Приходив додому, його годували, потім він про око порпався в зошитах, потім усе ховав у портфель і біг у двір. Ніхто з ним не розмовляв: ні мама, ні бабуся. А від Петра Петровича й Маринки він ховався всіма правдами й неправдами.
Цього дня він затримався вдома довше, ніж звичайно. Бабуся кудись пішла, і Сашко чекав її повернення, щоб пообідати.
Коридором пройшов Петро Петрович, дістав щось з поштової скриньки, відчинив до Сашка двері й сказав:
т
— Вам лист з Камчатки, а мені з Південного полюса.— Потім він уважно поглянув на Сашка. (Той про всяк випадок низько похилив голову — так було зручніше: не бачиш очей людини, яка з тобою розмовляє.) І додав: — Де це ти пропадаєш останнім часом?
— Я не пропадаю,— сказав Сашко.— Просто багато уроків.
— Уроки уроками,— сказав Петро Петрович,— а давніх друзів забувати не годиться.
Сашко зрадів, що порозмовляв з Петром Петровичем, все-таки на душі легше. І тому, коли Петро Петрович /п'окликав його умовним стукотом через стіну, він радо побіг до нього. Він увійшов до кімнати й відчув, що скучив за нею, за цим безладдям, за книжками, які валялися в різних кінцях кімнати в розгорнутому вигляді: Петро Петрович завжди читав одразу кілька книжок; за карточками Ігоря, розвішеними по стінах, за улюбленим чарівним кріслом, за запахом цієї кімнати.
— Як шкода,— сказав Петро Петрович.— Написав Ігореві листа, почав шукати конверт і змахнув окуляри. Розбилися на друзки. Ти мене виручиш, напишеш адресу на конверті? Без окулярів я нічого не бачу.
Петро Петрович підвівся зі свого місця й підштовхнув до стільця Сашка.
— Ну, давай пиши,— сказав Петро Петрович.— Ти вже всю абетку знаєш?
Сашко хитнув головою: розумій як хочеш.
— Ну, давай пиши. Вгорі, на ріжку, великими друкованими літерами напиши: АВІА.
її*
323
Ці літери Сашко знав і радо, низько схиляючись до конверта, написав спершу заголовну "А", потім "В", потім "І" і знову "А". Ах як Сашко старався, і як у нього полегшало на серці, коли з такою легкістю впорався з цим словом!
— Тепер напиши: Одеса. Давай по літерах: О, Д, Е, С, А. Написав?
— Написав,— відповів Сашко, хоча в цьому слові він пропустив літеру "Е", а літеру "С" розвернув у інший бік.
Йому стало трохи гаряче, і він уже зі страхом став чекати продовження адреси.
— Тепер напиши: вулиця Карла Маркса, 25. По літерах: В, У, Л, И, Ц, Я. Написав?
Сашко кивнув, він остаточно заплутався й чекав, коли ж буде край оцій муці.
Тепер, коли Петро Петрович йому диктував, він писав літери на галай-балай, писав їх догори ногами, й розвернувши в інший бік, і просто вигадуючи якісь нові, нікому не відомі літери. А Петро Петрович диктував йому назву вулиці, потім назву експедиції і, нарешті, синове прізвище та ім'я.
Адже цей лист мав пройти далеку путь. Спершу до Одеси літаком для швидкості, потім пароплавом попливе до Південного полюса, через Чорне й Червоне моря, Суецьким каналом, огинаючи Африку, перетинаючи екватор, і, нарешті, його привезуть Ігореві.
— Так. Спасибі,— сказав Петро Петрович.— Тепер ми його заклеїмо.
Сашко поволі рушив до дверей. Біля дверей він оглянувся. Петро Петрович роздивлявся його кар-
■лючки. Сашко ступив останні два кроки, щоб назавжди покинути цю кімнату, аж раптом Петро Петрович сказав:
— Чудово, чудово... Може, ти його кинеш у поштову скриньку, коли підеш гуляти?
Сашко на мить завмер, потім кинувся назад до Петра Петровича — отже, він нічого не добрав через очі,— схопив конверт.
— Я зараз же піду на вулицю і вкину його в поштову скриньку. Я це зроблю цю ж мить.— Він вибіг у передпокій, на ходу схопив куртку, щоб Петро Петровичуне передумав, і вискочив із квартири.
Тільки у дворі Сашко отямився: витягнув лист, полюбувався своїми карлючками, склав лист удвоє й заховав у найдальшу кишеню. І раптом він здибався носом до носа з Маринкою.
— Здрастуй, Сашко,— сказала Маринка.
— Здрастуй,— сказав Сашко.
— Ой, знову пішов дощ!— сказала Маринка.— Ти просто так вийшов чи у справі?
— Просто так,— сказав Сашко.
— Тоді ходімо до мене,— сказала Маринка.
— Ні,— відповів Сашко.
— Ходімо,— сказала Маринка й додала між іншим.— У нас удома нікого немає.
— Не піду,— сказав Сашко.
— Дурний,— сказала Маринка.— Тато анітрохи на тебе не сердиться.
— Я бачив, як моя мама розмовляла з ним. Вона мене лаяла, лаяла, а він кивав головою, що згоден з нею. Тепер у мене взагалі знаєш яке життя: мама зі мною не розмовляє, бабуся не розмовляє.— Він сунув руку в дальню кишеню, помацав лист Петра Петровича й просто мало не заплакав.
— Мій тато так робив головою?— запитала Маринка й показала, як її батько клював носом.
— Так,— відповів Сашко.
— Це означає, що він тебе зовсім не лаяв, це означає, що йому було тебе шкода. Він завжди так робить, коли йому когось шкода. Зрозуміло тобі?
— Зрозуміло.
— Дивись, який рясний дощ пішов,— знову сказала Маринка.— І листя на деревах усе облетіло... Скоро прийде зима. Ну, біжімо до нас.
І вони побігли до Маринки. Вони погралися в автомобілі, потім у літаки. А потім Маринка сказала:
— Давай дивитися марки.
— Не хочу,— рішуче відказав Сашко.— І взагалі я йду.
— А мені тепер тато дозволяє дивитися свій альбом,— сказала Маринка.— Це тепер наш спільний альбом. Ми з ним разом збираємо марки.
Маринка, не чекаючи, коли Сашко піде, витягнула альбом і поклала його на стіл.
— Дивись, ось нова марка республіки Алжір. А ось нова кубинська марка. Правда, гарна?
— Сашко взяв марку й довго розглядав її малюнок. А Маринка кілька разів виходила з кімнати, щоб показати, що вона цілком довіряє Сашкові.
...Коли Сашко відчинив вхідні двері до своєї квартири, він почув голос Олександри Іванівни:
— Можливо, він кинув ходити до школи, тому що один хлопчик дражнив його "дівчиськом"?—
■ сказала Олександра Іванівна.— За його довге во-| лосся. А можливо, ще щось сталося, в цьому треба розібратися... Сашко чув, як бабуся жалібно схлипнула.
— Та що ви, справді, Євдокіє Фролівно,— почув Сашко голос Петра Петровича.— Адже нічого страшного не сталося. Хлопчик входить у життя, на його шляху перші труднощі... Ну, отож він перед ними й спасував.
— Не упокоюйте мене, Петре Петровичу,— сказала бабуся.— Просто ми його не так виховали. Замало було суворості. Що тепер робити, не збагну, а Ользі навіть боюся про це сказати. Стільки в неї переживань, стільки переживань... Але ж колись він був такий смирний, лагідний хлопчик.
— Занадто смирний,— сказав Петро Петрович.— Чи пам'ятаєте мого Ігорка, Олександре Іванівно? Хлопець був бойовий.
— Бойовий,— сказала Олександра Іванівна.— Дуже бойовий, а Сашко весь у собі, він, коли відкриється, коли набереться хоробрості, теж буде бойовий.
— То що ж робити?— знову запитала бабуся.
— А ви покладіться на мене,— відповіла Олександра Іванівна.— Ось він прийде, я з ним переговорю і все владнаю.
Сашко тихесенько ступив крок назад, сунув ключ у замкову шпарину, щоб двері не клацали замком, і обережно причинив їх.
Він ішов вулицею, не добираючи шляху, ступаючи по калюжах, в обличчя йому шмагав бридкий колький дощ, гнаний вітром. А він ішов та йшов, повз освітлені вікна, повз людські тіні на цих вікнах, він ішов зовсім сам-один, і йому зараз було так шкода себе й хотілося вмерти, хотілося назавжди розлучитися з оцим обридлим життям.
Ну скажіть, хіба це не по-дурному? Хіба це не по-дурному через якісь там прикрощі так думати про життя й відмовлятися від школи, від навчання, від майбутніх польотів у космос, від мами та бабусі, від батька, який, можливо, зараз, цієї миті, розкрив таємницю вулканів. Усе тільки через те, що він не може піти й у всьому чесно признатися, все тільки через те, що не може постояти за себе. Ах, який він був слабовільний!
Його знайшла у дворі мама, привела додому, напоїла гарячим чаєм з малиною і вклала в ліжко. Вона все робила мовчки, не лаяла його, і Сашко навіть не знав, чи розповіла їй бабуся про те, що до них приходила Олександра Іванівна.
Вночі Сашко прокинувся від якихось шерехів. Йому стало страшно й захотілося закричати, але потім йому здалося, що це хтось плаче. Мабуть плакала бабуся.
— Бабусю, бабусю,— тихо покликав він.
Проте бабуся не відгукнулася, а Сашкові страшенно хотілося пити.
Він обережно підвівся і, ступаючи нечутно, майже не торкаючись ногами підлоги, вийшов із кімнати. Пройшов коридором і, замість іти на кухню по воду, відчинив кімнату Петра Петровича. Як він давно не сидів у цьому кріслі, просто страшенно давно, цілий тиждень, він так скучив за кріслом.
А зараз він сяде в крісло й сидітиме в ньому стільки, скільки йому заманеться.
І раптом він побачив, що крісло вже кимось зайняте. Знову йому не пощастило, навіть уночі, коли вже всі сплять, хтось захопив його улюблене крісло.
І раптом, раптом, раптом сталося таке надзвичайне щастя: в кріслі сидів сам Геркулес!
"Любий, любий Геркулесе,— прошепотів Сашко,— Спасибі, що ти прийшов. Тобі не страшно ходити вночі?"
"Я нічого не боюся",— відповів Геркулес.
"Ах, який ти хоробрий,— сказав Сашко.— Я теж хочу стати таким хоробрим, але мені весь час щось заважає. Ось зараз я страшенно хочу пити".
"Пити, пити, пити,— проспівав Геркулес.— Найголовніше, щоб ти зберіг вірність другу Петру Петровичу".
"Геркулесе, можна, я посиджу поруч тебе?— попрохав Сашко.— А то я цілий тиждень не сидів у кріслі..."— Сашко тихо опустився в крісло, воно дзенькнуло під ним, і цей звук відчайдушно-голосно задзвенів у нічній тиші.
І тої ж миті в кімнаті засвітилося світло, і перед Сашком з'явився Петро Петрович. Сашко перелякався, що він зараз нагримає на нього, але Петро Петрович не став гримати. Він нахилився й торкнувся губами його лоба.
— Е, брате, таж ти палаєш, у тебе, брате, жар,— ' сказав Петро Петрович.
Він узяв Сашка за руку й повів назад до нього в кімнату. Розбудив бабусю й маму, і вони втрьох уклали Сашка в ліжко. І мама вперше за ці дні поцілувала Сашка й почала розпитувати, що в нього болить.
Розділ десятий
Сашко лежав уже кілька днів і ніяк не одужував. У нього була сильна ангіна, і ще лікар сказав, що Сашко чимось дуже схвильований і це заважає йому, лікареві, боротися з хворобою.
Сашко лежав у цілковитій тиші. Так недобре, коли сильна ангіна. Не хотілося розмовляти, боляче було розплющувати очі, боляче ковтати й зовсім не хотілося їсти.
І раптом він почув чийсь гучний голос.