І я відчував — від цього вчинку чи слова залежатиме вибір її між мною й чужинцями, між її чоловіком і мешканцями загубленого в Апеннінах, нікому не відомого італійського села.
Я був цілком спокійний.
Я мовив:
— Поглянь добре на пики цих голодранців.
Марта нерухомо сиділа на лаві, напружено дивлячись перед собою.
Я говорив зумисне голосно. Раптом знов запала тиша. Люди перестали вимахувати руками, їхні величезні, як лопати, долоні міцно стискали склянки.
Я вів далі:
— Поглянь-но на їхні руки. Спершу вони обіймали нас на знак дружби, а потім у нас стріляли. Може, одна з цих рук убила Карла, а я не знаю яка. Довгі роки я сподівався, що вбивця загинув у вогні разом із іншими. А він, можливо, тут, і я цього не знаю.
Люди слухали, похнюпивши голови, Тереза вернулася на своє місце за шинквас, нервово тріпнула, відкидаючи з чола пасмо сивого волосся.
Марта глибоко затяглася сигаретою.
— Це й справді німець, — пробурмотів хтось.
— Так, німець, — промовив я.
Усі обернулися в мій бік, ніби дерева під поривом вітру. Але обличчя їхні були так само суворі, вуста міцно зціплені, на цих кам'яних обличчях жили тільки очі. Я знов побачив у них уже знайомий мені тьмяний відблиск страху й підступності, несвідомий, безвольний каламутний погляд, що від нього мене млоїло.
Я підвівся. Повільно перейшов кімнату і підступив до шинкваса Терези. Я відчував на собі весь тягар цих поглядів. Я бачив десятки, кілька десятків покладених на стіл рук.
— Дай мені склянку вина, — голосно сказав я Терезі по-італійському.
Жінка поставила склянку на шинквас, наповнила її по вінця, трохи вина пролилося на сіру мармурову дошку. Взявши склянку, я повернувся до Марти; коли я підносив його до вуст, ще трохи вина розлилося на долівку.
Марта, уникаючи дивитися на мене, зосереджено гасила недопалок у маленькій бляшаній попільничці.
— Ваше здоров'я, — вимокни я по-італійському.
Ніхто не відповів. Я одним духом випив вино і, поставивши склянку на поличку, пішов назад на своє місце. Довкола, як і раніше, було тихо, ніби не тільки Марта і всі люди за столиками, але і все село за дверима остерії затамували подих. Сівши на лаву, я відчув знаному приємну втому і водночас якесь незвичайне піднесення, достоту як після успішної бойової операції. В такі хвилини тебе огортає не тільки непереборна потреба співати, але й дике бажання ламати, нищити все довкола.
Я був радий, що міг показати свою перевагу над цими людьми, а заодно і над цією нещасною жінкою, що сиділа поряд зі мною.
Бо тепер я бачив: Марта всього лише нещасна жінка.
Хтось із чоловіків закашлявся, хтось сплюнув собі під ноги, але декотрі вийшли, у клубах тютюнового диму незграбно заворушилися руки, піднімаючи склянки з вином. На середину кімнати, насилу проштовхуючись між публікою, вийшов дід у пожмаканому чорному капелюхові з широкими крисами. Він ішов, зігнутий трохи не вдвоє, важко спираючись на ціпка. Під крисами капелюха я побачив склисті очі, задивлені на майдан, на відлозі його куцого піджака поблискувала смужка дрібних срібних зірочок[2]. Дід широко розчахнув вхідні двері і вийшов. Слідом за ним почали виходити на майдан усі інші, вони проходили повз мене геть безмовно, чувся тільки невиразний шерех їхніх кроків. Кімната обезлюдніла, так виглядає морський берег, спустошений хвилею. В остерії залишилася тільки Тереза, вона завмерла біля шинкваса.
Марта також пішла. Вона стояла на брукові і, задерши голову, дивилася в небо. Над покрівлями будинків усе ще сунули хмари, крізь чорні хмари то тут, то там майоріли блакитні прозори, дощ переставав, часом у промінні сонця, як воно вихоплювалося несподівано, дощові струмені яскраво спалахували й одразу ж гасли.
Люди розбрелися майданом, ніби опале листя під поривом вітру. Поряд із Мартою, що стояла біля фонтана, нікого не було.
Я теж хотів підвестися і піти слідом за нею до мотоцикла, але на порозі остерії стало двоє хлопців у шкіряних куртках. Один із них тримав у руці букетик, що я поклав на Карлову могилу.
Я сидів собі на своєму місці.
10
Вони підступили до мого столика і кинули через стіл мені в обличчя букетик жовтих квіток, що розсипалися і впали між склянками на тацю. Я здивовано звів очі і побачив їхні молоді обличчя, але це тривало всього одну мить, бо обидва хлопці вже повернулися до мене плечима і, вийшовши на майдан, одразу ж пропали.
На майдані тепер уже не було ні душі, пішли всі, навіть Марта. Мотоцикл на бруківці здавався якоюсь дивною, непотрібною річчю. Я повернувся до шинкваса, і там також нікого не було. Пішла навіть Тереза.
Одну по одній зібрав я зі столу квітки, несамохіть їх перелічив: десять, двадцять, тридцять диких квіток італійських Апеннін, я навіть не знав, як вони називаються. Я довго їх розглядав, тримаючи на розкритій долоні: це справді був той самий букетик, квіти майже всі зів'яли.
Карлові не поможеш у його самоті, його не воскресиш, поклавши на могилу букетик квітів, байдуже, свіжих чи зів'ялих. І не на те, звичайно, я сюди приїхав. Карл здобуде безсмертя, перестане бути самотнім лише тоді, коли одного дня наші полки знову в повній бойовій готовності переможно пройдуть по цих дорогах, віддаючи все вогню і мечу, знищуючи цей люд причаєних тіней.
Коли я думав про помсту, в мене починали тремтіти руки. Добре, що я знов опинився лице в лице з нашим недавнім ворогом: добре, бо відтоді, як я бачу, нічого не змінилося. Все той самий страх, те саме мовчання, все так само хтось ховається за причиненими віконницями й дверима в чеканні ночі.
А ще я був радий, що Марта зробила свій вибір. Скінчилася ця безглузда комедія з родинним затишком, прийомом хворих, оглядом худого жидка! Хоча Марта й німкеня, вона, виявляється, також належить до світу мовчання й покори.
Я прислухався. Ні шуму голосів, ні кроків. Мабуть, Тереза причаїлася в кімнатці позаду шинкваса й чекає, поки я піду. Мабуть, усі мешканці села стежать за домом і півголосом говорять про мене, нетерпляче дожидаючи мого від'їзду. Мабуть, Марта, сховавшись за рогом якогось будинку, також чекає, коли я сяду на мотоцикла і вирушу сам додому.
Мені раптом закортіло на ціле горло зареготати, голосним криком порушити довколишню неймовірну мертву тишу, кричати на цілий майдан про те, як вони нас бояться, навіть Марта, яка зрадила мене. Я відчував непереборну потребу негайно знайти її, щоб кинути їй в обличчя свою погорду.
Я підвівся з-за столу, підійшов до дверей і зупинився на порозі.
Дощ перестав, вітер, схопившись несподівано, розігнав хмари, і яскраве, ніби новеньке, сонце заграло на чорних, як грифель, покрівлях, блискучих від вогкості, на осяйних шапках каштанів. Форні постало переді мною зовсім іншим, воно вже не було сіре, смутне, не скидалося на вороняче кубло у хмарах. Темна бруківка переливалася всіма барвами веселки, тоненька цівка фонтана сяяла, як сонячний промінь.
Засліплений таким надміром світла, я заслонив очі рукою, невпевнено побрів до мотоцикла й нарешті оглянув майдан. Марти ніде не було. Навмання я ступив ще кілька кроків і нараз відчув якусь незвичну втому. Чоло в мене зробилося потом, ноги підломлювалися. Марта, безперечно, за мною звідкись спостерігала, як, либонь, і багато мешканців Форні. Серед тьмяних поглядів цих італійців я відчував, виразно відчував на собі також погляд блакитних німецьких очей.
Я плюнув на каміння майдану і зробив це так, щоб усі побачили.
"До побачення, — подумки мовив я. — Ми ще зустрінемося. І то незабаром".
Я скочив на мотоцикл і ввімкнув мотор. Село здригнулося, ніби зненацька прокинулося зі сну. Намагаючись вирватися з цих затиснених будинками вулиць, я помчав на повній швидкості вниз, під гору. Довкола все було залляте сонцем, і яскраве його проміння сліпило мене. Внизу піді мною розгорталася долина, вона висявала всіма барвами, а за нею завмерло нерухомо море. Сіверко був теплий і водночас свіжий, він доносив пахощі гір, річок, нагрітого сонцем мармуру.
Я жадібно, глибоко дихав, намагаючись набратися снаги; відчував себе так, ніби частина моєї сили залишилася там, за тим столом в остерії, так, ніби я залишив частку себе на голій Карловій могилі.
"Ми ще вернемося, Карле, — подумав я. — Спи спокійно".
Дорога прикро спадала вниз. Вона вилася довгою білою стрічкою серед зелені лісів і була видна майже до самої долини.
Далеко, далеко попереду, там, де ліс обабіч дороги змінювався пасовиськом, я угледів на узбіччі маленьку й майже непомітну постать Марти. Вона йшла, тримаючи в руці розмаяну на вітру хустку, її ясні коси були непокриті.
Я додав газу і згубив її з очей, а потім знов побачив, дедалі ближче, вона все більше й більше ставала Мартою, аж поки нарешті опинилася просто в мене біля колеса.
Загальмувавши, я поїхав зовсім поволі, поряд із нею. Марта йшла далі, не глядячи на мене. Вона пильно, не відриваючись, дивилася на рівнину й море.
Я не спромігся кинути їй в обличчя, як хотів, слова погорди. Я взагалі не міг озватися до неї, так мене вразила її глибока й цілковита до мене байдужість.
Потім я побачив, що вона, й далі йдучи і все ще не обертаючись у мій бік, плаче, і тут мене пойняло почуття втіхи і водночас якоїсь розгубленості.
Я залишив її на шляху. Значно нижче біля розтоки, де зустрічалися два гірські потічки, я загальмував. Звідти я ще раз побачив її, Марта йшла вниз по дорозі твердо й рішуче, а нагорі над нею призахідне сонце освітлювало будинки Форні з розчиненими навстіж віконницями. Шиби сліпуче висявали, полум'яніючи у відблисках вечірньої заграви, і здалеку сільце скидалося на підпалений стародавній замок.
Я не міг витерпіти цього яскравого світла, в мене від нього сльозилися очі.
"Ми ще побачимося", — подумав я.
І, знову ввімкнувши мотор, помчав униз схилом назустріч пустельній і безмовній рівнині, вона здавалася така далека і сповнена небезпеки, як земля, що її ще треба підбити.
[1] Лінія оборони німців у Центральній Італії.
[2] Такі зірочки в Італії носять родичі забитих на війні.