А мені тільки того й треба. Я просто створений для публіки.
— Я губернаторський син, сто чортів! — кричу. Розійшовся — жах. Літаю по всій умивалці.— Батько не хоче, щоб я став танцюристом! Посилає мене в Оксфорд! Але в крові у мене — чечітка, трясця його матері!
Каналія Стредлейтер — у сміх. Все-таки він хлопець з гумором.
— Сьогодні ввечері — прем'єра в Зігфельда! — вигукнув я, важко хекаючи. Дихання в мене взагалі ні к бісу.— Соліст не може виступати! П'яний у дим! І кого ж беруть замість нього? Мене — ось кого! Нещасного губернаторського синочка, сто чортів!
— Де ти доп'яв таку шапку? — питає Стредлейтер. Це він про мою мисливську. Такої він ще зроду не бачив.
Мені однаково вже геть забило дух, і я облишив клеїти дурня. Скинув шапку, всоте подивився на неї і кажу:
— Купив сьогодні вранці у Нью-Йорку. Віддав зелененьку. Подобається?
Стредлейтер кивнув головою.
— Клас! — каже. Просто він хотів підлизатися до мене, бо відразу й спитав: — Чуєш, то ти напишеш мені твір? Щоб я знав.
— Матиму час — напишу. А не матиму — не напишу,— кажу. Я знов сів на раковину поруч нього.— А з ким у тебе рандеву? — питаю.— 3 Фітцджеральд?
— Ти що — здурів?! Я ж тобі казав: я зав'язав з тою поторочею.
— А ти не бре? Слухай, тоді віддай її мені! Серйозно. Вона в моєму стилі. [27]
— Бери. Тільки ж вона старкувата для тебе.
І раптом — просто так, ні з сього ні з того, аби лиш подуріти — мені закортіло сплигнути з раковини й зробити каналії Стредлейтерові напівнельсон. Це, щоб ви знали, такий прийом у борців: хапаєш противника ззаду за шию і душиш, поки задихнеться — якщо, звісно, це тобі треба. Так я й зробив. Накинувся на Стредлейтера, мов скажена пантера.
— Відчепись, Голдене! Пусти! — прохрипів Стредлейтер. Він не любив дуріти. Та ще й саме голився.— Ти що, хочеш, щоб я перерізав собі горлянку, чортяка?!
А я тримаю його й не пускаю. Оце напівнельсон вийшов!
— А ти сам,— кажу,— вирвись із моїх лещат!
— Чо-орт! — Він поклав бритву, скинув раптово руки вгору і звільнився. Хлопець він дужий, нівроку. А я взагалі слабак.— Облиш свої дурощі,— каже. І почав голитися вдруге. Він завжди голився двічі — наводив лиск. А на бритву гидко глянути, така загиджена.
— То з ким же це в тебе рандеву, як не з Фітцджеральд? — питаю. Я знов сів біля нього на раковину.— Часом не з отією ціпою Філліс Сміт?
— Та ні. Спершу домовився був із нею, але нічого не вийшло. Тепер у мене та, що живе в одній кімнаті з дівчиною Беда Тоу... О, мало не забув! Вона тебе знає!
— Хто?
— Ну, моя.
— Невже? — кажу.— А як її звуть? —Мене вже підмивала цікавість.
— Стривай, як же її... Ага, Джін Галлахер! Слухайте, я трохи не випав в осад, коли почув це.
— Джін Галлахер?! — кажу. Я навіть з раковини сплигнув. Всередині в мене справді все опустилося.— Чорт, я її таки знаю! Позаминулого літа ми з нею жили по сусідству, зовсім поруч. У неї ще був такий здоровецький доберман-пінчер. Ми через нього й познайомилися. Той собацюра занадився в наш...
— Голдене, дідько б тебе взяв, не заступай світла! — перебив мене Стредлейтер.— Тобі що — немає більше де стати?
Слухайте, ох і розхвилювався ж я!.. Слово честі.
— А де вона? — питаю.— Треба піти з нею привітатися. Де ж вона? У тому крилі?
— Ага.
— А як це вона про мене згадала? Вона що — у Брін-Морі? Бо казала, що, мабуть, вступатиме туди. Казала, або [28] в Брін-Мор, або в Шіплі. А я думав, вона в Шіплі. Як же це вона про мене згадала? — їй-богу, я так розхвилювався! Серйозно.
— Та звідки я знаю, чорт забирай! — відповідає Стредлейтер.— Устань, чуєш?! Ти вмостився на моєму рушникові.
Я справді сидів на його смердючому рушникові.
— Джін Галлахер! — кажу. Ніяк я не міг угамуватися,— Боже ж ти мій!..
Каналія Стредлейтер саме мастив чуба "Віталісом". Моїм "Віталісом".
— Вона танцює,— кажу.— Балет і таке інше. Тренувалася по години дві щодня, навіть у пекельну спекоту. Все боялася, що в неї зіпсуються ноги — розповніють, чи що. Ми з нею всю дорогу грали в шашки.
— У що-що ви грали?
— В шашки.
— У шашки?! Тьху!
— Атож. Вона ніколи не ходила своїми дамками. Проведе дамку й не грає нею. Просто не переставляє її, поки не вишикує в останньому ряду всі свої шашки. І не робить ними жодного ходу. їй просто подобалось, коли вони стояли всі вряд скраю дошки.
Стредлейтер нічого не сказав. Така мура взагалі рідко кого цікавить.
— А її мати ходила в той самий гольф-клуб, що й ми,— розповідаю далі.— Іноді я подавав там ключки — просто підробляв. Кілька разів підносив ключки і її матері. Бувало, поки пройде дев'ять дучок, разів сто сімдесят б'є.
Стредлейтер майже не слухав. Стоїть, розчісує свою чуприну.
— Треба було б піти й хоч привітатися з нею,— кажу.
— То чого ж не йдеш?
— Та зараз, іще хвилинку.
Стредлейтер почав заново робити проділ. Він завжди прилизувався добру годину.
— А батько й мати в неї розлучилися,— кажу далі.— Мати потім вийшла за якогось алкаша. Сам худющий, а ноги волохаті-волохаті. Як зараз бачу. Коли не стрінеш — завжди в шортах. Джін казала, нібито він якийсь письменник — драматург чи біс його знає хто. Але при мені він тільки те й робив, що жлуктив віскі та слухав по радіо всі підряд оті ідіотські детективчики. І ганяв по всьому дому голяка. При Джейн, і взагалі. [29]
— Іди?! — озвався Стредлейтер: Коли я згадав, що алкоголік бігав при Джейн по дому голяка, він ураз пожвавішав. Цей паскуда Стредлейтер жахливий розпусник.
— Дитинство в неї було паршиве. Серйозно кажу. Та це його не цікавило. Стредлейтера тільки всяке таке паскудство цікавило.
— Подумати лишень! Джейн Галлахер! — Я ніяк не міг заспокоїтись. Не міг, і край.— Треба було б піти хоч привітатися з нею абощо.
— Якого ж ти ката не йдеш, а все стовбичиш тут і мелеш язиком?! — каже Стредлейтер.
Я ступив до вікна, але нічого не було видно — від спеки шибки в умивалці геть запітніли.
— Зараз душа не лежить,— кажу. Я й справді був не в настрої. А для такого діла треба мати відповідний настрій.— Я думав, вона в Шіплі. Навіть ладен був побитися об заклад, що вона в Шіплі.— Я потинявся по умивалці. Більш мені не було чого робити.— А . футбол їй сподобався? — питаю.
— Та начебто сподобався. Не знаю.
— А вона тобі розповідала, як ми з нею всю дорогу грали в шашки? Взагалі що-небудь розповідала?
— О господи, та нічого я не знаю! Ми тільки познайомилися,-каже Стредлейтер. Нарешті він розчесав свої кляті кучері й заходився складати оте загиджене причандалля, що ним голився.
— Чуєш,-правлю я своєї,-перекажи їй від мене вітання, гаразд?
— Гаразд,— буркнув Стредлейтер, але я знав, що нічого він не перекаже. Такі типчики, як Стредлейтер, ніколи нічого не переказують.
Він пішов до кімнати, а я ще трохи потовкся в умивалці, згадуючи про каналію Джейн. Потім і сам рушив до кімнати.
Коли я відчинив двері, Стредлейтер саме зав'язував перед дзеркалом краватку. Він півжиття простоював перед тим клятим дзеркалом. Я сів у своє крісло і хвилю мовчки дивився на нього.
— Чуєш,— кажу,— ти їй тільки не бовкни, що мене вигнали зі школи, добре?
— Добре.
Стредлейтер мав одну непогану рису. Йому не треба було розжовувати кожну дрібницю, як от, скажімо, тому ж таки Еклі. І насамперед, мабуть, через те, що Стредлейтерові було на все начхати. Начхати, і квит. А Еклі — о, то зовсім інший фрукт. Той хоч куди свого носа встромить, [30] Стредлейтер таки нап'яв мою картату куртку.
— Ради бога, тільки ж не розтягни! — кажу.— Я одягав її всього разів зо два.
— Не бійся. Куди в біса поділися мої сигарети?
— Он на столі.
Стредлейтер ніколи не знав, де в нього що лежить.
— Під твоїм шарфом,— кажу.
Він сховав сигарети в кишеню куртки. Моєї куртки.
Знічев'я я раптом знов повернув свою мисливську шапку козирком наперед. Бачу, чогось розгулялися мої нерви. Вони в мене взагалі ні к бісу.
— Чуєш, а куди ти її поведеш? — питаю.— Придумав, уже?
— Ні ще. Махнемо в Нью-Йорк, якщо встигнемо. Вона якоїсь хороби взяла дозвіл тільки до пів на десяту.
Його тон мені не сподобався. Я йому кажу:
— Це вона, видко, через те, що не роздивилася ще, скільки в тобі, паскуді, краси і шарму. Бо якби роздивилася, то взяла б дозвіл, мабуть, до пів на десяту ранку!
— Звісно, чорт забирай! — відповів Стредлейтер. Його ніщо не бере, ніякі глузи. Надто вже він високої думки про себе.— А тепер давай без жартів,— каже.— Напиши мені той капосний твір.— Він уже застебнув куртку й зібрався йти.— Але не дуже суши собі голову— аби тільки розповідь була яскрава, щоб аж убивала. Домовились?
Я нічого не відповів. Не хотілося. Тільки сказав:
— Спитай її, чи вона й досі не ходить дамками.
— Спитаю,— пообіцяв Стредлейтер, проте я знав, що він однаково не спитає.— Ну, бувай! — І хряснув за собою дверима.
Я посидів ще з півгодини. Просто сидів собі в кріслі й ніякого біса не робив. Думав про Джейн, про Стредлейтера, про їхнє побачення і т. ін. І так нервувався — мало не збожеволів. Я ж бо вам уже казав, який він розпусник, той паскуда Стредлейтер.
Несподівано завіси в душовій розсунулись, і до кімнати знов зашелепався каналія Еклі. Вперше за все моє розтрикляте життя я йому зрадів. Хоч відвернув мене від отієї мури в голові.
Еклі просидів у мене майже до самого вечора. Все розводився про хлопців у Пенсі, яких він ненавидів, і сколупував величезного вугра в себе на підборідді. Хоч би носовичка взяв абощо. А втім, якщо хочете знати правду, я не певен, що той субчик мав носовичка. Принаймні я ніколи його в Еклі не бачив. [31]
5
По суботах у Пенсі на вечерю завжди давали те саме — біфштекс. Вважалося, що то такий делікатес — куди твоє діло! Б'юсь об заклад на тисячу зелених, робилося це не просто так. У неділю ж бо до багатьох хлопців приїздили батьки, і каналія Термер, певно, метикував собі: кожна мати відразу спитає свого любого синочка, що йому давали вчора на вечерю, і той, звісно, відповість: "Біфштекс". От дурисвітство! Ви б тільки побачили той біфштекс! Сухий, твердий, як підошва — ніж не бере. До того біфштекса щоразу клали кавалок наче глевкої м'ятої картоплі, а на десерт була "руда Бетті" — листковий пудинг із сухарів з яблуками. Його ніхто й не їв, хіба що ота шпана з молодших класів, яка взагалі нічого кращого не бачила, та ще такі ненажери, як Еклі.
Коли ми вийшли з їдальні, надворі було дуже гарно.