— Ні, голубе, ні, старим не слід жити з молодими. До тебе люди ходитимуть, нащо тобі такий клопіт зі мною.
"Для мене буде куди більше клопоту, якщо ти залишишся тут", — подумав Сімон.
Він мав якихось кілька тижнів для того, щоб звикнути до нової ролі, прикинутися таким собі "вихідцем з народу, який виріс у сім'ї трудівників і лише завдяки своїм особистим якостям спромігся вибитись в люди, а тепер є гордістю свого департаменту".
Для цього треба примусити людей забути, що батько його був п'яниця; переселити матір у пристойніший, міського типу будинок; заховати кудись якнайдалі ідіота-братика.
Сімон знав: коли людині в житті щастить, ніхто не згадує її минулого, і успіх приховує навіть злочин. Трохи спритності й упевненості в собі — і ніхто на зборах не насмілиться крикнути йому: "Не такий ти був гордий, Коли батька твого притягли з вулиці, викачаного в багні!" Навпаки, старі селяни підходили до нього на площі й не без єхидства, але водночас і розчулено говорили: "Ах, месьє Лашом, щира людина був ваш татусь, вже такий веселун! Ми з ним не раз пили-гуляли в базарні дні". І ця дружба з його батьком ставала для них уже об'єктом гордощів.
Про дурника сусіди, звичайно, поплещуть трохи язиками: "Дарма, таке лихо в кожній сім'ї може трапитись", але згодом забудуть.
— Та й твоєму бідолашному братику добре тут. А як йому буде, коли ми переїдемо? — сказала матінка Лашом.
— До речі, про Луї...
Сімон подивився в куток кімнати: ідіот сидів скулившись, високо піднявши коліна, поклавши підборіддя на гладеньку поверхню грифельної дошки і, наче тварина, відчувши наближення біди, не зводив косих очей з гостя.
Сімон інстинктивно притишив голос, хоч той однаково не зрозумів би його.
— На мою думку, треба влаштувати його в департаментський притулок — це і для нього буде краще, і для всіх... Звичайно, не на правах бідняка, — квапливо додав він. — Я платитиму, щоб він мав усе потрібне, і ти зможеш одвідувати його, коли тобі заманеться. Тобі не доведеться морочитися з ним, і ти не будеш так стомлюватись...
Обличчя матінки Лашом стало страшне, кругле око її метнуло таке полум'я, аж Сімон замовк.
— Ах, он воно що? Ну, гаразд, гаразд, — вигукнула стара. — Отже, ти хочеш замкнути свого брата в притулок. Ось що ти надумав! Та я краще задушу його, чуєш, задушу власними руками, а не допущу, щоб люди казали, ніби я дозволила запроторити мою дитину в притулок. Хіба я даремно несла цей хрест, мучилася з ним, щоб тепер, коли я зосталася сама-одна, у мене відняли його?! Он воно що виходить!..
Вона витягла засмальцьовану, всю в крихтах, наче від нюхального тютюну, хустку, і, хоч очі її були сухі, машинально витерла їх.
— Виходить, отака твоя дяка! — вела вона далі. — За все, що для тебе робили, за те, що дали тобі вчитися, коли інші в такі роки працюють. Батько мусив найняти замість тебе людину — це при наших злиднях... А тепер ти стидаєшся нас... так, стидаєшся! Нічого, я їм усе про тебе розкажу, все чисто! "Доброго, скажу, депутата маєте! Ось полюбуйтеся на нього! Викинув матір на вулицю, а брата запроторив у притулок!" А ще, коли хочеш, я можу повивішувати й афішки: нехай усі читають, що ти за один!
Вона лементувала, але все ще сидячи, бризкаючи слиною, руки в боки; її величезні обвислі груди колихалися від задишки.
Сімон з ненавистю дивився на цю брилу, ожирілі, зношені клітини якої не могли
вже нічого родити, крім гнійної виразки, сірчаних пробок у вухах та білої плівки в куточках очей; і проте в неї ще вистачало сил опиратись його волі, Те, що ця плоть, вражена розкладом, колись породила його на світ, зв'язувало його із старою не більше, ніж дерево з перегноєм, який прихистив його пагін,
— Ну, годі! Тепер говоритиму я! — гаркнув Сімон, і собі розпалюючись гнівом, і чимдуж ударив рукою об липучий стіл.
В цю хвилину з глибини кімнати долинув звук, схожий на булькотіння: це тішився ідіот, з насолодою спостерігаючи сварку. Радіючи, він забув про грифельну дошку, — вона впала на кам'яні плити й розбилася на друзки. Недоумок зразу почав рюмсати.
Матінка Лашом розлютилася, позбирала з підлоги уламки і, тицьнувши їх Сімонові під носа, крикнула:
— Ось! Дивись, що ти накоїв.
— Ну й що? Я куплю йому іншу, — сказав той.
Він раптом відчув нестерпну огиду. І чому він не виставив свою кандидатуру в іншій окрузі — де завгодно, тільки не тут!
На мить розпач охопив його. І не тому, що він злякався погроз матінки Лашом, а просто цей зарослий кропивою сад, ця пропахла димом кухня, цей недоумок, якому стара кинулася витирати обличчя, — все це аж надто живо нагадало Сімонові те, що він сподівався забути, що підривало його віру в себе.
Ні, не можна будувати велику майбутність на такому жалюгідному ґрунті! Адже жодна якість, завдяки яким він досяг великих успіхів, не була в нього природженою. Все набуто з допомогою вчителів, "патронів", жінок. А в крові були в нього лише впертість, хитрість та егоїзм.
Чи міцною буде хистка будівля, зведена ним з украдених матеріалів, чи впаде, як тільки обставини вимагатимуть від Сімона чогось більшого, ніж принесення на олтар усього себе?
— І чому тільки я не виріс у дитячому будинку, — глухо промовив він. — Життя там було б чи не таке саме, зате я міг би гадати, що в мене зовсім інші батьки.
Він і справді з шести й до дванадцяти років часто мріяв, як одного чудового дня з'ясується, що він — підкидьок.
— Ну й дурна я, що тебе гляділа! — вибухнула матінка Лашом. — Менше б лиха набралася!.. Марі Федеш'єн сама не розуміє, як їй пощастило, що хлопець її загинув на війні! А тепер слухай добре, — вела вона далі, обнявши за плечі дурника, — ніхто не примусить нас піти звідси, поки я не здохну... Але можеш не хвилюватись: тобі недовго лишилося ждати.
— Ото буде приємна звістка! — буркнув Сімон.
— А тепер — геть звідси! — наказала стара.
Сімон підвівся, зняв окуляри, провів рукою по своєму кирпатому обличчю, потім протер великими пальцями скельця й знову надів окуляри.
Старій здалося, що вона перемогла.
— Гаразд, — спокійно мовив Сімон. — Ти, певно, забула, що по смерті батька я успадкував частину майна, на яке досі не претендував. Та коли вже ти затялася, я зажадаю поділу. Все буде продано з торгів, і тоді можеш робити, що тобі завгодно.
— Ти цього не зробиш! — прошепотіла матінка Лашом.
— Закон на моєму боці, — сказав Сімон.
Мати хотіла була заперечити, що закон завжди проти чесних людей, але удар був занадто жорстокий, і вона зрозуміла: Сімон переміг її.
Знизавши плечима, вона мовчки сіла на своє місце. Сімон почекав трохи, даючи матері змогу усвідомити, що вона зазнала остаточної поразки, тоді поклав їй руку на плече й тихо сказав:
— Ну добре, матусю, я повернуся за кілька днів. Ось побачиш: у Жемоні тобі буде куди краще.
"Хоч би мені вмерти до цього переїзду", — подумала матінка Лашом, коли син пішов.
Довго ще просиділа вона так нерухомо, потім насилу звелася на ноги, витягла великі ночви, присунула їх до печі, налила теплої води.
— Ану, Луї, — покликала вона, — іди митись. Хоч сьогодні й не день купання, та нічого. Втішайся, мій маленький, поки можна: тепер, мабуть, мені не часто доведеться тебе купати.
Вона зняла з ідіота дитячий костюм, допомогла йому залізти у ночви.
— Гляди, не перекинь їх.
І матінка Лашом, гірко плачучи, взялася до нелегкої, але такої приємної материнському серцю роботи, — заходилася мити свого сорокачотирирічного телепня з викривленим хребтом, із шкірою кольору зеленкуватої бронзи, який сидів у дерев'яних ночвах, — це потворне і жахливе втілення мрії, котру плекає кожна мати, мрії про те, що син її ніколи не стане дорослим.
Напередодні того дня, на який було призначено переїзд матінки Лашом, ідіота відвезли до притулку в кареті швидкої допомоги, спеціально викликаній Сімоном, щоб сусіди вважали, нібито бідоласі погіршало.
Стара проплакала цілу ніч, щиро сподіваючись, що смерть прийде по неї в ці кілька годин, які їй ще лишилося провести під рідним дахом. Та благання її не було почуто.
Вранці вона попрямувала до церкви причаститись, потім вибралася на гору, до цвинтаря, насипала жменю землі у торбинку і сховала її у кишеню спідниці. Ставши перед могилами навколішки, вона забурмотіла собі під ніс:
— Скоро й мене привезуть сюди. Не мине й двох-трьох днів, як привезуть. І чому тільки я не вмерла сьогодні?
Майже одночасно з вантажною машиною, що приїхала по речі, прибув і Сімон у власному автомобілі. Він сам вів його.
Усім своїм виглядом показуючи, що йому ніколи, Сімон спокійно, владним тоном, неначе суддя в ранок страти, віддавав розпорядження.
— Оце... це... це, — говорив він чорноробам, вказуючи на деякі речі з хатнього добра, що могли ще знадобитись. А матері казав: — Ні, мати, не треба цього, покинь!
— Але ж річ зовсім ще хороша! — зітхала стара.
Сімон мусив мало не битися з нею за купи старого, напівзотлілого манаття, за кілька солом'яних чохлів для сулій та всякий мотлох, котрий мати неодмінно хотіла взяти з собою. Вона чіплялася геть за все: за десять поштових календарів, що метлялися на одному цвяху, за три вазони з геранню, що стояли на вікні, — квіти в них щороку вимерзали з початком холоднечі, за розколоту діжку на сіль, якою так часто користувалася, що могла помацки знайти її навіть поночі.
Матінка Лашом воювала за кожну річ і щоразу зазнавала поразки.
За кілька хвилин вона мала покинути свій город, свою свиню, свої поіржавілі інструменти, свою порожню стайню, де, проте, за час її хазяйнування змінилося троє коней; треба було покинути й двоколку, якою вона колись їздила на базар і яка стояла тепер у повітці, благально піднявши до неба голоблі.
Зникне все те, що надавало її життю якогось змісту; не стане турбот про кілька клаптів землі, порозкиданих на території комуни, з котрих деякі вона залишала під паром, а інші здавала в оренду на цілком безглуздих умовах: "Ти даватимеш мені за нього двісті п'ятдесят франків на рік і ще лантух вівса". Діставши овес, вона вимінювала його на мед. Не буде більше й балачок з сусідами: жителі Жемона її не цікавили, бо вона нічого про них не знала...
Роздратований її голосінням, Сімон розклав посеред двору багаття і власноручно спалив усе, що, на його думку, не варто було залишати.