренові слова як верх мужнього стоїцизму. — Але ми позбулися великого таланту". — "Як то! Ви ще згадуєте Дешамбра? — сказав пан Вердюрен; він вів перед, але, помітивши, що ми за ним не встигаємо, вернувся. — Послухайте,
— сказав він Брішо, — не треба нічого роздмухувати. Якщо Де-шамбр помер, то з цього не випливає, що він геній — генієм його не назвеш. Грав він добре, цього не заперечиш, але він у нас вписався, а пересаджений деінде, захирів. Моя дружина захопилася його даром і вивела його в люди. Ви мою дружину знаєте. Скажу навіть більше: з погляду його слави, він помер саме вчас-но, секунда в секунду, як, маю надію, і наші канські мамзелі, будуть засмажені за незрівнянним Пампілевим рецептом (хіба що ви з вашими єреміадами збираєтесь так і захряснути в цьому каз-баху, відкритому на всі вітри). Адже ви не хочете нас усіх улеле-кати лише тому, що переставився Дешамбр, хоча, як на те пішло, він уже цілий рік мусив перед концертами грати гами, аби знову набути на якийсь час, на дуже короткий час, швидкости. Зате сьогодні ви почуєте у нас — або тільки побачите, бо по обіді цей гультяй частенько зраджує мистецтво ради карт, — зовсім іншого, ніж Дешамбр, музику, хлопчину, якого відкрила моя дружина (як відкрила Дешамбра і Падеревського та всіх інших), — Мореля. Це ледащо не з'явилося ще. Доведеться послати по нього повіз до останнього потяга. Приїжджає він зі старим приятелем родини — він його випадково здибав, і той приятель устиг йому осоружитися, але, якби він не взяв його з собою, музиці все одно довелося б сидіти в Донсьєрі й розважати приятеля дому: я маю на увазі барона де Шарлюса, а то пізніше батько на нього розсердився б. "Вірні" ввійшли. Пан Вердюрен, затримавшись зі мною, поки я роздягався, жартома взяв мене під руку, буцімто серед гостей не знайшлося дами, яку він попросив би мене вести до столу. "Ви не здорожилися?" — "Ні. Пан Брішо розповідав мені прецікаві речі" — відповів я, думаючи про етимології, а також знаючи, як шановано тут Брішо. "Мене б не здивувало, якби він вам нічого не розповів, — промовив пан Вердюрен. — Зазвичай він тримається в затінку, знаннями ділиться неохоче". Я подумав, що пан Вердюрен хвалить Брішо не за те. "По-моєму, пан Брішо людина премила", — додав я. "Пречудова, пречарівна, — підхопив піднесеним тоном пан Вердюрен і, як завчений урок, сипнув: — Ученого педанта в ньому ні краплини нема, химерник, шалапут, моя дружина його обожнює, я теж!" Аж тоді до мене дійшло, що це похвала з легким насміхом. І я подумав про себе: а що як пан Вердюрен по стількох роках вибився з-під жінчиної опіки?
Різьбар дуже здивувався, дізнавшись, що Вердюрени зголосилися гостити у себе пана де Шарлюса. В Сен-Жерменському передмісті, де пан де Шарлюс був велика славнозвісність, ніхто ніколи не заїкався про його норови (більшість нічого про них не знала, дехто сумнівався, пояснюючи їх вибриками екзальтованої, але платонічної дружби, необережністю, та й годі, обізнані старанно таїли правду, знизували плечима, коли якась незичлива Галлардон давала з цього приводу наздогад буряків), зате про ці його норови, про які знала заледве жменька найближчих його знайомих, пащекували повсякчас поза тим колом, де він мешкав,
— так рев гармат стає чутний лише поза засягом зони тиші через явище інтерференції. Зрештою в тих буржуазних та артистичних колах, де барон вважався за втілення збоченства, його блискуча роля у світі, його панське ложе нікому не були відомі. Це явище подібне до того, яке ми бачимо в Румунії: Ронсар там славиться як магнат, а його поезія невідома. Найкумедніше, що Ронсарова родовитість, у яку вірять румуни, вигадка. Лиха слава пана де Шарлюса в світі малярів та акторів теж підтримувалася непорозумінням — тим, що його переплутали з графом Леблуа де Шар-люсом, а графа, що як і був його кревним, то хіба через дорогу навприсядки, може, мабуть, чи не помилково, поліція заарештувала під час одної дуже голосної облави. Отож-бо, всі шури-мури, які розповідалося про пана де Шарлюса, приписувано йому даремно. Чимало професіоналів присягалося, що мали стосунки з паном де Шарлюсом, і самі в це щиро вірили, беручи фальшивого де Шарлюса за правдивого, а фальшивий де Шарлюс і не відбрикувався, чи то вважаючи це за найвищий шик, чи то вбачаючи в цьому своєрідний щит, тоді як де Шарлюса правдивого (барона, знайомого нам) ця плутанина довший час ганьбила, хоча згодом, коли він пустився берега, стала йому зручною, бо і він міг відмагатися: "Це не я!" Нині й справді мовилося не про нього.