Пора, про яку я мріяв сім років, у різних країнах. А натомість — що тепер? Мені не стало духу ввійти в дім, я підвівся з порога. З мішком військовополоненого на плечах я рушив дорогою, що вела до села. Хотів піти до голяра, нарешті поголитися, напахтитися трошки, принаймні хоч так знайти самого себе, такого, як давніше, уже не солдата в пустелі і не полоненого. Потім могли б ми разом з голярем прогулюватися і грати на гітарі в місячному сяйві. Ми грали б знову пісеньки з давніх років, таких далеких, як спогад, і все було б як раніше.
Але коли я дійшов до голярні, то вже не побачив дерев'яної вивіски над дверима. Двері я застав замкнені, шиби повибивані; за ними, в пітьмі, тільки порох.
Дорога була неосвітлена, десь високо колисалося двоє ліхтарів без лампочок. Якийсь дід, сидячи на стільці, спитав мене, кого я шукаю. Почувши мою відповідь, він зареготав і сплюнув на ганок.
— Голяр, — мовив він, — та він же, як нажив мільйони на курвах та на спекуляції, то закрив цю лавочку.
— Мільйони? — перепитав я.
— Тепер такий туз, куди твоє діло! В городі живе.
Вибираючись на дорогу, я чув ще позаду дідове бубоніння. Він щось мав і проти багатіїв, і проти тих, хто вмирав з голоду. А ще гукнув мені, що стригтися треба йти до сусіднього села.
На темній вулиці я ледве розпізнавав зустрічних односельців. Коли я проходив, люди мовкли на порогах домів і довго дивилися мені вслід. Щоб уникнути їхнього несподіваного мовчання і поглядів, я пішов дорогою поза селом, а в голові крутилося мені слово "мільйони", якого я не міг зрозуміти.
Взагалі я не збирався туди йти. Та якось мимохіть опинився поблизу рожевого будиночка, де мешкала красуня Йоланда. Певне, місяць мене туди привів.
Мені так хотілося сховатися в грядці капусти і заспівати "О квіточко-медунко". Натомість я сів край дороги, вдивляючись у білий серед ночі гарман. Біля вікна нібито вже не вився виноград. І не було Тоніно, він лишився вбитий у Бізерті. Йоланда, може, також померла або виїхала.
Нашорошуючи вуха, я силкувався вловити якийсь знак життя. Зрештою, в тій гнітючій тиші я почув рипіння дверей, жіночий і чоловічий голоси. Потім загуркотів двигун, позад будинку спалахнули дві фари. На гарман звільна викотилася машина.
— Ви повернетеся? — питав жіночий голос.
— О'кей, крале, — відгукнулися з машини.
Здається, то був голос Йоланди, той самий, що давніше, теплий, чарівний голос. А чоловіки були американці, при кожному італійському слові вони сміялися і зараз же додавали інші, англійські.
Автомобіль поїхав, жінка лишилася на гармані. Серед піднятої куряви я помітив її чорне блискуче волосся; потім Вона зайшла додому, а машина з галасливими пасажирами помчала до села. Голоси загубилися в тиші піль, тільки посеред дороги залишилася велика хмара куряви.
Це була моя дорога. Вона перетинала по прямій околицю і йшла аж на згір'я; то була моя земля, де стільки років нога моя не ступала. У холодному повітрі вечора в мене знов почали тремтіти руки — наслідок перебутої малярії, і я мусив повернутися думкою до спеки і холоду Африки, до англійського табору, до задушливої жароти Індії і того безкрайого моря, яке я одне бачив стільки довгих днів; моря, нерухомого, як піски пустель і, коли б не лазуровий колір, цілком подібного до пустелі.
Я роззирнувся довкола. Про ці місця я марив уголос, сидячи в африканських окопах і за колючим дротом у таборі. А тепер? Чи вже нічого не лишилося, крім самотності?
Я дивився на білий поріг дому, на сад і вікно на другому поверсі, в яке колись визирала Йоланда. Я не міг піднятися з узбіччя, так ніби вперто шукав того, чого вже ніколи не пощастить знайти, а все ж мені треба підійти до дверей, постукати і просити вибачити, що мене так довго не було.
Нараз тишу знову порушив гуркіт мотора; повз мене проїхав джип, повний негрів, і зупинився на гармані біля рожевого будиночка. На порозі показалася усміхнена Йоланда, підносячи привітно руку. Так, то була вона, я не мав уже жодного сумніву.
Негри прогулювалися ліниво по плитках гарману, гітари в них не було. Зате вони тримали в руках пляшки. Вони підкидали їх у повітрі, блискаючи в усмішці білими зубами. Я спостерігав, як вони входили до дому, потім нарешті підвівся. Якусь мить я вагався, чи не зайти до хати і не перешкодити їхній забавці, а потім вирішив піти собі тихенько геть. Сьогодні ввечері мені було до всього байдуже. Навіть до Йоланди.
Я рушив знову польовою дорогою навмання. З будинків тут і там озивалися якісь голоси, часом гавкав пес, але почуття нерухомості, мертвоти тривало далі, буцімто соки перестали кружляти в травах, буцімто зерно не могло кільчитися в землі. Тут теж було багато оголошень з черепом і кістками, вбитими, як ті хрести, в землю, їхні чорні літери попереджали: "Обережної Міни!" А дерева витягали обрубки гілок до неба і скидалися на величезних жебраків, які просять милостиню на цвинтарних дорогах. Тільки краєвид лишився без зміни, та й то був якийсь перекраяний і спотворений. І тільки свіже запахуще повітря і обриси пагорбів на тлі яснішого від них неба були як колись.
Йдучи я повторював собі в думці слова діда, побаченого в селі. Коли б одного дня я зустрів голяра, він теж здався б мені іншим. Може, тепер грає на піаніно замість гітари. Хтозна, коли б він зустрів мене на дорозі, як я йшов пішки, зарослий, у вилинялій куртці полоненого, а він сидів би собі в машині, чепурно вбраний, з квіткою в бутоньєрці — чи не вдавав би він, ніби не бачить мене.
При цій думці я засміявся, але якось злісно. Я піднімав по дорозі камінці і втомленим рухом відкидав їх геть. Я робив так у дитинстві, повертаючись із школи; тільки тоді я був щасливий. Тоді край порога мене чекала мати.
Тепер — при вході — ні душі, двері майже виламані, а всередині теж нікого — тільки привиддя. Я раптом зупинився. Навіщо я йду туди? Що наміряюся вчинити? І чому простую до села?
Я завернув до пагорбів. Може, краще вийти на гору, знайти якісь окопи й заснути під зорями. За сім років я вже призвичаївся, чотири стіни наганяли мені нудьгу.
Я присів на хвилю при дорозі і галузкою оливи малював якісь безглузді знаки на дорожній пилюці. Потім став виводити назви: Бенгазі, Бізерта, Бомбей. А потім імена: Йоланда, Альберіта, Тоніно. І все це було безглузде, так як ті літа, проведені далеко. Щось мене одірвало від домівки й кинуло на край світу. Тепер я повернувся додому невпізнанний і байдужий до всього; скільки людей загинули, давали себе вбивати і самі вбивали, не відаючи навіщо. Тієї миті дорогою до села проїхав набитий неграми джип. Я збочив, щоб уникнути куряви. Щось упало з машини, покотилося на узбіччя і вдарилося об мій черевик. Порожня пляшка. Я підняв її і кинув услід джипові, як ручну гранату.
— Сволота! — гукнув я навздогін. — Сволота!
Джип зник, і запанувала ще глибша тиша; у моєму селі я почував себе тепер самотнішим і чужішим, ніж у Тобруку чи в Бенгазі. Якби сьогодні ввечері мати при собі одного з моїх солдатів… Якби можна побалакати з ним ще раз про нездійсненні жадання й марення, тільки нам самим відомі. Якби жив Тоніно… Може, я йшов би тепер на весілля, несучи букет квітів для нареченої.
Мені спали на думку листи Маріучі, що їх Тоніно тримав на грудях, тоді, коли його вбито; Маріуча і будиночок залізничника. Я пошукав очима насип із телеграфними стовпами: серед прозорої мли маячів далекий будиночок. Лискучими рейками не їздили поїзди; досі я ні разу не чув паровозного гудка; недарма мені здавалося, що чогось бракувало в долині.
Мене вабила туди цікавість побачити Маріучу. Поволі, не поспішаючи, я перейшов насип, усе ще з мішком на плечах.
Я знайшов Маріучу, вона сиділа за цементною огорожкою. Я, проте, не зайшов, а став нерухомо коло низької дерев'яної хвіртки, поправляючи рукою свого мішка. Перед будиночком тягнулися маленькі грядки, обкладені камінням з насипу, а на грядочках росли духмяні квіти. Мені здалося, ніби це оаза, зустрінута в пустелі, а сама Маріуча — фата моргана.
Маріуча підвелася, здивовано дивлячись на мене. Мені забракло слів.
— Добрий вечір, — сказала вона.
Я не міг собі пригадати, чи бачив її раніше. В ті часи вона була, певне, дитиною.
Мені приємно було почути її привітання, воно мене підбадьорило. Проте я не знав, чи сказати їй про Тоніно, чи розповісти, як він помер, тулячи її листи до грудей.
— То це ти, Маріуча? — сказав я.
Вона кивнула головою і спитала, звідки я її знаю. А я:
— Я довідався про тебе в Бізерті.
Вона все зрозуміла, і між нами вже не було ніяковості. Вона запросила мене посидіти в садочку і провела мене між квітами, виплеканими перед будиночком залізничника: герані, стокротки, левкої і ще багато інших. У повітрі стояв приємний запах, а мені цей садочок здавався садом з тисячі і одної ночі. Я оглядався довкола здивований. Вона спитала:
— Їсти хоч?
Я відказав, що не хочу. Але ж я прийшов з довгої дороги? Так, певне, пройшов багато доріг, і то на всіх континентах, відповів я. Але тепер я не голодний.
Вона почала мене розпитувати, а я розповідати. І з кожним словом ніби тягар спадав мені з серця. Коротко я переповів історію всіх років і зовсім їй не набрид. Я розповів про полковника, про дівчину з Бізерти — як вона зрізала собі волосся і як її потім убито в кімнаті над баром. Я розповів про Індію, про море і голод. Тільки наприкінці про Тоніно.
— Я майже його не знала, — мовила Маріуча. — Головне з листів. Він писав, що почував себе завжди самотнім.
— То був золотий хлопець, — відповів я, — а що за голос, які гарні співав він серенади! Зате голяр нажив мільон!
Вона весь час слухала мене уважно, як дитина. І що більше я до неї придивлявся, то більше вона здавалася мені дитиною.
Вона спитала, чи я роблю щось тепер.
— Тим часом нічого, — відповів я. — Оце ж тільки вернувся додому.
Я дивився на землю, на грядки. По той бік цементованої огорожі бігли рейки, пошкоджені німцями під час відступу; було спокійно і тихо, але якось інакше, ніж завжди. Бракувало паровозного свисту. Місяць сховався за горбом — пора йти спати, але я бачив, що не засну.
— Піду вже, — сказав я.
Маріуча дивилася на мене. Вона дивувалася, бачачи, як я тремчу. Коли я сказав їй про малярію, вона заявила, що вміє лікувати, — вона знала зілля, яке виганяло гарячку.
— Добре, — відповів я.